Розділ «Частина І»

Заступник головного державного інспектора Дієвої армії УНР І. Романченко заявив на суді, що П. Болбочан у розмові з ним підкреслював, що «згодився прийняти командування лише під давлінням обставин і для того, щоб спасти корпус від розвалу; знаю, — передавав слова полковника І. Романченко, — що коли я буду командувати корпусом кабінет міністрів може подати в одставку; але може це і краще». За словами свідка, полковник виявив неповагу до членів уряду і висловлювався про необхідність «створення нового, ділового кабінету», натомість «проти Головного отамана і проявлення його влади в любій формі, чи в диктатурі, чи в президентурі абсолютно нічого не мав» і виявляв готовність підпорядковуватися Головному отаману. І. Романченко свідчив, що П. Болбочан обміркував організаційний бік прийняття командування Запорізьким корпусом: «У тому разі, коли 6-та дивізія не захоче його бачити на чолі корпусу, він згоден приняти під команду лише 7-му і 8-му дивізію» (Док. № 28).

Стислий протокол судового засідання, де розглядалася справа П. Болбочана, не дає можливості всебічно й об’єктивно відтворити атмосферу, в якій відбувався суд, а також визначити ставлення свідків до справи. Тим більше нам видається неможливим визначити поведінку П. Болбочана на суді. Деякими сучасниками вона зображалася згодом у пізніших спогадах як «непримирима» (І. Мазепа) 300, або навіть «зухвала» (Б. Мартос)301. Разом з тим, у згаданому протоколі не зафіксовано жодного слова адвоката на захист підсудного — факт сам по собі красномовний.

Загалом видається досить дивним, що протокол судового засідання, яке тривало понад 7 годин, нараховує лише 8 сторінок рукописного тексту. Як бачимо, свідчення допитаних є однобічними і торкаються лише вузького кола питань: ставлення до уряду, до Головного отамана, хто з політичних та громадських діячів стояв за справою призначення П. Болбочана на посаду і що саме він особисто говорив на цю тему.

Понад годину члени надзвичайного суду радилися з приводу вироку. При цьому невідомо, чи прийняте рішення було одностайним, чи голоси якимось чином розділилися. О 20-й годині 20 хвилин 10 червня 1919 р. обвинуваченому полковнику П. Болбочану було оголошено вирок суду: «…отамана Болбочана Петра за його злочинну акцію, завдяки якій сталась дезорганізація військ У.Н.Р., ведучих наступ, позбавити усіх прав отамана і покарати смертю через розстріл згідно наказу військам Дієвої армії У.Н.Р. ч.75 § 9 ст. 246 С.ВЛ. (XXII кн. 1869 вид. 4.)» (Док. № 29).

Таким чином, вирок П. Болбочану був винесений на підставі ст. 246 уже згадуваного військового карного статуту, прийнятого ще за часів Російської імперії, а також § 9 наказу ч. 75 (дисциплінарного статуту) Армії УНР від 24 травня 1919 р.[22], який посилався у свою чергу на ст.246—1 того ж російського статуту. Обидві статті, на які посилалися судді у винесеному вироку, передбачали покарання у вигляді смертної кари через розстріл.

Вислухавши вирок, П. Болбочан, користуючись правом подати протягом 6 годин після рішення суду прохання замінити присуджену кару на більш м’яку, звернувся до О. Осецького. Звернення було відправлене до Наказного отамана у відповідності до ст. 28 Закону про надзвичайні військові суди, яка передбачала такого роду клопотання направляти до «начальника, котрий склав суд» 302. Досить емоційний текст його прохання свідчить, що покарання, до якого він був засуджений, видавалося надзвичайно жорстоким і незаслуженим. «Я засуджений на смертну кару — не так я виноватий, аби нести таку сувору кару, — пише П. Болбочан у своєму зверненні. -Прохаю Вас, пане Отамане, взяти на увагу і ту працю і ту користь, котру я колись приніс для України». Прохаючи про помилування чи зменшення «суворої кари», полковник виявляє готовність бути «простим козаком, або подвергнутись остракизму». Він також просить вислухати його у «важній справі» (Док. № 30).

Наступного дня О. Осецький відправив прохання П. Болбочана С. Петлюрі. Деякі сучасники подій та дослідники стверджують, що полковник звертався із клопотанням про помилування до Головного отамана С. Петлюри. Однак насправді адресатом прохання про заміну смертної кари був Наказний отаман О. Осецький, який переадресував його С. Петлюрі. Апелюючи до О. Осецького, П. Болбочан, можливо, розраховував, що той буде більш лояльним до нього, оскільки всі його попередні спроби порозумітися з Головним отаманом ще з часу першого арешту і в подальшому не мали жодних успіхів. Крім того, можна припустити, що полковник адресував своє прохання, спираючись на пораду адвоката — козака Дідуха, — який, щоправда, так і не заявив про себе на судовому засіданні.

Треба підкреслити, що Наказний отаман О. Осецький мав право, як наголошувала стаття 28 закону про надзвичайні військові суди, у випадку подання прохання «замінити присуджену кару на смерть на безстрочну, або строчку каторгу, або тими карами, які зазначені в законі за признаний судом карний вчинок». Однак цього не сталося з кількох причин.

По-перше, через те, що стаття 28 носила певний казуїстичний характер, оскільки інкриміноване обвинувачення і § 9 наказу Головної команди військ УНР від 24 травня 1919 р. передбачали виключно розстріл, не пропонуючи жодної альтернативи. По-друге, «каторги» в УНР не було, про що писав уже цитований нами М. Чеботарів (хоча для отаманів Й. Віденка, О. Палієнка, Святненка, І. Семесенка та полковника Яценка зробили виняток і вони їздили вздовж фронту в арештантському вагоні). І О. Осецький, і С. Петлюра добре розуміли, що довго тримати у арештантському вагоні такого авторитетного воєначальника було вкрай небезпечно. По-третє, Наказний отаман не дуже поспішав скористатися наданими йому повноваження замінити розстріл на іншу кару. Відклавши виконання вироку, він апелював до Головного отамана та уряду, не наважуючись узяти на себе особисту відповідальність за страту П. Болбочана.

У матеріалах слідства є ще одне особисте клопотання засудженого (Док. № 38) — це прохання П. Болбочана «допустити до розгляду його справи, яко оборонця, полковника Наркевича». Колишній командир запорожців знав, що полковник Наркевич — в. о. голови штабного суду при групі Січових Стрільців — дорученням Наказного отамана від 4 червня 1919 р. був призначений прокурором у справі отаманів Й. Віденка, О. Палієнка, Святненка, І. Семесенка і полковника Яценка на надзвичайному військовому суді. Незважаючи на те, що за судовою процедурою він мусив звинувачувати підсудних, однак зміг добитися для них пом’якшення вироку 303. Саме на це й розраховував П. Болбочан, але його сподівання не справдились.

У судовій справі звертає на себе увагу ще один цікавий документ, який містить інформацію про перебіг подій після засідання суду.

11 червня 1919 р. Наказний отаман одержав на затвердження від голови надзвичайного військового суду у справі П. Болбочана осавула А. Клима акт з вироком, про що в той самий день особисто повідомив С. Петлюру. Формально Головний отаман не виявив своєї участі у остаточному вирішенні долі П. Болбочана, і 12 червня О. Осецький затвердив вирок. А ще на день раніше з рішенням суду погодився й головний державний інспектор В. Кедровський (Док. № 31). Обидва власноручно зафіксували своє рішення у вигляді резолюції на акті з вироком.

Таким чином, практично на одному папірці вирішилася доля полковника П. Болбочана. Декілька резолюцій, з огляду на попередню реакцію Головного отамана, поставили крапку у долі відомого військовика.

12 червня 1919 р. у військових частинах Дієвої армії УНР був розповсюджений наказ О. Осецького ч. 210 про суд над П. Болбочаном та засудження його до смертної кари. Цим документом Наказний отаман фактично оголошував про затвердження ним судового вироку: «Аби припинити надалі всякі порушення дисципліни і показати військовим, що вони повинні всіми засобами підтримувати фронт, а не руйнувати його, затверджую засуд надзвичайного військового суду, присудившого Отамана Болбочана до смертної кари через розстріл». Поряд з цим прозвучало попередження, що «всяка спроба самочинного захоплення військової влади та руйнування фронту буде безпощадно каратися» (Док. № 33).

Одразу після смертного вироку, винесеного П. Болбочанові, посилилася кампанія його дискредитації серед військових. Надзвичайного «успіху» досяг центральний часопис Дієвої армії УНР «Український козак». Уже наступного дня після суду — 11 червня 1919 р. — було вміщено дві статті про справу П. Болбочана. Одна з них називалась «Нова Оскілківщина», яка була опублікована разом з вище цитованою телеграмою С. Петлюри до командувача Запорізької групи військ Армії УНР В. Сальського (Док. № 20). Поряд з інформацією про самочинне захоплення П. Болбочаном — «представником української буржуазії» командування групою, подавалась характеристика політичних поглядів його уявних прихильників та критикувалась ймовірна перспектива їхнього приходу до влади в Україні. «Для захоплення влади він ні на мить не подумав про те, що його авантюра може пошкодити нашим успіхам», — зазначав часопис. «Він злигався з Шеметом, багатим поміщиком із Полтавщини», з яким, за словами «Українського козака», П. Болбочана єднає «тільки себелюбство, стремління до власти і до панування». Газета закликала виявляти «більше уваги», «революційного огню і завзяття» 304. У цьому ж номері часопису в статті під назвою «Гадюка гадюкою!» її автор закликав «слухати тільки соціялістичне українське правительство» і «давити поміщицьку авантюру в самім зародку її», як це зробили запорожці, зліквідувавши «авантюру П. Болбочана — С. Шемета», які, мовляв, «хотіли захопити владу в свої руки» 305.

У наступному номері — від 12 червня 1919 р. — «Український козак» повертається до порушеної теми і знову друкує низку публікацій, які насамперед торкалися перебігу судового засідання. «Довідавшись про присуд надзвичайного військового суду, Болбочан перелякався і, подав до правительства плаксиве прохання, в якому благав помилування, звертаючи всю вину на бувшого члена Директори Андрієвського, хліборобського ватажка поміщика Шемета, теперішнього голову партії самостійників Симоніва та секретаря тієї партії Грищенка, які підбили його піти на авантюру, — стверджував автор статті в «Українському козаку». — Вони погодилися з Бол. бочаном, що як тільки він оповістить себе командіром Запоріжського корпусу, то вони заарештують головного отамана й правительство і при допомозі антанти запанують на Вкраїні» 306. Виходячи з того, що матеріали судового слідства не були офіційно оголошені в жодному з інформаційних агенств, а тим більше були недоступні будь-яким журналістам, можна припустити, що автором статті був один із присутніх на судовому засіданні, а саме — прокурор П. Певний, якого сучасники не раз називали «політично тендеційним публіцистом». Інший часопис — друкований орган Кам’янецького комітету УСДРП — газета «Визволення» — у статті «Українські Герострати» вельми оригінально заявляє про зв’язок між П. Болбочаном, В. Оскілком та гетьманом П. Скоропадським: «… імена П. Скоропадського, Оскілка, Болбочана — хіба це не галерея імен української пожежі?» 307.

Як бачимо, відбувалося відверте перекручування фактів і створення міфу про П. Болбочана як речника поміщицько-буржуазних кіл, який будь-що рвався до влади.

Останній акт трагедії полковника П. Болбочана

Скрутне військове становище, в якому опинилася УНР, змушувало українську владу дедалі частіше вдаватися до «надзвичайного» правосуддя. Головний отаман, залишаючись у тіні в справі П. Болбочана, продовжував діяти, «підганяючи» законодавство під уже прийняті рішення. Телеграмою ч. 322 від 15 червня 1919 р. він наказав «виконувати безпроволочно» вироки військових судів. На підставі цього наказу, який було поширено в армії спеціальними розпорядженнями (ч.4 Головної управи військ УНР від 19 червня 1919 р. і 4.237 по штабу Дієвої армії від 25 червня 1919 р.), військовий міністр отаман Г. Сиротенко та начальник Головної військово-судової управи С. Мошинський у свою чергу наказували військовим судам здійснювати винесені вироки негайно 308. Таким чином, залишалося дедалі менше надій на помилування П. Болбочана.

Після винесення вироку розгляд його справи ще продовжувався, але вже в партійно-урядових кулуарах. Наказний отаман намагався уникнути прийняття остаточного рішення щодо підсудного й апелював у цій справі до голови уряду Б. Мартоса. За версією останнього, викладеною вже згодом у спогадах, О. Осецький звернувся до нього за порадою у зв’язку з тим, що П. Болбочан начебто просив побачення з Наказним отаманом, «мотивуючи тим, що хоче розкрити дуже важливу державну таємницю». Зі слів Б. Мартоса виглядає, що сам Наказний отаман, як військовий, не бачив у цьому ніякого сенсу, проте вважав, що з політичного боку це може принести користь. Він погоджувався на цю зустріч лише у випадку, якщо на ній буде присутній і прем’єр-міністр 309. Як далі наголошував Б. Мартос, він звернувся за порадою до міністра юстиції УНР А. Лівицького, який не просто радив провести зустріч із підсудним, але й висловив думку, «що коли присуджений до смерти злочинець заявляє бажання розкрити якусь таємницю, то це його бажання має бути задоволене, хоч би навіть для цього довелося відкласти виконання присуду» 310.