Розділ «Частина І»

Суд на полковником П. Болбочаном

10 червня 1919 р. наказом по військам Дієвої армії УНР ч. 207 за підписами Наказного отамана О. Осецького та начальника штабу А. Мельника для розгляду справи полковника Болбочана у зв’язку з подіями в Запорізькій групі був призначений надзвичайний суд у складі: голова суду — комендант штабу Дієвої армії осавул А. Клим, члени суду — секретар Головної державної інспекції хорунжий Лінкевич, командир окремої резервної сотні сотник Вербицький [20], бунчужний окремої сотні при штабі Дієвої армії Бартош, ройовий комендантської півсотні штабу Дієвої армії Гусак та секретар суду — слідчий штабного суду при штабі Дієвої армії. Прокурором був призначений хорунжий Петро Певний, оборонцем — козак комендантської півсотні штабу Дієвої армії УНР Дідух (Док. № 25).

Це рішення було прийнято з посиланням на закон Директорії УНР про надзвичайні військові суди від 26 січня 1919 р. Згідно з цим законом надзвичайні суди створювалися в місцевостях УНР, оголошених на воєнному стані або в стані облоги, а також в умовах воєнних дій. Якщо зважити на те, що законом від 24 січня 1919 р. воєнний стан був оголошений на всій території УНР, то стає очевидним, що в тих умовах цивільне судочинство не діяло, а раніше створені військово-польові суди скасовувалися, незалежно від часу їх створення. Разом з тим, вироки, винесені надзвичайними військовими судами за спрощеною процедурою, не підлягали оскарженню й негайно виконувалися. Щоправда, особи, засуджені на смерть, мали право протягом шести годин після оголошення вироку звернутися з проханням про помилування або полегшення кари до «Верховної влади», тобто Директорії, «а в Дієвій армії до Головного отамана» [21].

Вартий уваги той факт, що склад надзвичайного військового суду не був сталим. Рішення про створення суду приймав командир полку або військові начальники з рівними або більшими правами, а також губерніальні або міські коменданти.

Вони ж призначали особовий склад суду, до якого входили: голова (муштровий штаб-старшина), чотири члени (старшини і підстаршини), прокурор, оборонець та секретар. Підсудності надзвичайного військового суду підлягали усі військові та цивільні особи за карні вчинки, які передавалися в його компетенцію законом від 26 січня 1919 р.

Оскільки за доби Директорії старе законодавство не переглядалося, а були тільки відредаговані деякі його положення, на території УНР значною мірою продовжували діяти закони колишньої Російської імперії й Тимчасового уряду, а тому надзвичайні військові суди виносили вирок, спираючись на стару законодавчу базу, неадекватну новій ситуації. У зв’язку з цим начальник контррозвідки Дієвої армії М. Чеботарів писав у спогадах: «Ніяких не було ухвал, постанов, розпоряджень Українського Уряду, Директорії щодо кваліфікації злочинств, а також які і за що мають буди кари, а тому суди керувалися законами Російської держави. Результат був той, що багатьох суди засуджували до заслання в Сибір (а ми ж його не мали), або тяжкі кари — засудження до «каторжних робіт» (ми їх також не мали) і т. д. Тому всі засуджені в такий спосіб сиділи в призначених для цього вагонах валки контррозвідки» 293.

Так, 4 червня 1919 р. спеціальним наказом був створений надзвичайний військовий суд для розгляду справи отаманів Й. Віденка, О. Палієнка, Святненка, І. Семесенка і полковника Яценка. Згодом у 1927 р. М. Чеботарів у листі до сотника В. Шевченка згадував, як возив «в складі своєї валки арештантський вагон, повний отаманами на протязі 5-ти місяців» 294. Серед інших у тому вагоні були й згадані отамани. За два тижні до евакуації уряду з Кам’янця-Подільського отамани були переведені з арештантського вагона до місцевої в’язниці, яка відносилась до компетенції МВС УНР. А невдовзі за особистим розпорядженням міністра внутрішніх справ І. Мазепи вони були звільнені 295. Ймовірно, це було пов’язано з намірами тогочасного уряду УНР порозумітися з представниками повстанських загонів та груп, які діяли по той бік фронту в тилу червоних, і привернути їх на бік Директорії. Йшли складні переговори про визначення єдиної платформи між ЦК УСДРП, ЦК УПСР, Всеукраїнським революційним комітетом, який обстоював гасло «За радянську владу, але без більшовиків», й Головним штабом повстанських військ з метою організації бойових дій спільно з Дієвою армією УНР 296.

Доля полковника П. Болбочана склалась інакше.

Заарештований 9 червня 1919 р., він чекав розгляду своєї справи у вагоні контррозвідки. А вже наступним днем — 10 червня 1919 р. — був датований наказ О. Осецького та А. Мельника про створення надзвичайного військового суду. Тим же самим числом — 10 червня 1919 р. — датується й постанова суду про притягнення полковника П. Болбочана до відповідальності «за злочинне захоплення влади — посади Командуючого Запорізькою групою» і «дезорганізацію військового фронту під час щасливого наступу проти ворога» (Док. № 26).

Вочевидь, постанова була написана перед початком судового засідання. У цьому документі суд постановляв залишити утримання П. Болбочана під арештом та призначити проведення судового розслідування на той же день — 10 червня. За законом Директорії про надзвичайні військові суди, засідання мало бути проведеним протягом двох днів від заведення справи. Проте справу П. Болбочана заслухали в день її подання. П. Болбочан визнавався винним у злочині, передбаченому ст. 246 військового статуту про покарання, яка проголошувала, що «виний у збуренні під час бою іншими словами, прикладом або іншими діями до втечі, здачі або іншого ухилу від бою, хоча б таке збурення і не мало наслідків, піддається: позбавленню всіх станових прав і страті» 297. 10 червня 1919 р. у м. Чорний Острів відбувся суд. Судове засідання було розпочате з прийняття обітниці (Док. № 27). За відсутності духовної особи, згідно зі ст. 16 «Закону про надзвичайні військові суди», її прийняв голова суду 298. Обітницю також склали як свідки: Головний державний інспектор В. Кедровський, його заступник І. Романченко, державний інспектор Північної групи Аполон Певний (Док. № 28).

Той факт, що суд відбувся одразу ж у день свого призначення, дає підстави припустити, що сценарій його був розроблений заздалегідь і ставив за мету не дати підсудному жодних можливостей для виправдання — наприклад, йому не було дозволено запросити власного оборонця і навіть навести на свою користь будь-які факти. Адвокатом полковника був призначений простий козак зі штабу Дієвої армії Дідух. Точно невідомо, чи мав він правову освіту. Всі особи, введені до складу надзвичайного суду, належали до комендатської сотні штабу Дієвої армії й були призначені Наказним отаманом О. Осецьким. Судячи з того, що крізь усі документи судового розслідування й слідчої справи червоною ниткою проходить уже цитований наказ Головного отамана 4.479 від 9 червня 1919 р., доля П. Болбочана була вирішена ще напередодні судового засідання.

Засідання відкрилося об 11 годині 15 хвилин і закінчилось о 20 годині 20 хвилин винесенням вироку — кара на смерть. Отже, якщо врахувати двогодинну перерву, загалом суд тривав сім годин (Док. № 28). Під час допиту полковник П. Болбочан не погодився із звинуваченнями, які були викладені в постанові суду, і попросив допитати свідків — полковників, які підписали прохання про його призначення командиром Запорізької групи. Проте суд не зважив на це. На суді П. Болбочан розповів про ситуацію, яка склалася після наказів державного інспектора. При цьому він звернув увагу на те, що й тогочасний командир Запорізької групи В. Сальський також одержав наказ від М. Гавришка передати йому свою владу над Запорізькою групою. Переповідаючи про свою зустріч з В. Сальським, П. Болбочан підкреслив, що той відмовився передавати владу «самовільно», тому в разі виконання наказу М. Гавришка мусив би заарештувати його. «Но я сказав, що нічого я не буду робити без наказу головного командування», — підкреслив П. Болбочан (Док. № 28). Торкаючись подій, що відбулися після приїзду до місця розташування Запорізької групи головного державного інспектора В. Кедровського, обвинувачений підтвердив слова останнього про протиправність розпорядження М. Гавришка. П. Болбочан також засвідчив, що у приватних розмовах із заступником державного інспектора І. Романченком та державним інспектором Північної групи військ Армії УНР А. Певним говорив, що «дуже поважає отамана Петлюру», «проти політики міністрів нічого» не має, а тільки виступає проти їхнього непрофесіоналізму та невміння зарадити ситуації в країні. Щодо останньої тези, полковник підкреслював, що це він «говорив не як командір корпусу, а як щирий українець», який бажає зберегти цільність фронту (Док. № 28).

Відповідаючи на запитання прокурора П. Певного, П. Болбочан підкреслював, що з болем переживає долю військового формування, з яким пов’язана частина його життя. Він, зокрема, зазначив, що Запорізький корпус був дезорганізований отаманом Волохом — «людиною малообразованою, бувшим фельдфебелем». На запитання прокурора, яку він визнає армію: політичну чи аполітичну, обвинувачений відповів, що хотів би бачити армію «аполітичною, яка підлягає наказам своїх начальників».

Стосовно політичних сил, які звертались до нього, щоб «він взяв владу в Запоріжським корпусі в свої руки», П. Болбочан сказав, що «представники ті були від самостійників-соціалістів і хліборобів-демократів», що до нього «з’явилися представники партії соціалістів-самостійників, а саме голова партії Симонів і член Директорії Андрієвський і пояснили, що коли отаман Болбочан буде стояти на чолі Запоріжського корпусу, то існуючий уряд сам собою відійде і треба скликати державну нараду, яка б вибрала б президента для всієї України». Він також зізнався, що з подібною пропозицією до нього звертався і член Української партії хліборобів-демократів С. Шемет, з яким він бачився 7 червня в Проскурові, і той сам почав розмову про державний устрій України і про те, щоб він (П. Болбочан) прийняв корпус (Док. № 28).

Підсудний не мав жодних ілюзій стосовно свого призначення в Італію. Він категорично відкинув закиди щодо власних амбіцій і намірів одержати високу посаду, зазначивши, що «коли б дбав тільки про себе самого», то кращої пропозиції, ніж їхати до Італії він не бажав би. Разом з тим, полковник підкреслив, що Головний отаман «чудово знає, що ніякого формування Антанта не допустить, доки вона вважає УНР за «большевиків другого сорту»». Тому, на думку П. Болбочана, С. Петлюра просто хотів його «купити дорогою командировкою, щоб у цей спосіб спекатися» (Док. № 28).

Як свідки на суді були допитані: В. Кедровський — головний державний інспектор Дієвої армії УНР, його заступник - І. Романченко та державний інспектор Північної групи військ А. Певний.

В. Кедровський, зокрема, зазначив, що 9 червня 1919 р. о 8-й годині ранку одержав письмове клопотання полковників Запорізької групи про призначення П. Болбочана командувачем групи та усний наказ Головного отамана С. Петлюри «анулювати наказ отамана Гавришка про призначення отамана Болбочана». В. Кедровський підкреслив, що на зустрічі з полковниками він взяв у них письмове підтвердження, що «вони не будуть підтримувати політичних змагань отамана Болбочана, а будуть безприкословно виконувати накази вищого командування» (Док. № 28).

Ще один свідок на суді — державний інспектор А. Певний, — розповідаючи про свою приватну розмову з П. Болбочаном зазначав, зокрема, що на запитання, чи вступив П. Болбочан у виконання обов’язків командувача групи, одержав відповідь: «Юридично ні, але ж фактично — так» і що «з цим Головний отаман повинен считаться». На прохання А. Певного полагодити справу «без пролиття крові» він знайшов розуміння у полковника. П. Болбочан, з свого боку, попросив інспектора передати Головному отаманові його «прохання приїхати в Проскурів для полагодження справи, гарантуючи недоторканость особи, але лише в тому разі, коли Головний отаман не буде звертатися до козаків». Наскільки щирими були свідчення А. Певного, важко судити. Проте у жодному з інших документів судової справи якихось погроз з боку П. Болбочана на адресу С. Петлюри не зафіксовано.

Щодо формування нового кабінету, за свідченням А. Певного, полковник висловив думку, що «він мусить бути построений по діловому принципу, відкидаючи всіх представников від партій яко їх представників; до того ж ще начальником Штабу Дієвої Армії мусить бути призначена людина фахова, а отаман Мельник мусить бути усунутий». Далі свідок підкреслив, що полковник жодним словом не згадував членів Директорії, а засвідчив своє шанобливе ставлення до Головного отамана С. Петлюри, якого просив санкціонувати нове призначення (Док. № 28).

Варто звернути увагу на оцінку ситуації Б. Мартосом, який уже згодом, на еміграції, інтерпретував взаємини головного державного інспектора В. Кедровського з підсудним під час конфлікту. Він, зокрема, наголошував на тій обставині, що П. Болбочан відмовився скласти з себе повноваження командувача групи, хоча В. Кедровський, як головний державний інспектор, стояв вище М. Гавришка і мав право відміняти розпорядження та накази підлеглих йому державних інспекторів. Свідчення В. Кедровського та їхня інтерпретація Б. Мартосом мали на меті створити враження, що П. Болбочан фактично вже захопив керівництво Запорізькою групою 299. Однак є очевидним, що далі намірів очолити групу справа у П. Болбочана та його прихильників так і не пішла. В. Сальський не був заарештований і продовжував здійснювати командування, про що свідчить його телефонна розмова з С. Петлюрою та активне спілкування з командирами військових частин.