Червона армія і рейхсвер: Військово-технічна співпраця у 1922-1933 рр.

Незабаром торгове представництво вжило конкрет­них заходів для розширення економічних зв'язків із Німеччиною. Так, в серпні 1922 р. Держплан УРСР прий­няв рішення збільшити експорт зерна в Німеччину. Що­правда, ці заходи були вкрай несвоєчасні, бо, як відомо, на Україні в цей час лютував голод.

Міжнародна громадськість допомогла Україні вижити. Так, наприклад, лише німецький Червоний Хрест упро­довж 1922— 1923 рр. надіслав у республіку медикаментів на суму 2696 золотих карбованців, посівних матеріалів — на 18 тис. золотих карбованців, 4 трактори, автомобіль, 50 тюків одежі. Інша німецька організація «Веріліфт» за той час видала 1 481 460 продовольчих пайків, надіслала медикаменти й одяг на 60 тис. крб. золотом. На свої кош­ти вона утримувала 27 їдалень[108].

Торгове представництво України в Берліні за участю уповноваженого наркома С. Брона провело цілу серію оперативних організаційних заходів, спрямованих на по­дальше розширення українсько-німецьких зв'язків. Ве­лись переговори про створення німецько-українського товариства для вивезення з України металобрухту, про організацію транспортного товариства, була досягнута домовленість про залучення німецьких капіталів до організації в Україні змішаних товариств із заготівлі й ви­возу сировини.

Зрозуміло, що і Москва була зацікавлена в поширенні Рапалльського договору на всі радянські республіки, але не стільки з економічних, скільки з політичних мірку­вань, бо для радянського керівництва вкрай важливо бу­ло створити прецедент визнання радянських республік такою великою європейською державою, як Німеччина, забезпечити створення дипломатичних умов підготовки утворення СРСР, а також поставити під контроль зов­нішню політику незалежних республік.

Одним з важливих факторів, який стримував підпи­сання угоди про розповсюдження Рапалльського догово­ру на усі радянські республіки, була жорстка монополія радянської зовнішньої торгівлі (встановлена декретом РНК від 22 квітня 1918 р.), навколо якої в 1922 р. в Росії йшли гострі дискусії. Крапку в цих суперечках поставив XII з'їзд РКП(б) у квітні 1923 р., відхиливши пропозиції противників монополії зовнішньої торгівлі і підтвердив­ши її непохитність.

Напружене внутрішньополітичне й міжнародне ста­новище (зростання економічної кризи, назрівання конфлікту з Антантою з репараційних питань) змусило правлячі кола Німеччини підписати в Берліні 5 листопада 1922 р. угоду про поширення Рапалльського договору на всі радянські республіки. Ця угода викликала широкий резонанс серед німецької громадськості й отримала май­же одностайну підтримку.

У цьому документі було декілька важливих положень, які безпосередньо стосувалися України й Німеччини. Угода давала право Україні відкривати «у тих пунктах, де знаходяться їх дипломатичні представництва чи одна з консульських установ, державні торговельні бюро, які користувалися б такими самими правами, як і російські торгові представництва в Німеччині»1.

Таким чином, під кінець 1922 р. склались усі необхідні політико-дипломатичні умови, що змогли забезпечити міцну основу для розвитку різносторонніх торговельно- економічних, виробничих, наукових, воснно-технічних контактів між СРСР і Німеччиною.

Згідно з підписаним 28 червня 1919 р. Версальським договором, німецька армія не повинна була нараховувати більше ніж 100 тисяч військовослужбовців. Офіцерський корпус — 4000 осіб. Німецький генштаб ліквідовувався. Загальна військова повинність скасовувалась. Німеччині заборонялось проводити військову підготовку в навчаль­них закладах, мати важку артилерію, танки, підводні чов­ни, військову авіацію. їй заборонялося акредитування в інших країнах своїх військових місій. Німецькі громадя­ни не мали права вступати на військову службу й отриму­вати військову підготовку в арміях інших держав. Вер- сальський договір робив лише один виняток: німцям доз­волялося служити у французькому іноземному легіоні. Приблизно в цей же час в керівництві німецького рейх­сверу і визріли плани військового союзу з Радянською Росією для ліквідації наслідків Версальського договору й відновлення кордонів між Німеччиною і Росією*.

Західні історики одностайно пишуть про те, що авто­ром ідеї співробітництва робітничо-селянської Червоної армії (РСЧА) із рейхсвером був генерал X. фон Сект, який, за спогадами одного з близьких йому людей, майо­ра Ф. Чунке, ще в 1919 р. наполягав на налагодженні таких зв'язків. Підтвердження цих слів ми знайдемо в мемуарах генерала Секта. Він писав, що, коли ще був на­чальником штабу армії «Норд» у Прибалтиці, дійшов висновку про необхідність для Німеччини покластися на

Радянську Росію у боротьбі за ліквідацію згубних для Німеччини умов, продиктованих державами Антанти у Версалі[109].

Перші контакти з цією метою мали місце починаючи з другої половини 1919 р. і розвивалися по кількох каналах: по лінії місій у справі військовополонених (Копп і Хіль- гер), через Радека в Берліні (лютий — грудень 1919 р.), а також колишнього турецького військового міністра (1914— 1918 рр.) Енвер-паші, який прибув улітку 1920 р. з Берліна в Москву з дорученням від Секта встановити таємні німецько-радянські військові зв'язки, а згодом на­магався залучити обох партнерів до співробітництва з ту­рецькими націоналістами в боротьбі проти Великобри­танії[110].

Після розриву кайзерівською Німеччиною відносин з Радянською Росією і листопадової революції в Німеччині всі стосунки між Німеччиною й Росією припинились. Більше того, коли у грудні 1918 р. депутат рейхстагу від СДПН Штюклен направив у Москву для встановлення контактів із радянськими лідерами О. Кона, який працю­вав експертом з німецького права в радянському повно­важному представництві в Берліні, радянська сторона вважала, що розпочався черговий етап світової рево­люції і революція в Німеччині змете усі старі структури буржуазної демократії, тому і відмовилася від контактів через Кона.

Замість цього в Німеччину для «каталізації» рево­люційних подій було направлено Карла Радека. Але неза­баром, у лютому 1919 р., його заарештували за участь у комуністичному повстанні і ув'язнили у Моабіті. Там він, за сприяння військового міністерства Німеччини, ство­рив «політичний салон», встановив відносини «із пред­ставниками східної орієнтації німецького політичного світу». Саме за порадою Радека один з його перших відвідувачів Енвер-паша, у якого були тісні зв'язки з німецьким генералітетом із часів світової війни, здійснив у жовтні 1919 р. спробу літаком добратися з Німеччини в Радянську Росію. Підготовкою польоту займався ад'ю­тант Секта Е. Кестрінг, в майбутньому — військовий ата­ше Німеччини в Москві1. Енвер-паша на місці повинен був оцінити обстановку, домогтися прийому в голови РВР А. Троцького і поговорити з ним від імені Секта. Але літак зазнав аварії і змушений був приземлитися поблизу Ков­на (Каунас), який був зайнятий англійськими інтер­венціоністськими військами. Енвер-пашу було заарешто­вано. У пілота X. Хассе, уповноваженого керівництвом фірми «Юнкере» вести переговори з радянським урядом, англійці знайшли лист на ім'я наркома зовнішньої тор­гівлі Л. Красіна з пропозицією про будівництво «Юнкер- сом» у Росії авіаційного заводу, а також про відкриття й обслуговування там ліній повітряного сполучення. У літа­ку знайшли карту, яка була підготовлена в штабі рейхсве­ру. На ній було нанесено розміщення військ держав Антанти, які могли б бути задіяні тоді проти уряду Радян­ської Росії. Лише в серпні 1920 р. Енверу вдалося потра­пити в Москву.

У цей час Секта призначають начальником управління сухопутних військ, фактично це була замаскована посада начальника генерального штабу. Завдяки своїй «вели- конімецькій» позиції він здобуває великий політичний вплив. У Берліні з його думкою погоджувалися незалеж­но від того, хто очолював уряд у Німеччині: представники СДПН Ф. Шайдеман, Г. Бауер, X. Мюллер, католицької партії Центру Г. Штреземан чи безпартійні В. Куно і X. Лютер.

Передусім керівник рейхсверу звернувся до історії війн Пруссії-Німеччини. Характерний для воєнщини по­гляд на історію знайшов повне втілення у формулі Секта: «Світова історія в зовнішньому прояві завжди, по суті, була військовою історією»1. Один із найавторитетніших британських дослідників Карстен, цілком закономірно, період 1920— 1926 рр. впливу рейхсверу на політику Вей­марської Німеччини назвав «ерою Секта»[111].

Вельми цікаві думки і погляди Секта, викладені ним у письмовій формі в 1920—1921 рр. Свою позицію щодо Росії він, мабуть, вперше коротко сформулював у листі генералу Е. фон Массову від 31 січня 1920 р., оскільки основні напрямки майбутньої східної політики Німеччи­ни в цей момент були ще невизначені (одні були готові шукати союзника в особі Радянської Росії, інші — боро­тися проти неї «на службі в Антанти»), Сект відносно «проблеми Росії» писав, що як «велику мету» німецької політики в майбутньому він бачить політичне й еко­номічне об'єднання з Великоросією, тому треба намага­тися не перетворити Росію у свого ворога. «Я відхи­ляю підтримку Польщі, навіть у випадку небезпеки її захоплення (Росією). Навпаки, я розраховую на це, і якщо ми зараз не можемо допомогти Росії у вста­новленні її старих імперських кордонів, то ми не по­винні їй, в усякому разі, заважати... Сказане також можна віднести до Литви й Латвії. Якщо ж більшовизм не відмовиться від світової революції, то йому слід дати відсіч на наших кордонах». «Ми готові, — писав Сект, — в особистих інтересах, які деякою мірою співпадають з інтересами Антанти, створити вал проти більшовизму. Для цього вона повинна надати нам не­обхідну зброю»[112].

Приблизно через півроку, 26 липня 1920 р., під час радянсько-польської війни, у дні нестримного наступу Червоної армії, Сект направляє вищому політичному керівництву Німеччини пам'ятну записку про німецько- радянські стосунки. Починалась вона так: «У повній пе­ремозі Росії над Польщею навряд чи можна сумніватися. Росія відхилила посередництво Англії, відкинула усяке втручання Ліги Націй, змусила Польщу безпосередньо просити перемир'я й висновок миру. Якщо це здійснить­ся, в Європі складеться зовсім нова політична ситуація. Німеччина й Росія налагодили б вигідне співробітництво в різних сферах життя. Одне з найважливіших завдань Версальської політики — розділення Німеччини й Росії сильною Польщею — було б перекреслено»[113].

Сект відмовився від можливості війни Німеччини про­ти Росії на боці Антанти, підкреслив її повну безперспек­тивність (вона перетворила б Німеччину «у васала Англії»). Якщо Німеччина прийме сторону Росії, то вона сама стане непереможною, тому що інші держави по­винні будуть рахуватися з Німеччиною, бо вони не змо­жуть не приймати Росію. Співробітництво з Росією доз­волить Німеччині здійснити підрив основ Версальського мирного договору, чого Берлін якраз і домагався. Разом з тим, щоб виграти час і діяти тільки в інтересах Німеччини, Сект відмовився відкрито й негайно прийня­ти сторону Росії. Нейтралітет — це ключ, який «у момент слабкості Німеччини дозволяв зберегти їй як цілковито лояльну позицію щодо Антанти й Росії, так і повну свобо­ду дій у майбутньому». Дати йдуть слова, які стали осно­вою у взаємовідносинах з Радянською Росією впродовж всього «Рапалльського періоду»: «Дуже ймовірно, що Росія буде шукати дружби з Німеччиною і поважати її кордони, по-перше, тому, що вона завжди діє поступово, поважає право на самовизначення тих народів, які не відносяться до неї вороже, по-друге, також тому, що їй потрібна робоча сила й промисловість Німеччини. Якщо ж Росія порушить кордони Німеччини 1914 р., то нам че­рез це зовсім не потрібно кидатися в обійми Антанти, а скоріш слід привернути на свою сторону Росію, шляхом укладення мирного союзу».

16 серпня 1920 р. Чичерін інформував голову Раднар- кому Леніна про пропозицію німецького уряду, яку привіз у Москву Енвер-паша. Мова йшла про те, «щоб ми обіцяли Німеччині кордони 1914 року». Натомість Берлін зобов'язувався допомогти радянському режиму «не­офіційно, тобто надсиланням нам озброєння, органі­зацією на нашу користь повстань проти поляків та інше». Але, відзначив Чичерін, «стосовно купівлі зброї, ми вже розпочали переговори без усякої компенсації», Енвер- паша, у свою чергу, стверджує, що згода уряду не має значення, якщо Сект не надасть своєї згоди... Чичерін запропонував Леніну сприяти не «простому поверненню під німецьку владу польських земель», а проведенню плебісцитів у спірних місцевостях колишніх східних зе­мель Німеччини. Цікавою є констатація, яку зробив Чи­черін: «Ми ж не збираємося завойовувати Польщу»[114].