Червона армія і рейхсвер: Військово-технічна співпраця у 1922-1933 рр.

Аналітичні та інформаційні дані періодики допомогли доповнити дані архівних матеріалів, а в деяких випадках дозволили ліквідувати прогалини в них. Особливо при­вертають увагу сторінки, в яких мова йде про військове співробітництво, у ході якого при німецькому підпільно­му генеральному штабі проходили навчання вищі чини Червоної армії, а в Радянському Союзі набували фаху німецькі офіцери та інструктори, а також про ор­ганізацію військово-технічних лабораторій рейхсверу на території Радянської Росії.

Таким чином, вивчення документів українських, а та­кож російських архівів дало змогу виділити найваж­ливіші напрями, форми й засоби радянсько-німецького військового співробітництва, проаналізувати його хід і динаміку, простежити аспекти виробничо-технічного співробітництва України, РРФСР і Німеччини у до­сліджуваний період, виявити його особливості, зробити необхідні висновки й узагальнення.

1.2. Історіографічний аналіз військових контактів Червоної армії та рейхсверу в 1922-1933 рр.

Незважаючи на актуальність проблеми, у вітчизняній історіографії вона майже не досліджувалася, хоча певна історіографічна тенденція в її осмисленні все ж існувала. Питання військово-технічного співробітництва Червоної армії і рейхсверу почали вивчати на теренах Радянського Союзу тільки наприкінці 80-х років XX ст., але здебіль­шого в контексті загального вивчення історії взаємовід­носин СРСР і Німеччини в післярапалльський період. Якщо говорити про розробку цієї теми в зарубіжній історіографії, то, при всій різниці поглядів істориків різних шкіл і направлень, у цілому вони підходили до розгляду питання об'єктивно, хоча окремі праці й страж­дають однобічністю, тенденційністю аналізу й оцінок.

Умовно можна виділити три етапи становлення й роз­витку історіографії з теми. На першому, який охоплює період 1940— 1950-х років, радянські історики висвітлю­ють питання головним чином крізь призму економічних і дипломатичних відносин між СРСР і Німеччиною. Серед істориків, які першими почали висвітлювати історію Вей­марської республіки, були І. Кобляков[23], О. Єрусалимсь­кий[24], В. Кульбакін[25], М. Орлова[26]. Однак слід зазначити, що в роботах названих авторів історія Веймарської рес­публіки розглядається виключно з класових позицій, марксистсько-ленінської ідеології. Внаслідок цього їх праці позначені заідеологізованістю та однобокістю у викладенні матеріалу. Це робилося в основному в гонитві за «аргументами». Для того щоб виправдати комуністич­ну ідеологію, перекручувалися історичні факти. Ті, у кого недостатньо доказів, просто повторювали прописні істи­ни сталінської пропаганди 1920— 1950-х років, враховую­чи те, що в той час кількість використовуваних докумен­тальних матеріалів з історії рапалльської політики була вкрай обмежена через недоступність багатьох архівних матеріалів. Розробка проблеми базувалася в основному на мемуарній літературі безпосередніх учасників подій, періодичних виданнях та зарубіжних публікаціях. Тому за кадром залишалося багато питань, у тому числі й проб­лема, яка розглядається в даній праці. Автори наполегли­во вводять читачів і дослідників у вир сталінської кон­цепції односторонньої провини країн Антанти в тому політичному й економічному стані, в якому опинилися Німеччина й Радянська Росія (а разом з нею й Україна), уперто пропонуючи стандартні формули, які говорять про користь політичного, фінансово-економічного і тор­гового співробітництва між СРСР і Німеччиною, його не­минучість і наступні переваги для СРСР.

Початок другого етапу вивчення теми (що тривав упродовж 1960-х —першої половини 1980-х років) припа­дає на період розвінчання культу Сталіна, часткової лібе­ралізації суспільно-політичного життя країни. Початок «хрущовської відлиги» привів до нового сплеску масової зацікавленості проблемою передвоєнних міжнародних відносин. Поглиблення інтересу також було пов'язане з наближенням ювілейної дати — тридцятиріччя від почат­ку Другої світової війни. Публікуються раніше невідомі документи, які стосувалися Рапалльського, Московсько­го й Берлінського договорів, їх впливу на розвиток політичних й економічних стосунків між СРСР та Вей- марською Німеччиною[27]. Це значно розширило можли­вості дослідження проблеми, особливо питання зов­нішньополітичних факторів, що обумовили розвиток радянсько-німецького військового співробітництва. Плідною, зокрема, виявилася науково-практична сесія, присвячена 40-річчю Рапалльської угоди, яка відбулася в 1963 р. в Москві[28]. На сесії були розглянуті документи, за­хоплені в Німеччині під час війни. Але ідейною основою публікацій залишалося сталінське трактування подій, яке зводилося до однозначної схеми — розподіл світу на три табори. В одному з них перебувала Німеччина зі своїми союзниками — фашистською Італією і мілітаристською Японією та їхніми сателітами, в іншому — група імперіалістичних держав — Англія, Франція і США (при цьому їх характеристика залежала від політичної кон'юнк­тури). Обом таборам протистояв Радянський Союз.

Інтерес до проблеми передвоєнних відносин Німеч­чини й СРСР поглиблювали роботи, присвячені військо­во-технічним проблемам розвитку збройних сил Веймар­ської республіки й СРСР у міжвоєнний період. Особливу увагу привертають праці А. Галкіна[29] і Д. Проектора[30].

Автори приділяли увагу не лише витокам німецького фа­шизму, але й історії рейхсверу, намагалися визначити місце, яке він мав посісти в новій державі, прагнули про­аналізувати принципи, за якими будувалася нова армія, її стратегічну позицію. Розглядалися оперативні плани ке­рівників рейхсверу щодо повернення до старих традицій, до політики ізоляції армії від навколишнього світу тощо.

У кожному новому виданні кількість опублікованих документів і матеріалів збільшувалася, але їх якість зали­шалася такою, як і раніше. Багатослівні вступні статті, ха­рактер підбору джерел покликані були виконувати тради­ційні соціальні замовлення — довести провину західної дипломатії у розв'язанні Другої світової війни і у виключ­но позитивному світлі зобразити зовнішньополітичні акції Радянської держави. Але все ж таки треба відзначи­ти праці І. Росенко[31], А. Ахтамзяна[32], Г. Трухнова[33], А. Йоф- фе[34],1. Максімичева[35] і В. Кульбакіна[36]. Побудовані в основ­ному на фактичному матеріалі, архівних документах; ці роботи вже містять незалежну оцінку окремих етапів політичного, економічного співробітництва СРСР і Німеччини в 1920-х роках. Докладно описується між­народна політика Німеччини, її договори з Радянською державою, які окреслили відносини на кілька років уперед[37].

І. Максімичев намагається дати відповідь на запитан­ня: чи був таким уже безпомилковим передвоєнний курс Сталіна, чи не допустив він стратегічних прорахунків, які мали трагічні наслідки? Але у той же час вчений звинува­чує країни Заходу в розв'язанні Другої світової війни, ;:аме вони, на його думку, дали Гітлеру «зелене світло» \<\я агресії у Європі. Цікавими є аргументи А. Ахтамзяна \ його праці. Автор хоча і розглядає в основному фінансо- г.о-економічні питання співробітництва, але ставить під сумнів вигідність цього співробітництва для СРСР. Наво­дить багато цифр, які свідчать про те, що виграш отрима­ла передусім Веймарська Німеччина, яка збільшила свій промисловий потенціал. У силу командно-адміністратив­ної системи управління Радянський Союз не зміг ефек­тивно використати співробітництво. Крім того, виникали труднощі у світовому робітничому й комуністичному русі.

Праці Г. Трухнова, хоча є заідеологізованими, також містять зерна істини. Особливо цікавою є оцінка політики Сталіна, його чорно-білої схеми розстановки сил у Європі і світі, що базувалася на абсолютній перекона­ності вождя у ворожому ставленні до СРСР західних демократій. Автор посилається на відомі й не дуже відомі документи та намагається перетворити інформацію на уроки для майбутнього.

Вагомий внесок у вивчення історії зовнішньої політи­ки Радянського Союзу наприкінці 1920-х — початку 1930-х років зробив історик А. Йоффе[38]. Хоча він і при­ділив мало уваги висвітленню взаємовідносин СРСР із Веймарською республікою, але цікава його точка зору на те, що уроки Німеччини й уроки Радянського Союзу чи­мось подібні. Тільки для Німеччини — це історія, а для нас — дійсність. А тому історія Веймарської демократії, яка має трагічну кінцівку, повчальна для нас. Але слід відмітити, що в основу праці лягли ленінські положення про те, що основою мирного співіснування країн у світі є «загальні економічні всесвітні відносини».

Праці, які вийшли впродовж другого етапу, не втрати­ли фактологічної цінності й дотепер, але чільне місце в них відводилося лише політичному, економічному і ви­робничо-технічному співробітництву. Усі вони були зму­шені тоталітарною'системою виконувати ідеологічне замовлення абсолютизації класового підходу, який безза­стережно поширювався і на сферу міжнародних відно­син, становлячи собою стрижень політики мирного співіснування держав із різним соціальним ладом.

Третій етап у дослідженні теми розпочинається із середини 1980-х років і триває до наших днів. Саме із середини 1980-х років почали пробиватися перші парост­ки альтернативних оцінок історичних фактів, давно вже відомих спеціалістам. Була здійснена спроба зламати постулати й схеми періоду сталінізму, поставити під сумнів методологічно встановлені факти з історії ра­дянсько-німецьких відносин у міжвоєнні роки, внаслідок чого з'явилась можливість для більш рельєфного їх дослідження.

Першим офіційним підтвердженням наявності війсь­кових контактів між СРСР і Німеччиною в 1920-х роках став опублікований у «Віснику МЗС СРСР» документ за підписом заступника наркома закордонних справ М. Лит- винова (від 17 червня 1927 року) з архіву зовнішньої політики СРСР, в якому мова йшла про те, що представ­нику Реввійськради був переданий список маневрів рейхсверу, в яких могли б брати участь командири Чер­воної армії, і, що цікаво, німці повинні бути одягнені в червоноармійську форму.

Розсекречені у 1989 р. радянські дипломатичні доку­менти вперше відкривають можливості вивчення ра­дянської концепції військового співробітництва СРСР із Веймарською Німеччиною в 1920—1933 рр. Нові ма­теріали допомагають скласти уявлення про реальні мас­штаби і напрямки цього процесу.

Серед російських і українських істориків, які почали на початку 1990-х років відкрито говорити про військове співробітництво обох країн, слід назвати В. Бойцова[39], А. Ахтамзяна[40], С. Горлова[41], А. Трубайчука[42], В. Газіна[43]. Усі вони сходяться на думці, що у той час справжнього взаєморозуміння між країнами не було. Це була гра для того, щоб виграти час і поліпшити боєздатність армій, пошук кращої вигідної ситуації, але ні в якому випадку не пов'язані метою принципово нової орієнтації союзників у дусі взаєморозуміння. Економічні відносини давали пе­ревагу так само, як і військові відносини, бо вони були вигідні обом країнам. В основу праць було покладено ма­теріали з невідомих до цього часу радянським дослідни­кам джерел, а це стало ще одним доказом того, що «нове мислення» зробило можливим здійснення якісних змін в історіографії.

Серйозний внесок у вивчення проблеми зробив А. Трубайчук. У своїй статті «Червона армія і рейхсвер у 20-ті роки»[44], а також у праці[45] автор, проаналізувавши ве­лику кількість матеріалів, робить висновок, що військове співробітництво було вигідне обом країнам. Німеччина завдяки СРСР змогла озброїти свою армію сучасними ви­дами зброї та підготувати офіцерські кадри. Для СРСР та­ке співробітництво було вигідне тим, що використовува­лись усі можливості для зміцнення свого військового по­тенціалу. Окремо треба виділити працю В. Газіна[46]. Хоча вона присвячена в основному питанням економічного ха­рактеру, але один її розділ безпосередньо розкриває політику військового співробітництва. Розкриваючи сут­ність зовнішньої політики Веймарської республіки, автор намагається висвітлити всі його напрямки.

Важливою віхою на шляху поглибленого вивчення проблеми військового співробітництва стало проведення в Мінську в травні 1992 р. міжнародного наукового семі­нару, присвяченого 70-річчю Рапалльського договору. На ньому були підведені підсумки дослідницької роботи в різноманітних сферах радянсько-німецьких відносин та зв'язків міжвоєнного періоду і намічені перспективні напрями нових наукових пошуків. Але більш цікавим був симпозіум, який відбувся в Мюльхаймі-на-Рурі (Німеччи­на). Організатором симпозіуму вдалося запросити ком­петентних істориків із Росії та ФРН. Було відмічено, що історики СНД серйозно просунулися в розкритті істот­них рис багатьох зовнішньополітичних акцій сталінсько­го керівництва, але значного зрушення в концептуальних підходах історіографів не відбулося. Під час дискусій ба­гато уваги приділили військовому співробітництву. По­стала вся трагічність долі того покоління радянських офіцерів, які виконували політичні накази, налагоджува­ли співробітництво з рейхсвером, а потім під час безглуз­дих сталінських чисток заплатили за це життям. У першу чергу згадували маршала Тухачевського. Історики при­йшли до висновку, що тільки в 1990-ті роки зроблено про­рив у правдивому висвітленні історії СРСР і її зовнішньої політики. Розпочався період так званої демілітаризації, тобто процес прощання зі старим способом життя, відмо­ва від поняття «образ ворога», стосунків між людьми, які прямують до співробітництва в дусі світових культур і на основі свободолюбних цінностей.