Червона армія і рейхсвер: Військово-технічна співпраця у 1922-1933 рр.

Підписання вказаних документів сприяло нор­малізації торговельно-економічних відносин між Німеч­чиною і радянськими республіками, дало можливість Укра­їні направити в Берлін свого представника із завданням розпочати переговори з німецьким урядом і приватними фірмами про встановлення торговельно-економічних відносин. Згідно з рішенням Раднаркому України від 20 грудня 1921 р., першим уповноваженим представни­ком уряду УСРР у Німеччині було призначено І. Нова- ковського, в компетенцію якого входило здійснення всіх торговельних операцій між Україною і Німеччиною[100].

У 1921 р. деякі німецькі фірми починають продавати свої товари Радянській Росії на виплат. Східноєвропейським банком було надано кредит на суму 200 млн рейхсмарок, який було розподілено між радянськими республіками.

У зв'язку з голодом на Поволжі в 1921 р. Брюссельська конференція представників Англії, Франції, Бельгії, Японії, Італії, Німеччини та інших країн (жовтень 1921 р.) висунула пропозицію допомагати потерпілим від голоду (він охопив Поволжя, Крим, південь України, Північний Кавказ, Північний Урал, всього 34 губернії з населенням приблизно 40 млн чоловік) за умови визнання радянсь­ким урядом усіх довоєнних і воєнних боргів.

Москва, відчувши посилення в Німеччині коливань у бік західних країн, досить гостро відповіла Берліну: «Ді­знавшись про голод у Росії, білогвардійці, а також при­хильники інтервенції в усіх державах, як відомо, дуже зраділи». Ноту протесту підготував член Виконавчого комітету Комуністичного Інтернаціоналу Карл Радек, во­на була надрукована в газеті «Правда» 15 жовтня 1921 р. під назвою «Німецько-радянські відносини». Автор статті нагадав французьку ноту від 25 листопада 1920 р. У ній мова йшла про те, що у випадку визнання Москвою боргів Росії Париж буде наполягати на тому, що «параг­рафи Версальського договору на користь Росії повинні бути точно дотримані», тобто Росія отримує свою частку репарацій з Німеччини. Радек також відмітив у статті: «Якщо Німеччина не може протистояти союзникам, — а що вона не може це зробити, розуміють усі, — то все ж кожен німецький політичний діяч повинен розуміти, що чим сильніша й міцніша буде позиція Німеччини щодо Росії, тим більше союзники будуть рахуватися з Німеччи­ною. Німеччина стоїть перед цим завданням із часу своєї поразки і вирішує її так, що можна подумати, що хоча всіх корів вивезли у Францію, всі віслюки залишилися в німецькому міністерстві закордонних справ».

У ноті урядам держав Антанти від 28 жовтня 1921 р. німецький уряд погоджувався на швидке скликання міжнародної конференції з метою вивчення взаємних претензій і укладання загального миру. Рада народних комісарів (РНК) висловила готовність вести переговори про оплату частини воєнних боргів за умови надання йому кредитів і визнання легітимності радянського уряду[101].

На нараді країн Антанти в Каннах 6 січня 1922 р. було прийнято рішення про скликання міжнародної еко­номічної конференції європейських держав у Генуї за участю Німеччини, Австрії, Угорщини, Болгарії й Радян­ської Росії. 7 січня 1922 р. голова РНК В. Ульянов (Ленін) запропонував провести з німецькими представниками конфіденційні переговори в Берліні й Москві з приводу контактів у Генуї. Саме в цей час товариство «Фрідріх Крупп в Ессені» запропонувало організувати концесію на експлуатацію 50 тис. десятин землі «для ведення раціонального сільського господарства». 23 січня 1922 р. Ленін за ініціативою Красіна наполіг на прийнятті цієї пропозиції («Прийняти пропозицію Круппа для нас не­обхідно саме зараз, перед Генуезькою конференцією, ду­же важливо укласти хоча б один, а ще краще декілька до­говорів саме з німецькими фірмами»)*. А через декілька днів, 26 січня, Ленін вже «не тільки з економічних, але й політичних міркувань» вимагав укладання ще однієї кон­цесії з німцями в Грозному: «Необхідно діяти швидко, щоб до Генуї мати позитивні результати» 1.

Переговори в Берліні тривали з 25 січня по 17 лютого 1922 р. У січні 1922 р. їх вели Радек і нарком фінансів Крестинський, а потім разом з ними — Раковський і Красін. Паралельно з обговоренням політичних (встанов­лення дипломатичних відносин) і економічних (надання позик) питань йшло обговорення питань військово-про­мислового співробітництва.

У перших числах квітня радянська делегація на чолі з наркомом закордонних справ Г. Чичеріним вела перего­вори в Берліні з метою укладання договору про повну нормалізацію відносин з Німеччиною ще до Генуї. Але го­ловного питання — про націоналізацію німецької влас­ності в Росії — оминути не вдалося. Проте на конференції в Генуї, що відкрилася 10 квітня 1922 р., ситуація склалась таким чином, що єдиним прийнятним виходом для обох сторін стало підписання 16 квітня 1922 р. в невеличкому італійському містечку Рапалло радянсько-німецької уго­ди, відомої під назвою Рапалльський договір.

Під час конференції Чичерін, Красін і Литвинов май­же цілий день вели переговори з англійською делегацією. Але жодна зі сторін не бажала йти на компроміс. Країни Антанти продовжували наполягати на статті про сплату Росією довоєнних і воєнних боргів і компенсацію за націоналізовані приватні підприємства, і тільки після цих вимог можна було перейти до серйозного обговорюван­ня питань про кредити і юридичне визнання. Радянські керівники вважали ці вимоги зовсім неприйнятними. Оскільки переговори зайшли в глухий кут, склалося вра­ження, що конференція в Генуї може закінчитися прова­лом. Саме в цей критичний момент Г. Чичерін звернувся до німецької делегації з пропозицією провести перегово­ри в Рапалло.

Підписаний радянсько-німецький договір складався з 6-ти статей, за якими сторони взаємно відмовлялися від будь-яких фінансових претензій одна до одної: Радянська Росія — від претензій на репарації (ст. 1), а Німеччина — від претензій на відшкодування за націоналізовану власність (ст. 2). Договір передбачав відновлення дипло­матичних і консульських відносин між обома країнами (ст. 3), а також розвиток економічного співробітництва й торгівлі на основі принципу найбільшого сприяння (ст. 4). У ст. 5 була зафіксована готовність німецького уряду що­до «надання можливої підтримки приватним фірмам». Договір вступав у силу негайно. Лише пункт «б» ст. 1 про урегулювання публічних і приватноправових відносин і ст. 4 про найбільше сприяння вступали в дію з моменту ратифікації[102].

Слід зауважити, що хоча договір не мав ніяких таємних домовленостей про союз, але текст ст. 5 договору певною мірою становить собою угоду про військово-про­мислове співробітництво. Цікавим є і той факт, що для участі в Генуезькій конференції, єдиним питанням якої були торгово-економічні відносини, до складу німецької делегації були включені військові.

Німецький міністр закордонних справ В. Ратенау підкреслював: «Цей договір означає для нас дійсно крок уперед... Ми уклали не військовий і не політичний до­говір, а договір миру, і як я думаю, також і дружби. І як та­кий він може бути здійснений народами»[103].

У свою чергу, Г. Чичерін, оцінюючи підписану угоду, зазначав: «Рапалльський договір — це є зразок договорів, які ми хотіли б укласти з усіма державами, ми йдемо й бу­демо йти цим шляхом — шляхом розвитку з усіма народами все більш тісних політичних і економічних відносин»[104].

Діаметрально протилежну оцінку Рапалло дали полі­тичні лідери країн Антанти та їх союзники. Велика кіль­кість впливових політиків Заходу вбачали в цьому догово­рі можливість зміцнення Радянської держави за рахунок економічного й науково-технічного потенціалу Німеччи­ни, що може нести в собі небезпеку для всієї Європи з огляду на те, що РКП(б) і Комінтерн продовжують пряму­вати курсом на світову революцію.

Відомий дипломат, англійський посол у Берліні лорд д'Абернон, котрий скептично оцінював Рапалло і не вірив у можливість «сумісної роботи німецьких правих і російських лівих», активно виступав проти залякування та тиску на Німеччину, побоюючись, що це призведе до російсько-німецького союзу[105]. В Лондоні та Парижі дедалі більше схилялись до думки, що «Німеччина повинна увій­ти в сім'ю європейських народів на правах повноправно­го члена».

У правлячих колах Веймарської республіки ставлення до Рапалльського договору та радянсько-німецького співробітництва було неоднозначним. Можна виділити принаймні два загальні підходи — лінію начальника уп­равління сухопутних військ генерала Секта і лінію німецького посла в СРСР У. Брокдорфа-Ранцау. Перший керувався прагненням якомога швидше вирішити проб­леми, пов'язані з Версальським договором, що відповіда­ло інтересам значної частини генералітету. Другий був обережним, зваженим і виходив з повоєнних реалій європейського світу, був своєю людиною в політико-дип- ломатичних колах зовнішньополітичного відомства Г. Штреземана[106].

Лінія Брокдорфа-Ранцау знаходила підтримку бага­тьох політичних партій. Особливу позицію зайняли ко­муністи. їх представник Артур Розенберг дав зрозуміти, що тільки докорінні внутрішні перетворення будуть сприяти політиці національного визволення, інакше, підкреслив він, російський народ не буде воювати за бур­жуазну Німеччину[107].

4 липня німецький рейхстаг ратифікував Рапалльсь- кий договір. У цілому, незважаючи ні на що, він знамену­вав собою провал планів Антанти на ізоляцію Радянської Росії і проведення стосовно неї політики економічного диктату. Одночасно він сприяв стабілізації ситуації в Європі, тепер обидві сторони могли з більшою впевне­ністю маневрувати в міжнародній політиці.

Особливість Рапалльського договору полягала в тому, що він стимулював розвиток міжнародних зв'язків усіх радянських республік, у тому числі й України. Наголошу­ючи на цьому, відомий український економіст, професор П. Фомін у статті «Економічні перспективи російсько- німецького договору в Рапалло» писав: «Післявоєнні зміни в промисловості Німеччини створюють фундамент для ще більш тісного союзу з Росією... Втрата Саарського басейну і Лотарингії може бути компенсована в галузі гірничої промисловості на Україні».

Уже в перші 2 — 3 місяці після Рапалло уряд України збільшив оперативний штат свого торгового представни­цтва в Берліні до 33 чоловік, внаслідок чого воно стало найбільшим за кордоном. Уповноваженим представни­ком уряду України з усіх питань, які торкалися торгових відносин між обома країнами, було призначено Ю. Нова- ковського.