Червона армія і рейхсвер: Військово-технічна співпраця у 1922-1933 рр.

Переговори спочатку йшли повільно і зрушили з місця лише після того, як Менцель на папері зафіксував обіцян­ку надати 35 млн марок як фінансовий внесок Німеччини в налагодження виробництва зброї у Росії. Після цього німецьким військовим експертам була надана мож­ливість протягом трьох тижнів провести огляд радянсь­ких військових заводів: порохового заводу в Шліссель­бурзі, а також заводів, на яких виробляли зброю у Петро­граді (путіловські заводи), Тулі і Брянську. Експертів здивувало те, що заводи були в гарному стані, але потре­бували фінансової підтримки і замовлень. Німецький список замовлень складався в основному з ручних гранат, гармат і боєприпасів. Розенгольц намагався його розши­рити замовленнями на мотори для літаків, на протигази й отруйні гази.

Зрештою в ході переговорів були підготовлені два до­говори, і 14 травня 1923 р. в Москві відбулося підписання одного з них — договору про будівництво хімзаводу для виробництва отруйних речовин (акціонерне товариство «Берсоль») вартістю 35 млн золотих марок. Було підготов­лено також текст другого договору про будівництво в СРСР військових заводів і поставки військових ма­теріалів рейхсверу. У цей же час начальник морських пе­ревезень німецького флоту капітан 1-го рангу В. Ломан провів у Москві переговори про будівництво німецьких підводних човнів на радянських верф'ях. Справа в тому, що Склянський повідомив посла Брокдорфа-Ранцау, що верфі на території СРСР можуть будувати підводні човни і без закордонної допомоги, але при наявності фінансової підтримки[130].

Але через дезорганізацію фінансів Німеччини і важ­кий стан всередині країни ратифікація німецьким уря­дом договорів затягнулася. Тому в середині червня Чи­черін вказав німецькому послу на цю затримку і заявив, що військові переговори мають «вирішальне значення для розвитку військових відносин у майбутньому». Тоді Брокдорф-Ранцау виступив ініціатором запрошення в Німеччину радянської делегації і передав Чичеріну осо­бистий лист Куно з цією пропозицією.

Запевняючи Куно про необхідність проведення пере­говорів у Берліні, Ранцау, однак, керувався своїми мірку­ваннями. Він вважав, що для продовження переговорів радянська делегація повинна прибути в Берлін, оскільки поїздка німецької «комісії» в Москву третій раз поспіль (на цьому наполягали німецькі військові) ставила б німецьку сторону в позицію прохача.

У середині липня 1923 р. Брокдорф-Ранцау прибув до Берліна. Оскільки зволікати з підтвердженням московсь­ких домовленостей не можна було, на пропозицію Ран­цау, під час засідання перед переговорами з Розенголь- цем було вирішено пообіцяти збільшення фінансової допомоги Росії ще на 40 млн марок. Німецька сторона на­магалася все ж таки поставити підписання договорів у за­лежність від політичних вчинків Москви. Вона домагала­ся: 1) німецької монополії у виробництві зброї в Росії, маючи на увазі заборону усякого допуску третіх країн до відбудови заводів, на яких уже працюють німецькі спеціалісти (особливо до авіаційних заводів); 2) радянсь­кої заяви про допомогу Німеччині у випадку погіршення відносин із Польщею[131].

З 23 по ЗО липня 1923 р. Розенгольц перебував у Берліні. У переговорах із ним брали участь Крестинсь- кий, співробітники повпредства Якубович і Устінов. Куно в бесіді, яка відбувалася ЗО липня 1923 р., підтвердив наміри про виділення 25 млн марок, але всяку подальшу допомогу обумовив виконанням СРСР обох умов. Умову про німецьку монополію Розенгольц взяв до уваги, а щодо односторонньої заяви про підтримку Німеччини у діях проти Польщі привів старий доказ про необхідність спочатку отримати достатню кількість зброї. Тому поки не слід поспішати. Він запропонував продовжити війсь­ково-політичні переговори в Москві.

У підсумку переговорів були ратифіковані два підго­товлених раніше договори про виробництво в СРСР (Зла­тоуст, Тула, Петроград) боєприпасів і військового спо­рядження і поставки військових матеріалів рейхсверу, а також про будівництво хімічного заводу. Керівництво рейхсверу заявило про готовність створення золотого фонду в 2 млн марок для виконання своїх фінансових зо­бов'язань. Крестинський про підсумки переговорів повідомляв Чичеріну, що їх результат «залишається у ме­жах тих двох договорів, які були підготовлені в Москві»2.

13 серпня 1923 р. Куно під тиском внутрішньої ситу­ації, викликаної запровадженою ним політикою «пасив­ного опору» і загрозою загального страйку, подав у відставку. Новий канцлер Г. Штреземан сформував уряд великої коаліції за участю СДПН і взяв курс на зміну зовнішньої політики, який полягав у відмові від од-, нобічної «східної орієнтації» і пошуку шляхів для нала­годження відносин із Францією. 15 вересня 1923 р. пре­зидент Еберт і канцлер Штреземан заявили Брокдорфу- Ранцау, що вони виступають проти продовження перего­ворів представників рейхсверу в Москві і вимагають об­межити допомогу в постачанні радянської оборонної промисловості та намагатися направляти її суто на еко­номічні рейки.

Таким чином, можна зробити висновок, що протягом 1920—1922 рр. радянська дипломатія виконувала анти- версальські настанови Леніна про необхідність зближен­ня в першу чергу з переможеними країнами, в'яких були серйозні протиріччя з державами-переможницями. Тому більшовицька дипломатія наполегливо шукала шляхи розширення контактів із Німеччиною і її союзниками, оскільки держави Антанти примусили їх підписати такий мир у Версалі, який позбавляв їх матеріальної можли­вості економічного існування в умовах повного безправ'я і приниження. Крах надій на швидке здійснення рево­люції у країнах капіталу, і передусім у Німеччині, спону­кав більшовицьких керівників шукати нові шляхи забез­печення інтересів Радянської держави на міжнародній арені. Парадокс, проте, полягав у тому, що правляча в Радянській Росії партія однією рукою спрямовувала діяльність дипломатії на встановлення мирних відносин з урядами Заходу, а іншою — підтримувала сили, які вели боротьбу проти цих урядів. Саме в цьому полягала дво­значність і дуалізм радянської зовнішньої політики.

Що стосується Німеччини, то протягом 1920—1922 р. паралельно з обговоренням політичних (встановлення дипломатичних відносин) і економічних (надання позик) питань з Радянською Росією обговорювались і пи­тання військово-промислового співробітництва. У під­сумку було підписано Рапалльський договір. Однознач­ної оцінки йому дати неможливо. В Радянській Росії вва­жали, що завдяки йому країна налагодить з Німеччиною більш тісні політичні та економічні відносини. Як відомо у правлячих колах Веймарської республіки ставлення до Рапалльського договору та радянсько-німецького спів­робітництва було неоднозначним. Чітко виділялися при­наймні два загальні підходи — лінія начальника управ­ління сухопутних військ генерала Секта і лінія німецько­го посла в СРСР У. Брокдорфа-Ранцау.

Велика кількість політиків Заходу вбачали в цьому до­говорі можливість зміцнення Радянської держави за ра­хунок економічного й науково-технічного потенціалу Німеччини. Проте вони усвідомлювали і ту обставину, що співробітництво з Росією дозволить Німеччині здійс­нити підрив основ Версальського мирного договору, чого Берлін якраз і домагався.

Рапалльський договір знаменував собою провал планів Антанти на ізоляцію Радянської Росії і проведення стосовно неї політики економічного диктату. Одночасно він сприяв стабілізації ситуації в Європі, тепер обидві сторони могли з більшою впевненістю маневрувати в міжнародній політиці. Особливість Рапалльського дого­вору полягала в тому, що він стимулював розвиток міжнародних зв'язків усіх радянських республік, у тому числі України. Москва була зацікавлена в поширенні Ра­палльського договору на всі радянські республіки, не стільки з економічних, скільки з політичних міркувань, бо для радянського керівництва вкрай важливо було створити прецедент визнання радянських республік та­кою великою європейською державою, як Німеччина, забезпечити створення дипломатичних умов підготовки утворення СРСР, а також поставити під контроль зовнішню політику незалежних республік.

Що стосується двостороннього військового співро­бітництва, то його концепція була намічена в результаті серії таємних двосторонніх переговорів у Москві й Берліні у 1920—1923 рр. І розпочато його було навесні 1922 р.

2.2. Військово-промислове співробітництво

З численних пропозицій, що були зроблені радянській стороні як щодо її самостійного співробітництва з німецькими приватними фірмами — виробниками зброї і військового спорядження, так і за посередництва «Зон- дергрупи Р» («Вогру») і канцлера Вірта, у підсумку зали­шилося лише декілька проектів. Причин тому було декілька. По-перше, відсутність матеріальної бази і коштів у радянської сторони. По-друге, брак коштів у її партнера — військового міністерства Німеччини, бюд­жетної організації, для фінансування дорогих проектів. Затвердження держбюджету, а таким чином і військово­го бюджету, проходило через обговорення парламентом республіки, тому виділення в умовах економічної кризи значних державних коштів на потреби військового міністерства, тим більше з урахуванням обмежувальних статей Версальського договору, було просто неможли­вим. «ГЕФУ» («Товариство допомоги промисловим під­приємствам», яке було створене «Зондергрупою Р» на гроші військового міністерства Німеччини для коорди­нації і фінансової підтримки військово-промислових об'єктів, в першу чергу в Росії (із цією метою на його ра­хунки було переведено 74,5 млн марок)[132], із своїм завдан­ням не впоралося. Більш того, його керівники використо­вували кошти в особистих цілях. Проте навіть ті проекти, які в результаті переговорів представників РВР, фірм і «Вогру» отримали реальні обриси у вигляді оформлених договорів, становили собою перспективні напрямки у розвитку військової техніки — виробництво літаків, от­руйних речовин та боєприпасів для артилерії.

Виробництво літаків

Як уже зазначалося, 26 листопада 1922 р. в Москві між урядом РРФСР і фірмою «Юнкере» були укладені три кон­цесійних договори: про виробництво металевих літаків і моторів; про організацію транзитного повітряного сполу­чення Швеція — Персія; про аерозйомки в РРФСР. Усі три угоди були підписані від радянської сторони головою ВРНГ П. Богдановим і заступником наркома закордонних справ М. Литвиновим, а від «Юнкерса» — директором фірми «Юнкере» у Дессау Г. Заксенбергом. Фірма «Юн­кере» заснувала три акціонерних товариства. Згідно з кон­цесійним договором № 1, який було укладено строком на ЗО років, «Юнкере» отримав право заснувати Товариство для виробництва літаків і моторів. Для цієї мети йому в оренду повністю передавались «Російсько-Балтійський авіаційний завод у Філях» поблизу Москви і «Російсько- Балтійський авіаційний завод у Петрограді». Виробнича програма встановлювалась у розмірі 300 літаків на рік, ра­дянська сторона повинна була щорічно купувати 60 літа­ків. Серійний випуск літаків мав розпочатися не пізніше 1 жовтня 1923 р., а серійний випуск моторів — через рік після затвердження договору. До 29 січня 1924 р. кон­цесіонер зобов'язувався випустити 75 літаків і 112 моторів, а до 29 січня 1925 р. уже вийти на проектну потужність (ви­робництво 300 літаків і 450 моторів на рік). Договором пе­редбачалося, що «першочергово концесіонер приймає й обладнує завод у Москві» (Філі). Директором заводу у Філях став колишній німецький військовий аташе в Росії підполковник В. Шуберт (під прізвищем Штекель), саме він деякий час працював у «Зондергрупі Р», навіть вів на по­чатку переговори з «Юнкерсом» як представник «Зондер- групи Р». Про другий завод говорилось, що він призначав­ся «для виробництва тільки гідролітаків»[133]. 29 січня 1923 р. концесійний договір було затверджено РНК СРСР.

Весь переговорний процес «Юнкерса», «Зондергрупи Р» і РВР аж до підписання договору 26 листопада 1922 р. свідчить про те, що сторони бачили в ньому насамперед політичну угоду. Спочатку на першому плані були ра­дянсько-польські протиріччя і «Зондергрупа Р» підштов­хувала «Юнкере» до співробітництва з РРФСР у розра­хунку на радянсько-польський конфлікт. «Юнкере» навіть погодився наприкінці 1921 р. допомогти у вироб­ництві дерев'яних літаків. На початку літа 1922 р. напру­га в радянсько-польських відносинах спала, і сторони відмовилися від таких намірів, поставивши за мету співробітництва виробництво суцільнометалевих літаків.