Червона армія і рейхсвер: Військово-технічна співпраця у 1922-1933 рр.

26 листопада 1922 р. після тривалих переговорів у Москві були підписані: концесійний договір із літако- будівельною фірмою «Юнкере» про виробництво мета­левих літаків і моторів, а також ще дві угоди — про від­криття транзитного сполучення Швеція — Персія і про організацію аерозйомки. Це був, мабуть, перший велико­масштабний договір, підписаний завдяки домовленостям, які були досягнуті під час таємних переговорів Красіна в Берліні у вересні 1921 р.

У листопаді 1922 р. до влади в Німеччині приходить уряд на чолі з канцлером В. Куно. Ця подія збіглася з поглиб­ленням економічної кризи в Німеччині 1921 — 1923 рр., зростанням безробіття і катастрофічною інфляцією. У та­ких умовах виконання репараційних зобов'язань стало для уряду Куно однією з найважливіших проблем. Його курс на ухилення від своєчасної сплати репарацій викли­кав різке загострення відносин із Францією.

У цій ситуації Німеччина вирішила заручитися під­тримкою Радянської Росії, у тому числі допомогою

Червоної армії на випадок збройного конфлікту із Фран­цією. Під тиском зовнішніх умов німецька сторона нама­галася якомога швидше завершити переговори з ра­дянським урядом про налагодження промислового спів­робітництва, у першу чергу виробництва боєприпасів на радянських заводах. З цією метою німецький посол 22 грудня 1922 р. зустрівся у Москві з головою РВР рес­публіки Троцьким. Велике значення для Німеччини мало те, яку позицію зайняла Росія. Тому Брокдорф-Ранцау поставив перед Троцьким два запитання:

Які побажання військового характеру має Росія щодо Німеччини?

Яку політичну мету переслідує російський уряд щодо Німеччини в теперішній міжнародній ситуації і як він ставиться до порушення договору і воєнного шанта­жу з боку Франції?

Відповідь Троцького задовольнила німецького посла: Троцький погодився з тим, іцо «економічне будівництво обох країн — головна справа». Те, що сказав Троцький з приводу питання про можливу військову акцію Франції, посол записав буквально, помітивши, що той мав на увазі окупацію Рурської області: «У той момент, коли Франція почне військові дії, усе буде залежати від того, як пово­дитиметься німецький уряд. Німеччина сьогодні не в змозі надати суттєвий військовий опір, але керівництво своїми діями зможе дати зрозуміти, що воно має рішучість не до­пускати такого насилля. Якщо Польща на заклик Франції вторгнеться в Сілезію, то ми не залишимося бездіяльни­ми; ми не зможемо цього терпіти й заступимося!»[122].

Посол відзначив таку заяву Троцького як свій політич­ний успіх, тим більше, що Німеччина не взяла на себе ніяких військових зобов'язань. Стосовно військового співробітництва Ранцау писав німецькому міністру за­кордонних справ ф. фон Розенбергу, що воно може бути лише частиною довготривалого економічного співробіт­ництва.

На початку січня 1923 р. напруженість у відносинах Німеччини із Францією досягла критичного рівня. Вико­ристовуючи як привід відмову німецького уряду від пос­тавок вугілля й лісу за рахунок репараційних платежів, Франція й Бельгія ввели 11 січня 1923 р. свої війська у Рурську область. Були встановлені митний кордон, різні збори, податки та інші обмежувальні заходи. Уряд Куно закликав до «пасивного опору» окупаційним військам.

У зв'язку з цим, ВЦВК СРСР у зверненні до народів усього світу від 13 січня 1923 р. відмічав: «Промислове серце Німеччини захоплене іноземними військами. Німецькому народу нанесено новий удар, а Європа пос­тавлена перед загрозою нової й жорсткої міжнародної бійні. Саме в такий критичний момент робітничо-се­лянська Росія не може мовчати»[123].

14 січня 1923 р. Сект зустрівся з Радеком, який тільки «повернувся» із Норвегії у Берлін, у розмові брали участь Хассе й Крестинський. Сект вказував на серйозність ста­новища у зв'язку із захопленням Рурської області. Він вважав, що це може призвести до сутичок, не виключав можливості виступів з боку поляків. «Тому він як війсь­кова людина вважав своїм обов'язком прискорити ті кро­ки по зближенню наших військових відомств, про які вже була мова»[124].

Радянський Союз звернувся до урядів Польщі, Чехо- словаччини, Естонії, Литви й Латвії із закликом дотриму­ватися нейтралітету в рурському конфлікті і попередив, що не потерпить їх воєнних дій проти Німеччини.

Рурська криза спричинила загострення протиріч між Францією, Англією і СИТА і продовжувалася до Лон­донської конференції 1924 р. Тільки після прийняття на ній «плану Дауеса», який передбачав пом'якшення репа­раційних платежів і повернення Німеччині захоплених територій і майна, французькі війська до серпня 1925 р. повністю звільнили Рурську область.

Наприкінці січня 1923 р. в Берлін із метою розміщення замовлень на поставку зброї приїхала радянська деле­гація на чолі із заступником голови РВР СРСР Склянсь­ким. Німці знову намагалися змусити радянську сторону дати гарантії, що у випадку конфлікту із Францією й Польщею Росія виступить на її боці. Склянський, у свою чергу, дав зрозуміти, що обговорення цього питання можливе лише після обіцянки німцями військових поста­вок. Але, оскільки після заяви радянських представників на кредит у 300 млн марок німецька сторона її відхилила через те, що весь таємний фонд рейхсверу приблизно дорівнював цій сумі, переговори були перервані і по­винні були бути поновлені через два тижні в Москві[125].

У лютому 1923 р. переговори між радянськими й ні­мецькими представкиками були продовжені в Москві, куди в складі 7 чоловік прибула так звана «Комісія німецького професора Геллера»: професор-геодезист О. Геллер (ген. Хассе), тригонометр В. Пробст (майор фон Плото), хімік професор Каст (ім'я справжнє), дирек­тор П. Вольф (капітан флоту П. Вюльфінг — начальник військово-морського флоту Німеччини), землемір В. Форсбах (підполковник В. Менцель — начальник уп­равління озброєння сухопутних сил), інженер К. Зеєбах (капітан К. Штудент), торговець ф. Тайхман (майор Ф. Чунке)[126]. їх приймав Склянський, який заступав хворо­го Троцького. У переговорах з радянської сторони брали участь начальник генштабу РСЧА П. Лебедєв, начальник головного управління військової промисловості (ГУВП) Богданов, а також Чичерін і Розенгольц.

Німецька сторона висунула пропозицію про об'єднан­ня поставок зброї з оперативним співробітництвом. Склянський, у свою чергу, наполягав на першочерговому вирішенні питань про німецькі військові поставки з опла­тою за них коштовностями з царської казни і фінансової допомоги, залишивши питання домовленостей про воєнний союз на розгляд політиків. Богданов запропону­вав, щоб німецькі спеціалісти взялися за відбудову війсь­кових заводів на території Радянської Росії, а рейхсвер зробив замовлення на поставки боєприпасів. Менцель, проте, висловив сумнів у тому, що рейхсвер зможе роби­ти замовлення і фінансувати їх.

Вюльфінг запропонував допомогу німецьких капітанів керівництву радянського флоту. Для радянської сторони питання про озброювання залишалось чи не головним «кардинальним пунктом», і ці переговори вона розгляда­ла як спробу з'ясування серйозності німецьких намірів[127].

Коли ж з'ясувалося, що німецька сторона не може до­помогти зброєю в тому обсязі, на який сподівалась ра­дянська сторона, Лебедєв, а потім і Розенгольц відкинули заяви про спільні операції проти Польщі. Чичерін у бесіді з Ранцау 6 березня 1923 р., після того як поїхала делегація, заявив про глибоке розчарування радянської сторони, оскільки німці повністю відмовилися від обіцяних раніше поставок зброї. Однак, залишаючи 28 лютого Москву, «комісія німецького професора Геллера» вважала, що ци­ми переговорами був покладений початок оперативному співробітництву і що радянська сторона готова до нього у випадку поступок німців у питаннях поставок зброї[128].

Наприкінці квітня 1923 р. «комісія професора Гелле- ра» знову прибула в Москву. В її складі було 6 чоловік, очолив комісію начальник управління озброєння сухо­путних військ підполковник В. Менцель.

Знову в усіх були вигадані імена: купець Ф. Тайхман (майор Чунке), тригонометр В. Пробст (майор фон Пло- то), а також три промисловці: X. Штольценберг (хімічна фабрика «Штольценберг»), директор Г. Тіллє («Рейнме- тал») і директор П. Шмерзе («Гутегоффнунґсґютте»), З радянської сторони в переговорах брали участь Розен­гольц, Богданов, Лебедєв, Шапошніков і командир Смо­ленської дивізії Путов[129].