Червона армія і рейхсвер: Військово-технічна співпраця у 1922-1933 рр.

Оцінюючи військове співробітництво рейхсверу з Червоною армією, М. Геллер і Н. Некрич[47] констатують, що генерал фон Сект міг створити рейхсвер в обхід Вер- сальського договору, оснащувати його найновішою зброєю, яка виготовлялася в СРСР. Червона армія, на їхню думку, також отримувала користь: військові спеціалісти проходили стажування в Німеччині, промисловість одержу­вала нові технології. Разом із тим дослідники зазначають, що оскільки Сталін поступово винищив усіх офіцерів та генералів, які побували в Німеччині або зустрічалися з німецькими офіцерами, то, зрештою, користь від співпраці отримала тільки німецька сторона. З цим висновком відомих на Заході радянологів важко не пого­дитися.

Крім того, треба назвати статті і праці С. Горлова[48],

Захарова[49], Н. Єлисєєвої[50]. Усі вони безпосередньо роз­кривають один з аспектів військового співробітництва Червоної армії й рейхсверу, але особливу увагу приділя­ють участі військових обох країн у маневрах, а також обміну делегаціями між двома військовими відомствами. Автори роблять схожий висновок про те, що зв'язки з рейхсвером, де самі умови існування армії змушують теоретичну військову думку посилено працювати, у військовому відношенні для Червоної армії, без сумніву, становили значну цінність.

Досить цікава монографія Ю. Щетінова і Б. Старкова «Червоний маршал», що присвячена талановитому воєначальнику М. Тухачевському. Тухачевський займав у середині 1920-х років посаду начальника штабу РСЧА. Він наполягав на форсованому переозброєнні Червоної армії. Уважно стежачи за процесом співробітництва з рейхсвером, розробив ідею створення повітряно-десант­них військ, бронетанкових з'єднань, оснащених швид­кохідними танками. Для цього пропонував за допомогою німців розвивати оборонну промисловість. Але багатьом планам маршала не довелося здійснитися, він був репре­сований і не дожив до початку Другої світової війни, а од­ним із головних звинувачень проти нього було те, що він співробітничав з офіцерами німецької армії в 1920-х — на початку 1930-х років[51].

Цікаві й думки, висловлені в працях С. Волкова[52], А. Дон- гарова[53], В. Іванова[54], 3. Шейніса[55]. їх висновки були одно­значними — зовнішня політика Сталіна кінця 1920-х — 1930-х років не тільки не вирішила свого головного завдання — забезпечення безпеки СРСР, а, навпаки, доз­волила Німеччині в короткий термін досягнути своєї мети в Європі й підготуватися до нападу на Радянський Союз.

Заслуговують на увагу деякі дисертаційні роботи, але одразу слід зазначити, що військово-технічне співробіт­ництво СРСР і Німеччини в 1920-х — на початку 1930-х років не досліджувалося. Однак історики у своїх квалі­фікаційних працях згадують окремі аспекти військового співробітництва. Слід відмітити дисертації В. Гіленсена[56], В. Кабанова[57] і Г. Калінічевої[58]. Незважаючи на непо­хитність постулатів сталінської схеми трактування істо­ричних подій, згадані автори все ж трохи порушили пи­тання військових зв'язків Червоної армії й рейхсверу. Так, В. Гіленсен у своїй дисертації згадує «орієнтацію на Радянську Росію» тодішнього командуючого рейхсверу і його голови генерала X. фон Секта. При цьому дослідник посилається на те, що Версальський договір забороняв

Німеччині подібні дії, хоча саме обмеження Версаля і сти­мулювали Німеччину до пошуку країни-партнера (Ра­дянської Росії) для відбудови своєї армії. Г. Калінічева, згадуючи військовотехнічні контакти обох країн, під­креслює їх обмеженість вузькотехнічного характеру й вказує, що вони не могли бути основою рапалльської політики, як про це твердять західні історики. Хоча вона і визнає, що основну користь від знайомства зі станом військово-технічної підготовки рейхсверу отримала Чер­вона армія. Окремо треба виділити дисертацію україн­ського історика В. Кабанова[59], у якій, спираючись на нові підходи, автор розглядає ввесь спектр виробничо- технічних зв'язків України й Німеччини в міжвоєнний період, аналізує основні форми й засоби співпраці, її хід, динаміку й слабкі сторони. Але військово-технічні кон­такти між країнами майже не згадуються, автор пише ли­ше про те, що вони існували і що були стимульовані ра- палльською політикою.

Проблеми радянсько-німецьких військових контактів завжди мали своїх дослідників і за кордоном. Якщо гово­рити про західну історіографію проблеми, то за існуючих поглядів історики різних шкіл і направлень у цілому підходили до неї об'єктивно, хоча окремі праці й страж­дали однобічністю, тенденційністю аналізу й оцінок. Перші серйозні праці на цю тему з'явилися вже в 1940-ві роки, одразу після закінчення Другої світової війни. Це був період початку так званої «холодної війни» між Схо­дом і Заходом. Саме вона стала стимулом для вивчення радянсько-німецьких військових відносин.

Зарубіжну історіографію за комплексом проблем, що вивчаються, умовно можна поділити на чотири групи, в яких більшість — праці німецьких, англійських і амери­канських істориків.

До першої групи можна віднести дослідження, при­свячені історії радянсько-німецьких відносин, включаю­чи її політичні, військові і економічні аспекти. Серед них треба виділити роботи істориків В. Байтеля[60], Е. Карра[61], П. Фабрі[62], Р. Хайга, Д. Моріса, А. Петерса[63], Г. Хільгера[64], Г. Розенфельда[65], А. Андерле[66], Л. Когана[67] та інших. Ці дослідники розкривають зовнішньополітичні аспекти Веймарської республіки, ставлення правлячих кіл до Ра- палльського договору й підтримують точку зору, що для Німеччини та її правителів Рапалло було вимушеним кро­ком, здатним спонукати західні держави до ревізії мир­ного договору. Крім того, автори наполягають на тому, що Німеччина спеціально схилялася до політики балансу­вання між Заходом і Радянським Союзом. Вигнана з ба­гатьох своїх ринків збуту, Німеччина вкрай була зацікав­лена в торгівлі з СРСР. А тому підтримка в певних межах нормальних стосунків із СРСР була для Німеччини жит­тєво важливою в економічному та політичному плані. Ді­лові кола цієї країни розуміли, що Англія не могла запро­понувати німецькому капіталу більше, ніж він утратив би, якби пішов на рішучий розрив із Радянським Союзом.

Цієї думки дотримуються практично всі згадані західні історики. Наростання тертя та суперечностей наприкінці 1920-х років у торговельно-економічних стосунках відбу­лося на тлі зростання політичної напруги як в самій Ні­меччині, так і у відносинах з СРСР. Радянські дипломати вважали, що співробітники німецького консульства пере­давали японцям «інформацію шпигунського характеру», а німецький уряд підозрював, що працівники радянських консульств і торгпредставництв використовуються ра­дянським урядом з метою насадження пролетарської ідео­логії й надання допомоги КПН у становленні комуністич­ної диктатури в Німеччині. Вчені приходять до висновків, що на початку 1930-х років ці та інші події були реаліями того часу: опір комунізму й просування фашизму відбува­лися в одному і тому ж полі силової боротьби.

До другої групи відносяться праці з новітньої історії Німеччини, її збройних сил і військової промисловості. Цією проблемою займалися Ф. Карстен[68], Г. Крайг[69], В. Ер­фурт[70], М. Ґайєр[71], Г. Майєр-Велькер[72], Р.-Д. Мюллер[73]. Істо­рики наполягають на тому, що, уклавши угоду з Німеччи­ною, Радянській Росії вдалося запобігти створенню єдиного фронту, який би протистояв Країні Рад. Багато гарних слів було сказано про генерала Секта — будівни­ка нової армії. Він із самого початку намагався ізолювати армію від суспільства. Карстен пише про те, що якщо в часи Бісмарка це розцінювалося б як слабкість, то тепер, на початку 1920-х років, подібний стан армії був свідомо перетворений у вигідну стратегічну позицію[74]. Версальсь- кий договір забороняв рейхсверу мати танки, важку ар­тилерію, літаки, а тому і можливості для розробки зброї в Німеччині були дуже обмеженими. Німеччині дозволяло­ся тільки удосконалювати зброю періоду Першої світової війни.

Цікаво описує налагодження військових контактів Німеччини з Радянською Росією Г. Крайг, а саме ті пере­говори, які вели уряди обох країн. Він пише, що саме ідея моторизації стала однією з найголовніших у тогочасних німецьких інженерів і що завдяки тим контактам з СРСР Німеччина змогла відновити науково-дослідну роботу по створенню сучасних видів зброї. Р.-Д. Мюллер наполягає на тому, що становлення й розвиток німецької промисло­вості був нерозривно пов'язаний з промисловістю СРСР. Традиції радянсько-німецького економічного співробіт­ництва відзначалися досить солідними результатами не тільки в роки Веймарської республіки, а й протягом усього міжвоєнного періоду2. Історики намагаються зрозуміти, чому добре налагоджене співробітництво у військовій промисловості так швидко було зруйноване. І приходять до висновків, що Радянський Союз співробітничав тільки в тих галузях, які були вигідні СРСР, перекладаючи при цьому всі витрати переважно на Німеччину. Але все ж та­ки це співробітництво не дозволило Німеччині відстати від країн Заходу в розвитку сучасної військової техніки. А СРСР зміг налагодити свій військово-промисловий комплекс.

До третьої групи можна віднести літературу, присвя­чену зовнішній політиці СРСР, радянському військовому будівництву. Дану проблему вивчали Дж. Еріксон[75], П. Госзтоні[76], А. Сіатон, Дж. Сіатон[77]. Увагу привертає оцінка політики СРСР, а саме тих процесів, які відбувалися в 1920—1930-х роках, їх реалізація. Дослідників цікавить питання, для чого радянське керівництво пішло на укла­дання Рапалльського договору. Вони приходять до вис­новків, що кожна зі сторін прагнула в цьому партнерстві, яке закріпив Рапалльський договір, реалізувати свої власні цілі: Німеччина — обійти заборони Версальського договору, особливо військові статті, і підготуватися до реваншу; Радянський Союз прагнув на основі технічних новин будь-якою ціною створити могутню оборонну про­мисловість. Рапалльський договір розглядався радян­ським керівництвом як початок реалізації зовнішньо­політичного аспекту непу — принципу мирного співісну­вання країн із різними соціальними системами[78].

Цікава думка П. Госзтоні про те, що однією з причин зближення Радянської Росії і Веймарської республіки були не лише політичний і економічний стан обох країн після світової війни, а передусім глибокі об'єктивні причини і їх географічна близькість і господарське тяжіння, що й робить необхідним широке економічне співробітницт­во[79]. Економічні відносини слугували базою для мирного співіснування й підтримки добросусідських відносин[80].

У зв'язку з цим доречним буде висновок А.Сіатона[81] про те, що для СРСР важливою була готовність країни-парт- нера піти на фінансування свого експорту, надання не тільки на короткий, але й на довгий термін кредитів. Са­ме такими взаємно зацікавленими партнерами стали СРСР і Німеччина. 95 % радянських промислових під­приємств отримували пряму технологічну допомогу з бо­ку західних фірм, з яких понад половину були німецьки­ми. Промисловість отримувала нові технології з Німеччи­ни, зокрема військові технології, що особливо цікавило радянську сторону. Загальним висновком усіх праць ви­щезгаданих істориків стала така думка: взаємна вигода від радянсько-німецьких відносин була б більш значною, якби обидві країни у своїй зовнішній політиці керували­ся не класовими підходами, а будували свої відносини як рівноправні партнери, виключно на основі національно- державних інтересів.

Нарешті, до четвертої групи ввійшли роботи істориків, які безпосередньо розкривають радянсько-німецькі відносини у військовій галузі в 1920—1933 рр. Треба відмітити дослідження Е. Кострінґа[82], К.-Г. Фолькера[83], Ф.Л. Карстена[84], Г.В. Гатцке3, Г. Шпайделя[85]. Автори уважно розглядають, за чиєю ж ініціативою розпочалися війсь­кові контакти, і приходять до висновку, що ініціатива однаково відходила й від Радянської Росії, і від Вей­марської Німеччини. Е. Кострінґ намагається представи­ти співробітництво як сувору необхідність і показати, наскільки в дійсності вдалося СРСР і Німеччині викорис­тати ті здобутки і надані співробітництвом можливості; чи стало це військове співробітництво передтечею таємних протоколів про розділ сфер впливу, що стали ви­нуватцями розв'язання Другої світової війни. Історики заперечують зв'язок Рапалльського договору з усілякими військовими переговорами, наполягаючи на тому, що до­говір не містив жодних таємних пунктів, а також на тому, що рейхсвер не мав відношення до підписання договору й до його кінцевих умов. Якщо СРСР був зацікавлений насамперед в економічному й технологічному співробіт­ництві з Веймарською республікою, то рейхсвер пе­реслідував дві мети: по-перше, виробництво зброї і, по- друге, навчання німецьких офіцерів та конструкторів. Відповідно до «зустрічного плану» рейхсверу на тери­торії Радянського Союзу у 1924 р. була створена авіацій­на школа під Липецьком[86]. Негативний вплив на радянсько-німецьке військове співробітництво справляла неузгодженість економічних структур двох суспільних систем: радянські партнери хотіли співробітничати у здійсненні своїх операцій з німецьким урядом, а доводилося мати справу з приватни­ми фірмами, з підприємцями, на яких держава не завжди мала вплив[87]. Г. Шпайдель писав: «Чим швидше просува­лася Німеччина шляхом вирішення своїх західних проб­лем, тим більше виявляла схильність до тісного співробіт­ництва із Заходом на шкоду радянсько-німецьким відно­синам»[88].

Проаналізувавши праці дослідників, які відносяться до четвертої групи, можна робити загальний висновок про те, що озброєння та боєзапаси, одержані рейхсвером із радянських військових заводів, безумовно, зміцнили німецькі збройні сили, оскільки такі види озброєнь та отруйні речовини німці не мали права виробляти на своїй території чи купувати у якій-небудь іншій країні. Для ра­дянської сторони становили інтерес оперативні й так­тичні розробки німецьких штабістів, їх досвід в ор­ганізації штабної служби, застосуванні технічних засобів.

Таким чином, роботи західних істориків відрізняє багата джерельна база. До сильної сторони західної історіографії проблеми можна віднести систему дослідів, використання великої кількості різних архівних матеріалів. Разом з тим, західні історики так і не вирішили завдання дослідження даної проблеми повною мірою. Як правило, у західних авторів простежуються дві тенденції: перша — це абсо­лютизація німецького впливу на радянське військове бу­дівництво і друга — перебільшення ролі СРСР у відро­дженні бойової міці Німеччини в міжвоєнний період.

Отже, аналіз історіографії дозволяє зробити висновок, що дана проблема не знайшла ще достатнього й об'єктив­ного висвітлення як у зарубіжній, так і у вітчизняній істо­ричній науці. Саме тому автори і спробували заповнити цю прогалину. Комплекс джерел, який розглядався, доз­воляє з належною глибиною й повнотою розкрити тему дослідження, зробити аналіз напрямів співробітництва між РСЧА і рейхсвером і військово-політичних зв'язків між обома країнами, здійснити більш повний, комплекс­ний підхід до проблеми радянсько-німецьких відносин у «рапалльський період».