Червона армія і рейхсвер: Військово-технічна співпраця у 1922-1933 рр.

2.1. Початок співробітництва у військовій сфері в 1919-1923 рр. Рапалльський договір і нормалізація політико-дипломатичних відносин між Радянською Росією та Веймарською Німеччиною

Становище, в якому опинилися Німеччина і Радянська Росія на початку 1920-х років, мало деякі подібні риси. В обох країнах світова війна викликала великі зміни, ма­ли місце серйозні економічні труднощі від завданих війною збитків, що відбилося на соціальній сфері. Обидві країни перебували в умовах зовнішньополітичної ізо­ляції. Радянська дипломатія почала переходити до більш ре­алістичного курсу у вирішенні міжнародних питань. Йшлося про переосмислення значення Жовтня, поло­жень марксистської теорії, які здавались непохитними істинами. Ще у резолюції, прийнятій V Всеросійським з'їздом Рад (грудень 1919 р.), зазначалось, що РРФСР «ба­жає жити мирно з усіма народами і спрямовувати усі свої сили на внутрішнє будівництво, щоб налагодити вироб­ництво, транспорт і суспільне управління на ґрунті ра­дянського ладу, чому до цього часу заважав спершу німецький імперіалізм, потім втручання Антанти і голод­на блокада»[89]. У резолюції заперечувалась можливість пе­ренесення військових дій на території інших країн. Після поразки Червоної армії у Польщі й так званої «Дивної війни» були підписані договори про припинення бойових дій між РРФСР і Естонією, Латвією, а 16 січня 1920 р. Вер­ховна рада Антанти за ініціативою Англії зняла еко­номічну блокаду радянських республік.

Радянська Росія відновила зовнішню торгівлю з 1920 р. Україна почала вести окремі торговельні операції за кор­доном після звільнення чорноморських портів і встанов­лення західних кордонів. Вона мала не меншу потребу, ніж інші радянські республіки, у нормалізації торговель­них зв'язків із західними країнами. Уже в 1920— 1922 рр. Радянська Україна встановила торгово-економічні відно­сини з більш ніж 20-ма країнами світу, а з деякими з них заклала основи для дипломатичних відносин[90].

Торговельно-економічні стосунки між радянськими республіками й Німеччиною почали налагоджуватися після вирішення проблеми обміну військовополоненими та інтернованими. З Радянською Україною договір про повернення на батьківщину військовополонених та інтернованих громадян німецький уряд підписав 23 квіт­ня 1921 р. Цей документ був аналогічний вже підписаній угоді із Російською Федерацією[91].

Українському відділенню в справах полонених у Берліні надавалося право на безпосередні відносини з німецькими урядовими колами, а це, по суті, де-факто оз­начало визнання німецьким керівництвом права Радянсь­кої України на самостійне представництво в Німеччині.

Уповноважені УРСР і РРФСР у справах полонених, які перебували в Німеччині, використовували будь-які мож­ливості для ведення переговорів із торгово-економічних питань з офіційними й неофіційними представниками німецького уряду і приватними фірмами. Вони намагалися зацікавити торговельно-промислові кола Німеччини в на­лагодженні економічних відносин з обома республіками[92].

Нарком закордонних справ Г. Чичерін був одним із перших, хто поставив питання про можливість тривалих і стабільних відносин між державами з різними соціаль­ними устроями, підкреслив пріоритет економічних інте­ресів РРФСР над ідейно-політичними мотивами. При цьо­му, на думку відомого російського історика М. Загладіна, мова йшла в основному про мирне співіснування з уряда­ми, а не з державами. Радянське керівництво й надалі розрізняло інтереси народів і урядів країн Заходу, роз­глядаючи зміст епохи переважно в ракурсі перспектив становлення пролетарської диктатури в міжнародному масштабі, хоч ідея про близькість світової революції по­ступово почала відходити в минуле[93].

Радянська дипломатія виконувала антиверсальські настанови Леніна про можливість і необхідність збли­ження в першу чергу з переможеними країнами, в яких були серйозні протиріччя з державами-переможницями. Тому більшовицька дипломатія наполегливо шукала шля­хи розширення контактів з Німеччиною і її союзниками, оскільки держави Антанти, писав Ленін, примусили підписати такий мир у Версалі, який позбавив їх ма­теріальної можливості економічного існування в умовах повного безправ'я й приниження.

В результаті економіка Німеччини зазнала майже ціл­ковитої руйнації. Були паралізовані морська торгівля, транспортна й тарифна системи, видобування вугілля, заліза, а також ті галузі промисловості, які розвивалися на їх базі. Радянське керівництво неодноразово пропону­вало німецьким правлячим колам розпочати переговори з усіх неврегульованих питань. Але німецький уряд не поспішав налагоджувати контакти з більшовицьким ре­жимом і ухилявся від офіційних переговорів з Москвою, хоча ділові кола Німеччини прагнули розвивати торгово- економічні зв'язки і співробітництво з Радянською

Росією. Про це свідчить створення б листопада 1920 р. при відділенні зовнішньої торгівлі МЗС Німеччини спеціаль­ної організації — «Німецько-російського економічного союзу», який об'єднав великих промисловців і торгов­ців[94]. На початку 1921 р. відбулися збори союзу, на яких було вирішено направити до Москви делегацію для з'ясу­вання можливостей відновлення торгівлі з Росією.

Виступи в рейхстазі, безумовно, також мали вплив і на позицію офіційного Берліна. Виступаючи з парламент­ської трибуни з довгою промовою 21 січня 1921 р. міністр закордонних справ В. Симонс детально зупинився на можливості зближення Німеччини й Росії.

Характерною особливістю промови В. Симонса було те, що він намагався провести чітке розмежування між ідеологічними спрямуваннями правлячих кіл обох країн і щоденними потребами їх дипломатичного й торговельно- економічного зближення. На думку Симонса, надійною базою всебічних довірливих відносин для обох країн є обопільне прагнення до деідеологізації майбутніх сто­сунків, тим більше, що в німецького уряду були серйозні підстави для побоювання прорадянської пропаганди на території Німеччини[95].

Крах надій на швидке здійснення революції в країнах капіталу, і передусім у Німеччині, спонукав більшовиць­ких керівників шукати нові шляхи забезпечення інте­ресів Радянської держави на міжнародній арені. Пара­докс, проте, полягав у тому, підкреслював історик М. Заг- ладін, що правляча в Радянській Росії партія однією рукою спрямовувала діяльність дипломатії на встанов­лення мирних відносин з урядами Заходу, а іншою — підтримувала сили, які вели боротьбу проти цих урядів[96].

Саме в цьому полягала двозначність і дуалізм радянської зовнішньої політики, про що давно вже пишуть західні дослідники.

Пошук шляхів налагодження дипломатичних і торго­вельно-економічних відносин вела на початку 1920-х років не тільки Росія, але й інші радянські республіки, у тому числі й Україна.

6 лютого 1921 р. голова Раднаркому й нарком закор­донних справ України X. Раковський у черговій ноті, на­правленій міністру закордонних справ Німеччини В. Си- монсу, привернув увагу німецької сторони до цього питання, особливо зазначивши, що мова йде не про ство­рення якихось нових відносин, а лише про відновлення існуючих раніше. Адже Україна вже була визнана Німеч­чиною «як держава самостійна» в час, коли влада була в руках Центральної Ради, а пізніше гетьмана П. Скоро­падського. Тому встановлення влади Рад, на думку Ра- ковського, ніяким чином не могло «слугувати серйозною підставою для припинення політичних відносин між Німеччиною й Україною, тому що німецький уряд неод­норазово заявляв, що він є прибічником невтручання у внутрішні справи інших держав[97].

Коли 6 травня 1921 р. було підписано «Тимчасову уго­ду» між РРФСР та Німеччиною на принципах рівності, взаємної вигоди і законних інтересів сторін, що передба­чала розширення торговельних відносин на всі радянські республіки, почали нормалізуватися торговельно-еко­номічні відносини між Німеччиною та Українською рес­публікою[98].

За своїм характером це були скоріше політичні, ніж економічні угоди. У них де-факто було зафіксовано ви­знання радянського уряду, а його представництво в Німеч­чині визнавалось як єдине правомірне представництво

Радянської держави. Німецька сторона в текст угоди включила спеціальну статтю, згідно з якою не допуска­лась ніяка антиурядова пропаганда й агітація представ­никами обох держав. Також був підписаний договір як доповнення до угоди від 19 квітня 1920 р. про повернення на батьківщину військовополонених і цивільних інтерно­ваних громадян[99], також відбувся обмін нотами про урегу­лювання кур'єрської дипломатичної служби між двома державами.