Червона армія і рейхсвер: Військово-технічна співпраця у 1922-1933 рр.

Дірксен, у свою чергу, постійно ставив питання про кредити перед міністром закордонних справ Курціусом, підкреслюючи його політичне значення в умовах, коли в Німеччині заговорили про «кризу Рапалло», вказуючи при цьому на загострення внутрішньополітичної обста­новки в СРСР.

У такій ситуації на запрошення ВРНГ СРСР у лютому — березні 1931 р. в Радянський Союз прибула представниць­ка делегація німецьких ділових кіл. Очолював її голова концерну «Клекнер-Веркс» П. Клекнер. До її складу вхо­дили і представники ВПК Німеччини: генеральні директо­ри фірм «Фрідріх Крупп», «Ферайніхте Штальверке», «Отто Вольф», «Сіменс», «АЕГ», «Борзіг», «Шіхау», (верф у Данцигу), «МАН», «ІГФарбен», «Металгезельшафт», «Лінке Хоффман-Буш», «Рейнікер», «ДЕМАГ». 28 лютого 1931 р. делегацію прийняв голова ВДНГ Г. Орджонікідзе. Він запропонував подвоїти обсяг радянських замовлень німцям. Але для цього потрібні були великі кредити. Пере­говори завершились на мажорній ноті — була досягнута принципова домовленість про надання експортного кре­диту й нарощування поставок обладнання в СРСР[227].

Пізніше з візитом до Берліна прибув заступник голови ВРНГ Ю. П'ятаков. 14 квітня 1931 р. у Берліні була оформ­лена угода між ВРНГ і представниками німецької про­мисловості про надання СРСР кредиту у 300 млн марок («угода П'ятакова»), На цю суму СРСР зобов'язувався з 15 квітня по 31 серпня 1931 р. оформити додаткові замов­лення. Очевидно, що, як і раніше, частину кредиту — ймовірно, більшу — було використано для військово-про­мислових замовлень. Відомо, що в середині 1931 р. ще одна радянська військова делегація вела у Берліні пере­говори з управлінням озброєнь рейхсверу і налагодила контакти з деякими військово-промисловими фірмами. Так, з питань технічного співробітництва й поставок сис­тем управління велися переговори з «Сіменсом». Угода повинна була реалізовуватися через дочірнє підпри­ємство «Сіменса» в Англії. З урахуванням замовлень під даний кредит загальна сума радянських замовлень у Німеччині в 1931 р. становила 919,3 млн марок, перевер­шивши аналогічний показник 1930 р. на 62,3 %. «Радян­ський Союз був у 1931 р. кращим покупцем наших ма­шин», — засвідчувала тоді німецька преса[228].

Ще в листопаді 1930 р. радянським повпредом у Берлін замість Крестинського, який став заступником наркома закордонних справ СРСР, був направлений Л. Хінчук, який до цього часу виконував обов'язки заступника нар­кома торгівлі СРСР. Хінчук одразу ж зайнявся проштов­хуванням радянських товарів на ринок Німеччини. Звісно, мова йшла в основному про сировину і сільсько­господарські поставки (зерно). У радянському меморан­думі від 28 вересня 1931 р., за підсумками осінніх еконо­мічних переговорів, була поставлена вимога про забезпе­чення умов зростання радянського експорту до 750 млн марок[229].

Протоколом від 22 грудня 1931 р. Хінчук і німецький міністр економіки X. Варм-Больд зафіксували домовле­ність про взаємне збільшення експорту товарів. Це дик­тувалось тим, що заборгованість СРСР Німеччині набли­зилась до 1 млрд марок і розраховуватись треба було зо­лотом і валютою.

Разом із тим саме в період економічної кризи після відставки 27 березня 1930 р. уряду «великої коаліції» на чолі з X. Мюллером (СДПН, Центр, ДП) уряд X. Брюнінга (Центр, ДП) узяв курс на згортання відносин з СРСР. Спочатку це відбилось в політичній сфері. 24 червня 1931 р. в Москві було підписано протокол про продовження Берлінського договору, але уряд Брюнінга так і не ра­тифікував його.

18 серпня 1931 р. Брюнінг роз'яснив діловим колам із сталеварного об'єднання Німеччини, що, відхиляючи «радянські замовлення», на збереженні яких наполягали промисловці, він керувався тими міркуваннями, що в усьому світі вважається, що ці замовлення використову­ються для військових цілей. Саме в цей час у Німеччині з'явилися чутки, що німецький уряд домовився з міністром закордонних справ Франції Бріаном про те, що у випадку врахування німецьких інтересів на Же­невській конференції із роззброєння, Німеччина припи­нить співробітництво з Червоною армією. їх розповсю­дження прямо було пов'язане з планами Папена і Рехбер- га укласти союз із Францією за рахунок СРСР1.

На початку 1932 р. в Німеччині розгорнулася кампанія проти імпорту радянського зерна, лісу, нафти. Її ініціато­рами були великі аграрії, фірми деревообробної й нафто­вої промисловості. Натомість фірми важкої промисло­вості постійно намагалися спонукати німецький уряд не чинити перепон радянському експорту в Німеччину, а та­кож надати СРСР гарантовані експортні кредити.

У червні 1932 р. П'ятаков знову приїхав до Німеччини. 15 червня він домігся угоди про поставки, які розширю­вали «угоду П'ятакова» від 14 квітня 1931 р. 17 січня 1933 р. було підписано радянсько-німецький протокол про збіль­шення експорту СРСР у Німеччину й надання йому кредитів для купівлі обладнання. 25 лютого 1933 р. був укладений заключний протокол між радянським торг­предством і двома німецькими консорціумами на чолі з «Дойче Банк» і «Дрезден Банк» про надання СРСР кре­дитів на загальну суму 140 млн марок1. Але навряд чи цей кредит міг допомогти збереженню динаміки розвитку двосторонньої торгівлі, який впродовж усіх попередніх років мав стійку тенденцію до зростання.

Таким чином, треба відмітити, що наприкінці 1920-х років Радянський Союз у військовому співробітництві з Німеччиною продовжує багато уваги приділяти військо­во-промисловим контактам. Ддя радянської сторони інтерес представляли модернізація вітчизняної військо­вої промисловості за рахунок направлення німецьких офіцерів на заводи в СРСР і надання ліцензій для серій­ного виробництва військової продукції, а також прове­дення спільних науково-дослідних робіт. Причому даний пункт частково вже реалізувався у процесі діяльності військово-навчальних центрів рейхсверу (Липецьк, Ка­зань, Тоцкоє, Шіхани). У той же час військове міністер­ство Німеччини робило наголос на поставки до Радян­ського Союзу напівфабрикатів, виробництво й експорт яких формально не підпадав під заборону Версаля, але сприяв підтриманню зайнятості і високого рівня квалі­фікації військово-промислових фірм Німеччини. У зв'яз­ку з цим генерал Людвіг розробляє програму розвитку радянської оборонної промисловості. Керівництво рейх­сверу розраховувало на те, що «Людвіг як радник ра­дянського уряду» з питань озброєння буде рекомендува­ти радянській стороні, залежно від його уподобань, відповідні німецькі фірми. Тут, крім політичної користі, рейхсверівцям вбачалася й можливість поширення свого впливу на процес технічного оснащення Червоної армії.

Крім того, німці оцінювали військове співробітництво з СРСР як найбільш стабільний чинник радянсько-німе­цьких відносин, а також як засіб впливу на внутрішньо­політичний розвиток радянської держави.

4.2. Припинення військових контактів

У 1929 р. світ опинився в лещатах економічної кризи, яка охопила також і Німеччину. Німеччина, обтяжена ре­параціями, наполягала на проведенні в Парижі міжна­родної наради для перегляду «плану Дауеса». Ця нарада відкрилася 6 червня 1932 р. Головував на ній американ­ський фінансист О. Юнг. Прийнятий у червні 1929 р. «план Юнга» передбачав виплату Німеччиною репарацій у розмірі 113,9 млрд марок упродовж 59 років, причому протягом 37 років — по 2 млрд марок. Порівняно з «пла­ном Дауеса» розмір щорічних внесків на цій нараді було зменшено на 20 %'. Одночасно було вирішено питання про виведення союзних військ із Рейнської зони, і ЗО червня 1930 р. останні французькі війська залишили Майнц.

«План Юнга» вступив у силу в червні 1930 р., але вже через рік президент Німеччини Гінденбург звернувся до президента США Г. Гувера із закликом про допомогу в зв'язку з неспроможністю сплатити черговий внесок. 20 червня 1931 р. Гувер виступив із пропозицією мора­торію терміном на один рік усіх платежів по репараціям і військовим боргам. Усі країни, включаючи Францію, змушені були прийняти «Мораторій Гувера». Але вже в червні 1932 р., коли строк мораторію закінчувався, в Ло­занні відкрилась остання конференція з репараційного питання, яка їх остаточно скасувала[230]. Конференція за­кінчилась 9 липня 1932 р. підписанням угоди про викуп Німеччиною своїх репараційних зобов'язань за 3 млрд золотих марок із погашенням викупних зобов'язань впродовж 15 років. Але ці рішення не були реалізовані. Тому рішення Лозаннської конференції насправді озна­чало припинення усіх військових платежів із Німеччини.

Слід за цим упродовж 1932 — 1933 рр. усі країни — європейські боржники США — відмовились сплачувати Сполученим Штатам військові борги.

У січні 1931 р. прем'єр-міністром Франції став П. Ла- валь. Міністром закордонних справ у його кабінеті зали­шився А. Бріан, але головну скрипку у зовнішній політиці Франції став відігравати голова уряду, що вважав своєю головною метою досягнення порозуміння й налагоджен­ня добрих стосунків із Німеччиною. Саме на це були спрямовані його переговори з німецьким канцлером X. Брюнінгом у Парижі й Берліні (липень і вересень 1931 р.). В обмін на велику фінансову допомогу Франція вимагала від Німеччини «політичного перемир'я» і не- збільшення Берліном своїх військових витрат.

Упродовж 1931 р. французька дипломатія, намагаю­чись схилити Берлін на свою сторону, працювала на те, щоб розладнати відносини Німеччини і Радянського Со­юзу. Під час вересневих перетворень у Берліні Лаваль за­лякував німецьких політиків небезпекою «більшови­зації». Після аналізу бесід із французькими політиками Лавалем і Бріаном міністр закордонних справ Німеччини Ю. Курціус зробив висновок: «У мене склалось вражен­ня, що для французів передусім важливо відтиснути нас від Росії»[231].

Зустрічний рух відбувався і з боку Німеччини. Так, Ф. фон Паиен, який змінив Брюнінга на посаді канцлера Німеччини 4 липня 1932 р., запропонував французам «ні- мецько-французько-польський союз для захоплення України»[232]. У дні завершення роботи Лозаннської конфе­ренції у липні 1932 р. Пап єн запропонував Франції спів­робітництво генштабів двох країн із метою створення потім антирадянського фронту.

Паралельно французи посилили дипломатичний тиск на Москву, запропонувавши їй 20 квітня 1931 р. укласти пакт про ненапад. Але, коли 10 серпня 1931 р. Бріан і ра­дянський повпред В. Довгалевський ратифікували текст пакту, французи висунули умовою підписання пакту укладення аналогічного пакту СРСР з Польщею.