Червона армія і рейхсвер: Військово-технічна співпраця у 1922-1933 рр.

поставки напівфабрикатів для виготовлення в СРСР 10 — 20 випробуваних екземплярів мінометів;

поставки випробувального зразка 20-міліметрового автомату — фірми «Рейнметал»;

поставка випробувальних зразків трасуючих сна­рядів, виробництво яких планувалося здійснювати в Австрії;

поставка в СРСР обладнання для виготовлення сна­рядів для польової артилерії;

поставка апаратури для виготовлення напівфабри­катів, необхідних для виготовлення ОР. Переговори ра­дянським торговельним представництвом у Берліні вели­ся з фірмами «Гольдшмідт» з Амендорфа і «Рем і Хаас» із Маннхайма після того, як «ІГ-Фарбен-Гезельшафт» відмо­вився надати радянській стороні необхідне обладнання. Зовнішні поставки напівфабрикатів, готових виробів і об­ладнання планувалося здійснювати через підставні фірми з нейтральних країн (Австрія, Швейцарія і Швеція).

У радянської сторони, як розумів Людвіг, було лише ЗО танків, і всі вони, як і 6 танків, поставлених «Круппом» влітку 1929 р., не функціонували. Причому німецькі тан­ки не були випробувані перед поставкою в СРСР. Тому було запропоновано у випадку, якщо «Крупп» буде брати участь у реалізації «програми Людвіга», постачати для Ра­дянського Союзу гусеничні трактори (тягачі) для наступ­ного їх переобладнання під танки.

НК оборони (Ворошилов і Уборевич) і представники радянського військпрому після відмови «Круппом» свій вибір зупинили на напівдержавному концерні «Рейнме- тал», єдиному, з ким радянській стороні нарешті вдалося домовитись.

Переговори з «Рейнметалом» проходили у спішному порядку. Радянську сторону очолювали начальник озбро­єнь РСЧА, заступник голови РВР Уборевич і начальник ДВПУ ВРНГ Уриваєв. Узгоджений сторонами договір складався з трьох великих частин. У першій мова йшла про налагодження вже до кінця 1931 р. виробництва 6 артсистем (3-дюймова зенітна гармата, 15-сантиметро- вий міномет, 37-міліметрова протитанкова гармата, 20-міліметрова автоматична гармата, а також 37-мілімет- рова автоматична зенітна гармата і 6-дюймова гаубиця).

У другій частині йшлося про організацію двох КБ по арт- озброєнню з відрядженням до СРСР на 4 роки 1920 кон­структорів і надання необхідного матеріалу з архівів фір­ми. У третій частині мова йшла про закупівлю чотирьох артсистем і необхідного готового технологічного інстру­менту для їх негайного виробництва. За усі ці послуги радянська сторона зобов'язувалась заплатити близько 2,5 млн американських доларів[221]. Крім того, фірма «Рейн­метал» зобов'язувалася допомогти в організації виробни­цтва танків в СРСР.

Переговори йшли дуже повільно. Уборевич, умовляю­чи німців, посилався на те, що американська фірма «Скотт» і шведська «Бофорс» також готові виконати за­мовлення на вигідніших, ніж німці, умовах, але він, однак, зробив свій вибір на користь німецької фірми, яку вва­жав більш авторитетною.

Наполягаючи на підписані договору, Ворошилов і Убо­ревич погрожували Німеччині, що затягування перего­ворів поведе за собою не лише погіршення, а й перегляд усього комплексу відносин між СРСР і Німеччиною, включаючи політичний і економічний аспекти[222].

10 лютого 1930 р. представники військпрому і «Рейн- металу» підписали попередню угоду. Сама фірма у дого­ворі не фігурувала. У супровідному до договору листі по­яснювалося, що Управління озброєнь іменувалося «ВПН», а німецька сторона — «Р.А.». Під абревіатурою «Р.Л.» малося на увазі дослідницьке товариство, яке «Рейнметал» зобов'язувався заснувати в Голландії.

Одразу ж після підписання угоди в Німеччину виїхала військова делегація з 12 офіцерами на чолі з Уборевичем. 15 лютого 1930 р. вона вже прибула до Берліна. Делегації треба було відвідати декілька фірм («К. Цейс», «Тіль», «Рейнметал»), взяти участь у випробуваннях чотирьох готових артсистем на полігоні «Рейнметал» і підписати остаточний договір.

Наприкінці лютого 1930 р. на засіданні кабінету мініст­рів Німеччини відбулося обговорення взаємовідносин, особливо військових, з СРСР. Враховуючи їх значення, міністр закордонних справ Курціус рекомендував по за­вершенні переговорів по «плану Юнга» і введення його у дію зайнятися вирівнюванням відносин із східними сусідами і, всупереч різкій антирадянській критиці з при­воду сталінської аграрної реформи і переслідування церкви в СРСР, дотримуватися «рапалльської лінії». Військовий міністр Гренер проінформував уряд про військове співробітництво з Радянським Союзом, при цьо­му підкресливши, що його згортання викликало б велике незадоволення в рейхсвері. Схоже висловився і канцлер X. Мюллер. Він зазначив, що обидві держави не входять до «Версальського клубу» держав-переможниць, тому в політичному відношенні у них багато спільного. У самому СРСР є два силових'центри — це компартія і Червона армія, причому РСЧА настроєна дружелюбно до Німеч­чини, і цей настрій слід зберегти[223].

18 квітня 1930 р. в Москві було підписано текст догово­ру, й у вересні того ж року він вступив у дію. Згода німецького уряду й канцлера, без яких договір не набув би чинності, була отримана завдяки зусиллям Гренера, Гаммерштейна й Дірксена[224].

Німецький посол Дірксен оцінював військове спів­робітництво СРСР і Німеччини як найбільш стабільний фактор радянсько-німецьких відносин, а також як засіб впливу на внутрішньополітичний розвиток у радянській державі.

У Німеччині існувала окрема організація, яка інфор­мувала про стан справ і досягнення в окремих галузях господарства країни, систематизувала інформацію з німецької преси і перевіряла її на місцях, робила інфор­мацію більш повною й всебічною[225].

Особливо вдалим було співробітництво з інструкто- ром-танкобудівником Е. Гроте («Рейнметал»), з яким був укладений контракт про роботу в СРСР. Розроблений ним середній танк «Т-Г» (танк Гроте) за своїми бойовими й технічними характеристиками перевершував середній танк «Т-24», який був на озброєнні РСЧА. Таку високу оцінку дала йому комісія Політбюро ЦК ВКП(б) по танко- будівництву у доповіді Політбюро 19 лютого 1931 р. Танк «Т-Г» було визнано основним типом середнього танка, тому і було запропоновано терміново налагодити його виробництво у Харкові і на Уралі2.

В умовах економічної кризи 1929— 1933 рр. значення СРСР у якості ринку збуту для німецької промисловості, зокрема військової, значно зростало. Так, якщо протягом 1930— 1932 рр. експорт Німеччини у Францію скоротив­ся на 48,6 %, Голландію — на 53,2, Великобританію — на 65,7 %, у Радянський Союз за цей час він збільшився на 176 %[226].

Таке зростання значною мірою було обумовлене тими обставинами, що радянська сторона категорично поста­вила питання перед Берліном про експортні кредити і зуміла наполягти на своєму. Переговори про новий кре­дит були розпочаті під час бесіди німецького посла в Москві Дірксена з наркомом зовнішньої торгівлі А. Міко- яном і членом колегії НКЗС СРСР Стомоняковим на прийомі в німецькому посольстві 12 квітня 1929 р. Міко- ян заявив тоді німецькому дипломату: «Важких і неви­гідних кредитів ми більше брати не будемо»1.1 радянська сторона зуміла реалізувати такий підхід.