Червона армія і рейхсвер: Військово-технічна співпраця у 1922-1933 рр.

Але після відставки Шлейхера і приходу до влади Гітлера ситуація змінилася. Впродовж двох місяців пере­бування нацистів при владі вони буквально розтерзали своїх політичних опонентів — СДПН і КПН, які мали за результатами виборів 6 листопада 1932 р. відповідно 121 і 100 депутатських мандатів. Підпал рейхстагу 27 лютого

р. став необхідним пропагандистським приводом для посилення репресій проти лівих партій. В ніч з 27 на 28 лютого 1933 р. були проведені масові арешти антифа­шистів, також було заявлено, що в будинку К. Лібкнехта були знайдені підземні ходи, склади зброї, документи й план організації у Німеччині комуністичного перевороту, що разом із підпалом рейхстагу свідчило про наявність «міжнародної комуністичної змови». З березня 1933 р. було заарештовано лідера КПН Е. Тельмана[237].

5 березня 1933 р. відбулися призначені на першому засіданні уряду Гітлера ще одні позачергові, на цей раз останні, вибори у рейхстаг. НСДАП отримала на них 17,2 млн голосів (288 мандатів), СДПН - 7,1 млн, КПН - 4,9 млн (відповідно 120 і 81 мандат). Але вже 15 березня мандати комуністів були оголошені недійсними. 24 бе­резня було прийнято закон про надання Гітлеру надзви­чайних повноважень, що не тільки де-факто, але і де-юре звело нанівець роль рейхстагу як вищого законодавчого органу країни. «Імперські закони можуть видаватися імперським урядом» —так говорилося у цьому акті.

Підтримувати відносини з режимом, що виступав із крайніх позицій антикомунізму й антисемітизму і який встановив у короткий строк жорстокий режим у самій країні, Москва не зважувалася. Крім того, рішенням уряду Гітлера була розпущена СДПН, а 7 липня були оголошені недійсними повноваження депутатів СДПН усіх рівнів. І хоча Гітлер у своїй промові в рейхстазі 23 березня 1933 р. заявив про наміри «зберегти дружні відносини з СРСР», а 13 квітня 1933 р. ратифікував Московський протокол від 24 червня 1931 р. про продовження дії Берлінського договору про ненапад і нейтралітет, негативне ставлення радянських лідерів до Гітлера не послабилося.

З 1 квітня 1933 р. в усіх німецьких посольствах у вели­ких державах були запроваджені посади військових аташе. Військовим аташе Німеччини в Москві було призначено полковника О. Хартмана, якого 3 квітня 1933 р. посол Дірк- сен представив першому заступнику наркома закордон­них справ СРСР Крестинському. Крестинський зазначив військовому аташе: «Тісне співробітництво між рейхсве­ром і Черновою армією продовжується вже 10 років. Я добре знайомий з усіма етапами розвитку цього співробітництва, продовжую сприяти його розвитку, але повинен сказати, що ніколи ці відносини не проходили в такій важкій загальнополітичній атмосфері, як сьогодні»1.

Крестинський вказував на численні випадки насиль­ства над громадянами СРСР, які перебували в Німеччині. Він нагадав про інциденти з обшуку Гамбурзького й Лейпцизького відділень радянського Торгпредства, про «справжній похід» проти товариства «Депон», що займа­лось продажем радянських нафтових продуктів. У від­діленнях останнього у Берліні, Кельні, Дрездені, Штут- гарті, Мюнхені та інших містах Німеччини відбулося декілька обшуків, під час яких заарештовували пра­цівників, утому числі і радянських громадян, що зазнава­ли насилля й знущання, але зрештою їх звільняли з огля­ду на повну необґрунтованість арешту. Крестинський зазначав, що не може бути такого положення, за яким між військовим міністерством Німеччини і Народним комісаріатом з військових справ СРСР існують дружні стосунки, а інші урядові органи Німеччини проводять стосовно СРСР ворожу політику, «яка виражається у на­силлі над нашими громадянами та інших ексцесах»1.

Далі в ультимативній формі Крестинський заявив: «Як­що німецький уряд дійсно хоче зберегти з СРСР ті відно­сини, про які говорив рейхсканцлер і які вже давно існу­ють між військовими відомствами обох країн, необхідно, щоб уряд залізною рукою негайно поклав кінець усім цим ексцесам. Уряд має для цього достатньо сили, треба лише, щоб було достатньо бажання. Якщо ж уряд не втрутиться і неподобства по відношенню до СРСР будуть продовжу­ватись, то, я думаю, п. Хартман розуміє, що і його робота тут буде сильно ускладнена». При цьому Крестинський спеціально звертався не до посла Дірксена, а до військо­вого аташе з тим, щоб його «заява і застереження були обов'язково передані в Берлін і по військовій лінії»2.

Іншими словами, терпіння радянської сторони було вже на межі. І терпець цей таки урвався. Через тиждень, 8 квітня 1933 р., у Москву прибув перший французький аташе полковник Мендрас, дружньо прийнятий Вороши- ловим, Єгоровим і Литвиновим. У травні 1933 р. у Фран­цію прибув перший радянський військовий аташе ком­див С. Вєнцов. Він досить швидко налагодив добрі сто­сунки з представниками французьких військових кіл. У серпні — вересні 1933 р. СРСР відвідав французький державний діяч Е. Ерріо. Йому показали декілька війсь­кових об'єктів. У вересні 1933 р. в СРСР завітав і військо­вий міністр Франції П. Кот. Він відвідав Київ, Харків, Москву, авіаційний завод у Філях і завод із виробництва авіамоторів. На початку 1934 р. між СРСР і Францією відбувся обмін військово-повітряними аташе. При цьому «французів не залишало відчуітя, іцо ініціатива до збли­ження виходила від радянської сторони»[238].

Гітлер, намагаючись стримати Москву від зближення із Францією, зробив черговий жест у бік СРСР — 13 квіт­ня 1933 р., уже після розпуску рейхстагу, рейхсканцлер ратифікував Московський протокол від 24 червня 1931 р. щодо продовження Берлінського договору про ненапад і нейтралітет.

Але було вже пізно, бо 7 травня 1933 р. Крестинський, який стояв дуже близько до «центру вироблення політич­них рішень» Радянського Союзу, таємним листом орієнтував повпреда у Берліні Хінчука на те, що ра­тифікацію протоколу й обмін ратифікаційними грамота­ми уряд Гітлера намагається використати для того, щоб «зробити пролом у відносинах між СРСР, з однієї сторо­ни, Францією й Польщею — з іншої». З тією ж метою про­тидії зближенню між СРСР і Францією німецький уряд намагався використати приїзд сюди Боккельберга, що керував озброєнням рейхсверу[239]. У Франції й у Польщі спокійно поставилися до того, що відбулось, оскільки ратифікація протоколу фактично не вносила нічого ново­го у радянсько-німецькі відносини.

Такі слова одного з поборників і активних провідників «рапалльської політики», яким був Крестинський, озна­чали лише одне: ставлення політичного керівництва СРСР до відходу від стратегічного співробітництва з Німеччиною було вже вирішеною справою, потрібен був лише прийнятний привід, щоб це продемонструвати.

Візит військової делегації Боккельберга в СРСР 8 — 25 травня 1933 р. все ж організований з великою пом­пою і, за свідченнями Хільгера, «у колишньому дусі поро­зуміння і доброї волі»[240]. 13 травня 1933 р. на обіді у Дірксе- на з нагоди візиту був присутній майже повний склад Реввійськради СРСР (Ворошилов, Тухачевський, Єгоров, Будьонний, Орлов, а також Корк, Єфімов, Межніков, Су- хоруков). Ворошилов дав зрозуміти свої наміри щодо збереження зв'язків між двома арміями. Присутній на прийомі Крестинський також зазначав, що «вечір про­йшов задушевно, військові намагалися підкреслити не тільки те, що рейхсвер хоче зберегти попередні німець­ко-радянські відносини, але і те, що вдається вчинити відповідний вплив на Гітлера»[241].

28 травня 1933 р. «Боккельберг відбув, але ще до при­буття його в Берлін Червона армія несподівано зажадала, щоб рейхсвер повністю ліквідував усі свої підприємства на території Радянського Союзу. Незабаром радянські військові в різкій формі відмовилися від подальшого про­ходження курсів у німецькій військовій академії»[242].

З червня 1933 р. в Москві відбулася бесіда між Крес- тинським і Дірксеном, під час якої було проведено інвен­таризацію усього комплексу радянсько-німецьких відно­син. Дірксен якраз тоді повернувся до Москви після 10-денної поїздки до Берліна, де він бачився майже з усіма членами німецького кабінету, включаючи самого Гітлера і президента Гінденбурга, і неодноразово радився з Ной­ратом і Бломбергом. Крестинський заявив, що радянська сторона не хоче змінювати лінію своєї політики стосовно Німеччини, але вона не може не закривати очі на по­ведінку Німеччини щодо СРСР. Німеччина, за його сло­вами спочатку намагалася взяти активну участь у ство­ренні антирадянського блоку, але через невдачі цих спроб повинна була зманеврувати, заявивши про бажан­ня продовжити попередню політику і навіть зробити де­які кроки у цьому напрямку. Тому уряд СРСР «не може не ставитися обережно до зигзагів німецької зовнішньої політики». Зближення ж із Францією, Польщею, іншими державами «не направлене проти Німеччини, але має на меті протидію утворенню антирадянського блоку»[243].

Стосовно припинення військового співробітництва Крестинський заявив: «Невірне припущення Дірксена про те, що наше військове відомство згортає спільну роботу з рейхсвером під тиском французького уряду. Ніяких роз­мов про це із французьким урядом у нас не було. Але ми по­винні зважати на те, що про роботу рейхсверу на території СРСР відомо урядам Антанти. Адже й уряд Франції відкри­то заявляв, що фон Папен, пропонуючи Франції союз про­ти СРСР, розповів детально про взаємовідносини між рейхсвером і Червоною армією. За таких умов, щоб уник­нути звинувачення в Женеві на конференції з роззброєння у нещирості й у діях, які йдуть врозріз із нашими пропо­зиціями, Реввійськрада повинна була йти на припинення спільної роботи. Це розумний вимушений крок, ні в якому разі не продиктований ворожістю до Німеччини»[244].

17 серпня 1933 р. за декілька днів до свого кінцевого від'їзду з Москви у зв'язку з переведенням у Токіо

Дірксен прийшов до Крестинського і проінформував йо­го про заяву Папена міністру закордонних справ Нойра- ту і статс-секретарю МЗС Б. фон Бюлову. Папен катего­рично спростував звинувачення, що саме він нібито повідомив французів про радянсько-німецькі військові відносини, зазначивши, що «він був цілковито не в курсі взаємовідносин між рейхсвером і Червоною армією» і що ні з французьким послом у Римі X. де Жувенелем, ні з французьким послом у Берліні А. Франсуа-Понсе він про це не говорив.

Згодом Г. Хільгер у своїх спогадах писав, що твер­дження НКЗС про це були «просто неправдивими». Адже про військові взаємовідносини Німеччини і СРСР було відомо і в Англії, і у Франції, і в Польщі, у той час як і квап­ливість, з якою Москва розривала відносини з Німеччи­ною, свідчила, що лідери СРСР готувалися до цього зазда­легідь[245].

Військове співробітництво з Німеччиною для радянсь­кого уряду із самого, початку було функцією політичних відносин між обома країнами. Особливо ця тенденція зміцнилася після 1923 р., коли було взято курс на побудо­ву соціалізму в одній окремо взятій країні. Тому, коли політичне взаєморозуміння стало все більше відходити у минуле (причому здебільше з вини німецької сторони), Москва, що зуміла у попередні роки створити потужну військову промисловість, провести військову реформу і виховати з німецькою допомогою кваліфіковані кадри командирського складу, дійшла до висновку, що з на- ціонал-соціалістичною Німеччиною їй «не по дорозі». То­му в умовах кризи політичних і економічних взаємо­відносин Москва сама зробила «сильний хід». Розраху­нок був на те, що його гідно оцінять у Парижі, Варшаві і навіть у Лондоні. Коли ж стало зрозуміло, що Париж (а разом із ним і Варшава) готові замінити Берлін як стра­тегічного союзника Москви, то їй залишалося лише знай­ти привід для розриву військових зв'язків з Німеччиною, що і було зроблено Крестинським у бесіді з Дірксеном З червня 1933 р.

Його своєрідним політичним забезпеченням стали анти- радянські промови А. Розенберга, який відповідав у НСДАП за зовнішньополітичну стратегію партії, а також меморандум, який міністр економіки Німеччини А. Гуген- берг вручив 16 червня 1933 р. голові Міжнародної еко­номічної конференції у Лондоні X. Коліну. У ньому Гуген- берг із приводу подолання економічної кризи поряд із ви­могою повернути Німеччині втрачені колонії вимагав на­дання Німеччині «нових територій для колонізації» за ра­хунок СРСР. Він закликав західні держави покласти кінець «революції і внутрішній розрусі, які вийшли з Росії»[246].