Червона армія і рейхсвер: Військово-технічна співпраця у 1922-1933 рр.

Після цього меморандуму переорієнтація зовнішньої політики СРСР з Німеччини на Францію і Польщу стало лише «справою техніки». На початку липня 1933 р. Моск­ва запропонувала Парижу укласти усну двосторонню джентльменську угоду про взаємний обмін інформацією про важливі проблеми Європи, а також про угоди, які кожна із сторін намагалася укласти з третіми країнами[247]. У серпні 1933 р. СРСР зняв частину військ зі свого західного кордону з Польщею та надав їй великі замов­лення на постачання заліза.

Тим часом обидві сторони (СРСР і Німеччина) крок за кроком, поступово, поетапно почали згортати свої зв'яз­ки. Після відмови радянської сторони від спільного ви­робництва хімічних дослідів («Томка») і подальшої діяль­ності танкової школи в Казані німецький військовий ата­ше Хартман 22 липня 1933 р. передав радянській стороні меморандум, в якому мова йшла про рішення головноко­мандувача рейхсверу припинити навчання льотчиків-ви- нищувачів у Липецьку у зв'язку з «необхідністю залізної економіки» і неможливістю для рейхсверу передавати нові великі капітали для поновлення матеріальної бази авіаційної школи[248].

Таким чином, усі три школи рейхсверу на території СРСР повинні були припинити своє існування. Але, щоб зберегти для зовнішнього світу видимість продовження співробітництва між РСЧА і рейхсвером, від імені ні­мецького головкома пропонувалось здійснювати і надалі обмін офіцерами, спеціалістами й воєнним досвідом.

Але радянська сторона пішла далі. Поряд із ліквіда­цією шкіл рейхсверу радянські лідери відмовилися від­ряджати командирів РСЧА на огляд частин рейхсверу. У відповідь військовий аташе Німеччини Хартман 8 серп­ня 1933 р. направив лист заступнику начальника зовніш­ніх відносин Штабу РСЧА Смагіну з повідомленням про неможливість направити німецьких офіцерів на навчан­ня частин РСЧА наприкінці літнього періоду у зв'язку з нестачею грошей2. Німцям дуже не сподобалася і відмова радянської сторони відрядити червоних командирів на курси німецької військової академії, оскільки «відмова від подальшого обміну офіцерами і військовими відом­ствами не передбачалася». Згідно із графіком згортання підприємств «друзів» до 15 серпня повинна була бути закінчена ліквідація «Томки», до 1 жовтня — «Липецька», до 1 — 15 жовтня — «Казані»[249].

19 вересня 1933 р. німецький військовий аташе в Москві полковник Хартман у донесенні в Берлін писав: «Навчальні центри закриті 15 вересня. Таким чином, дов­гий період радянсько-німецького військового співробіт­ництва в його теперішніх формах закінчився». Водночас звертають на себе увагу слова Хартмана про те, що зви­чайні легальні форми військових зв'язків усе ж не ви­ключалися. Про бажання обох сторін продовжувати ці відносини «в інших формах» мова йшла під час бесіди ге­нерал-лейтенанта Лютца й Халепського 22 серпня 1933 р., Хартмана зі Смагіним — 23 вересня 1933 р., Левічева з полковником генштабу рейхсверу X. фон Штюльпнаге- льом, нового німецького посла в СРСР Р. Надольного з Ворошиловим — 11 січня 1934 р.[250]

Арешт кореспондентів ТАРС і «Известий», що підозрю­вались у незаконній спробі проникнути на процес у справі підпалу рейхстагу, спричинив «журналістський конфлікт». Радянська сторона відкликала своїх жур­налістів із Німеччини і вирішила одночасно вислати з СРСР усіх німецьких кореспондентів. Одночасно в Німеччині (та, мабуть, в усьому світі) розгорнулася кам­панія з приводу голоду в СРСР. Але сталінська пропаган­да все заперечувала, вміло пов'язуючи «журналістський конфлікт» із «голодною кампанією».

Лише наприкінці жовтня 1933 р. була досягнута домов­леність про врегулювання «журналістського конфлікту». 31 жовтня радянська преса опублікувала відповідне ко­мюніке, і радянські журналісти були допущені на судо­вий процес у Лейпцигу.

У той же день на прощальному обіді з приводу від'їзду Дірксена у Токіо відбулася бесіда заступника голови РВР СРСР і заступника наркомвійськмора Тухачевського з повіреним у справах Німеччини в СРСР Твардовським. Тухачевський прямо заявив, що радянський уряд не вва­жає за можливе продовжувати співробітництво з рейх­свером через антирадянську спрямованість німецької політики. Тухачевський високо оцінив результати війсь­кового співробітництва, зазначив, що «рейхсвер дуже підтримав Червону армію під час її будівництва» і що «у важкі часи рейхсвер був вчителем Червоної армії і таке не забувається і не буде забуте»[251].

Проте новий посол Німеччини в СРСР Р. Надольний у відповідь на слова наркома, що він розраховує на віднов­лення зв'язків між рейхсвером і Червоною армією, за­вив, що після того як РСЧА показала рейхсверу на двері, німецька сторона очікує відповідної ініціативи з боку РСЧА з відновлення двосторонніх військових відносин[252]. Наведені факти, таким чином, свідчать про те, що ініціатива припинення військового співробітництва на­лежала радянській стороні.

15 липня 1933 р. Франція, Англія, Італія й Німеччина в обхід Женевської конференції з роззброєння підписали в Римі «пакт чотирьох», який передбачав співробітницт­во між його учасниками, перегляд Версальського догово­ру, поступове досягнення Німеччиною рівності в озбро­єнні. Але «пакт чотирьох» не був ратифікований держа­вами, що його підписали. На конференції у Женеві у ве­ресні 1933 р. Німеччина вимагала негайного визнання принципу рівноправ'я в озброєнні і згоди держав на збільшення чисельності рейхсверу в три рази (до 300 тис.). Проте ця пропозиція була відхилена.

Реакція країн, що підписали з Німеччиною Римський «пакт чотирьох», була такою: Італія підтримала Німеччи­ну, Англія й Франція виступили проти, блокувавши тим самим ревізію військових положень Версальського дого­вору. Це, до речі, було на той час однією із цілей радянсь­кої зовнішньої політики. США зайняли нейтральну по­зицію. У відповідь Німеччина, вказавши на безплідність роботи конференції 14 жовтня 1933 р., відкликала свого делегата з Женевської конференції, а через п'ять днів, 19 жовтня, вийшла з Ліги Націй.

Москва ж, зробивши на той час вибір не на користь нацистської Німеччини, ініціювала підписання із сусід­німи державами в Лондоні під час міжнародної еко­номічної конференції угоди про визнання агресора, яка була спрямована проти Німеччини. Сталін і його оточен­ня, зрозумівши, що в особі Гітлера вони зіткнулися з та­ким самим, як і вони, цілеспрямованим, цинічним і без­пардонним політиком, намагались загнати Німеччину в глибоку політичну ізоляцію. Частково це їм вдалося. Але побоювання Заходу відносно політики уряду «національ­ної концентрації» Гітлера були куди меншими, ніж май­же неприхований страх перед можливістю більшовизації усього світу. В Берліні це розуміли. Тому, обравши курс на досягнення двосторонніх угод і взявши на себе роль «захисного валу» проти більшовизму, Гітлер вміло вирі­шував зовнішньополітичні питання наступного періоду. Тут були і різке політичне протистояння Москви й Бер­ліна, й спроба радянсько-німецького зближення аж до відновлення колишніх військових зв'язків, але з «рапалль- ською політикою» було покінчено.

Таким чином, Веймарська Німеччина стала місцем, де вперто виборювали свої претензії на владу принаймні три альтернативні політичні групи: демократична, ко­муністична і фашистська. Усі три сили доводили тільки своє виключне право на владу. Вони мали значну кіль­кість прихильників у строкатому партійно-політичному спектрі Німеччини 1920-х років. Така ситуація своїм фор­муванням завдячувала явищам, що мали місце в Європі та у світі після 1917 р. Керівництво СРСР прагнуло бачи­ти Німеччину комуністичною державою і своїм союзни­ком у справі остаточного вирішення проблеми світової соціалістичної революції. Звідси спроби тісних кон­тактів, співробітництво між Червоною армією та рейх­свером, які, проте, не привели до союзу Веймарської Німеччини з СРСР. Навпаки, західні держави планували використати Німеччину в боротьбі з більшовизмом. Сама ж Німеччина, намагаючись у досягненні своїх цілей зару­читися підтримкою обох сторін, закономірно в такій си­туації вдалася до політики балансування. До певного часу це приносило бажані політичні дивіденди. Окремі по­ступки Заходу були сприйняті як успіхи політики мирної ревізії, які, до речі, розглядалися і як наслідки еко­номічних досягнень. Це, безумовно, започаткувало і нові тенденції у світовому господарстві — тенденції еконо­мічної інтеграції, які в той час належним чином не були оцінені і залишалися теоретичними викладками на май­бутнє.

Наприкінці 1920-х років XX ст. ситуація загострилася до прямого зіткнення крайніх лівих і крайніх правих. Суспільний вибір став визначатися полярними за фор­мою і близькими по суті силами. І не монополісти породили нацизм, а він ними був обраний в екстремальних умовах, коли загроза приходу до влади крайніх лівих готувала то­тальне знищення р'инку та приватної власності. Про­аналізувавши усі ці тенденції у політиці Німеччини, Ра­дянський Союз починає згортати свої військові контакти з нею. висновки

Період 1922— 1933 рр. для Німеччини і для СРСР був досить складним і суперечливим. В обох країнах світова війна викликала глибокі зміни, які вплинули на еко­номіку, політику та ідеологію обох країн, призвели до по­валення монархічних режимів і проголошення нових форм правління. Обидві країни опинилися в зовнішньо­політичній ізоляції і певний час перебували поза «клу­бом» великих держав. Своєрідну роль каталізатора радянсько-німецького зближення відіграло вороже став­лення Польщі до обох сусідів, яке підігравалось держава- ми-переможцями (Францією й Англією). Німеччина дов­гий час була на межі війни з Польщею, а Радянська Росія у 1920 р. була втягнута в цю війну і змушена була підпи­сати Ризький мирний договір, який закріпив за Польщею частину українських і білоруських земель.

У цілому ж Веймарська Німеччина становила собою своєрідний симбіоз демократії й залишків монархізму. А тому відвертий протест проти повоєнних змін у євро­пейському та світовому статусі Німеччини був притаман­ний не тільки верхнім щаблям влади, а й усім прошаркам німецького суспільства в цілому. Характерно, що це ма­сове незадоволення посилювалося тим, що труднощі суто внутрішнього походження подавалися як такі, що спри­чинені становищем, в якому опинилася Німеччина після Першої світової війни. Проте після приходу до влади в Німеччині Гітлера лінія на продовження рапалльської політики, як така, була переглянута Москвою. І хоча чер­гова зміна влади в Німеччині сама по собі не означала для

216 Москви автоматичної відмови від пріоритетних відносин з Берліном, в силу хоча б того, що Франція просто не мог­ла протягом короткого часу зайняти місце Німеччини, проте період Рапалло закінчився. Розпочинався новий розділ радянсько-німецьких відносин.

Рапалльський договір вніс істотні зміни в політичну ситуацію у світі. Він сприяв утворенню унікальної атмо­сфери для радянсько-німецького зближення, налаго­дження вигідного й плідного співробітництва обох країн у політичній, економічній і культурній галузях. Намагаю­чись вижити, ці дві країни пішли на широкомасштабне військово-економічне співробітництво, яке перетворило­ся в період розквіту рапалльської політики на військово- політичний союз. Підживлювали його ідеї реваншу, не­прийнятність як німецькою, так і російською стороною повоєнного територіально-державного устрою в Європі, з одного боку, та ідеї світової революції — з іншого. Але, оскільки і Москва, і Берлін цинічно розглядали свої взаємовідносини як засоби досягнення власної мети, во­ни чудово розуміли мотиви, які спонукали до співробіт­ництва іншу сторону, оскільки ці відносини з часом постійно еволюціонували в сторону від майже союзниць­ких до балансування взаємних інтересів, пошуку полі­тичних союзників, диверсифікації військово-промисло­вих та економічних зв'язків. На той час це були виму­шені, але до певної міри логічні політичні кроки. Проте і та й інша сторони, не формулюючи до кінця свої союз­ницькі стосунки, добре розуміли силу й слабкість цього альянсу. Тому після того як сторони досягли природних меж у своїх взаємовідносинах, Москва і Берлін приблиз­но з другої половини 1920-х років розпочали використо­вувати свої військові зв'язки як засоби політичного тиску на відносини з державами Антанти. Вміло блефуючи й допускаючи, щоб деяка інформація потрапляла на Захід, вони на кінець 1920-х — початок 1930-х років зуміли включитися у світову політику, не відступаючи від своїх стратегічних завдань.

З урахуванням своєрідності 20 — 30-х років XX століття значення військово-технічного співробітництва між СРСР і Веймарською республікою виходить далеко за межі утилітарних інтересів військового відомства. З точки зору зміцнення обороноздатності й підвищення бойової підготовки Червоної армії його ефективність очевидна (навчання керівного командного складу РСЧА у війсь­ковій академії в Німеччині, радянських військових спе­ціалістів у військово-навчальних центрах рейхсверу на території СРСР, допомога у становленні радянської військової промисловості й передача передових на той час технологій, обмін військовими делегаціями й спо­стерігачами розвідувальними даними тощо). І хоча ре­зультати цього співробітництва не можна піддати точно­му обліку (кількість радянських і німецьких льотчиків і танкістів, які навчалися, посібників і настанов із танково­го й повітряного бою, ведення хімічної війни, взаємодії родів військ, кількість створених моделей різного озбро­єння і т.д.), все ж таки його масштаби дуже значні. Інтенсивні особисті контакти військових керівників і офіцерів вищої ланки армій обох держав створили в обох країнах міцне лобі, яке виступало за підтримку й зміц­нення співробітництва між Радянським Союзом і Вей­марською Німеччиною. В умовах економічної відбудови Німеччини за рахунок західних кредитів і позичок (план Дауеса від 1924 р. і план Юнга від 1929 р.) зростання про- західних настроїв у Німеччині, саме наявність цього лобі, яке відстоювало необхідність двосторонніх військових зв'язків, значною мірою допомогло підтримувати потрібну Радянському Союзу «східну орієнтацію» Німеч­чини.

Практично завдяки військово-технічному співробіт­ництву було закладено основи ВПК СРСР та Третього рейху. Радянська військова хімія, авіація, судно- і танко­будування зароджувалися в результаті тісної радянсько- німецької взаємодії, а також великого бажання радянсь­ких лідерів створити міцну військову машину. На це в СРСР працювали і дипломатія, і розвідка, і практично весь господарський потенціал країни. Слід підкреслити, що за рахунок створених в основному за допомогою німців великих резервів, як матеріальних, так і кадрових, країна змогла витримати і внутрішній терор, і жорстоку світову війну. Військово-промисловий аспект співро­бітництва позитивно відбився на розвитку радянської економіки. Фактично з надання концесії «Юнкерсу» роз­почалося становлення радянської авіаційної промисло­вості (завод у Філях) і повітряних перевезень усередині країни. Німецькі фахівці брали участь у становленні й інших спеціалізованих галузей радянської військової промисловості, несли з собою зразки високого профе­сіоналізму і виробничої культури.