Червона армія і рейхсвер: Військово-технічна співпраця у 1922-1933 рр.

14 жовтня 1931 р. Литвинов запропонував польському повіреному в Москві укласти радянсько-польський пакт про ненапад. 25 липня 1932 р. цей документ було підписа­но, а через декілька місяців — 29 листопада 1932 р. — від­булося підписання і радянсько-французького пакту про ненапад. При цьому'Париж намагався представити спра­ву таким чином, ніби переговори про укладення пакту бу­ли розпочаті за ініціативою Москви, а Париж пішов на них лише після того, як повірив, що аналогічні перегово­ри ведуться також між Москвою й Варшавою. За усіма цими французькими дипломатичними кроками стояв за­дум розсварити Німеччину з СРСР і після цього перетяг­нути Берлін на свій бік, продемонструвавши йому не­надійність Москви як стратегічного союзника. Адже, дійсно, виходило, що СРСР уклав пакти з двома злісними противниками Німеччини, проти яких у Берліні були практично усі політичні партії країни, що жили ідеєю пе­регляду кордонів.

Але Москва, зігравши «паризьку партію», зуміла до­вести Берліну даремність усіх зусиль французів. І не ви­падково тодішній канцлер Німеччини Брюнінг у своїх ме­муарах про це питання писав: «Із весни 1931 р. французи постійно безрезультатно намагалися відколоти від нас Росію»[233]. Симптоматичними є наступні слова Брюнінга: «Ми відпустимо мізинець Росії, за який тримаємось за­раз, тільки тоді, коли будемо твердо тримати у своїх ру­ках руку Франції». Але тієї «руки Франції» якраз і не бу­ло. Не випадково той же Брюнінг, жалкуючи згодом про те, що радянсько-німецькі відносини стали погіршува­тись, зазначив: «Основа для повного відходу від Росії бу­ла закладена без будь-якої вигоди для нас натомість»[234].

Таким чином, Париж зміг домогтися однієї мети — між Москвою й Берліном пролягла тінь недовіри, а німецька преса переговори з Францією й Польщею і на­ступне укладення відповідних пактів про ненапад тлума­чила як «вибух Рапалло».

Москва пояснила свою «податливість» Франції ре­алізацією політики безпеки, яка виразилась в укладенні низки двосторонніх пактів про ненапад із своїми сусіда­ми — Туреччиною, Іраком, Афганістаном і тою ж Німеч­чиною.

Проте, без сумніву, зіграло свою роль і те, що нацисти Німеччини, отримавши на позачергових виборах у Німеччині 14 вересня 1930 р. 6,4 млн голосів (на 5,6 млн більше, ніж на попередніх виборах у 1928 р.), почували себе все більш упевнено й зухвало. На президентських виборах 19 квітня 1932 р. було виставлено чотири канди­датури (Гінденбург, Гітлер, Тельман, Дюстерберг). Але жоден із кандидатів не зміг набрати необхідної кількості голосів (за кандидатуру Гітлера було подано 13,4 млн го­лосів, за Гінденбурга — 19,36 млн).

Через чотири дні у зв'язку з публікацією в німецькій пресі документів, які свідчили про підготовку націонал- соціалістами збройного путчу з метою захоплення влади, Гінденбург підписав надзвичайну постанову про заборо­ну СС і СА (транслітерація з німецької (відповідно) ЗсМіІгзІаіїеІп (охоронні загони), ЗіигтаМеіІипдеп (штур­мові загони)). Але після відставки Брюнінга і призначен­ня головою уряду Папена, який також не мав більшості у рейхстазі, перше, що зробив Папен, це було скасування заборони СС і СА і розпуск рейхстагу. Нові вибори було призначено на 31 липня 1932 р., а 20 липня 1932 р. Гінден­бург підписав наказ про призначення Папена верховним комісаром Пруссії, поклавши тим самим кінець дуалізму німецького і східнопрусського урядів. У той же день Па­пен розігнав соціал-демократичний уряд Пруссії. На на­ступних виборах 31 липня 1932 р. НСДАП (трансліте­рація з німецької — №іюпаІ802Іа1І8ІІ8с]іе Беиізсіїе АгЬеіІеграгІеі (И50АР) — Націонал-соціалістична робіт­нича партія) ще більше зміцнила свої позиції, отримавши 13,73 млн голосів, і стала, таким чином, найсильнішою фракцією у рейхстазі (230 депутатів). Це був «зоряний час» нацистів. 12 і 13 серпня Гінденбург спробував збе­регти «президентський кабінет» Папена, кооптуючи до нього як віце-канцлера Гітлера. Але сам Гітлер вимагав надання його партії посад рейхсканцлера, прем'єр- міністра Пруссії, а також міністрів закордонних справ Німеччини й Пруссії. Намагаючись запобігти сповзанню Німеччини, охопленої економічною кризою, у хаос, Папен під гаслом «Кожному — своє» проголосив 12-місячну економічну програму і прийняв декілька надзвичайних постанов, які передбачали великі податкові пільги підприємцям і право зменшення заробітної плати на 20 %.

Протягом місяця (із середини вересня до середини жовтня 1932 р.) Німеччиною пройшла хвиля страйкового руху (447 страйків). 12 вересня 1932 р. Папен знову розпус­тив рейхстаг. На наступних виборах, які відбулися 6 лис­топада 1932 р., НСДАП набрала 11,7 млн голосів, тобто втратила 2 млн виборців, Після того як із боку великих підприємців і банківських кіл, а також керівництва партії

Центру (А. Каас) розпочалися заклики з вимогами пере­дачі влади в руки найсильнішої партії, Гінденбург пови­нен був 17 листопада 1932 р. відправити кабінет Папена у відставку.

Під час наступних раундів переговорів Гінденбурга з Гітлером президент запропонував йому очолити кабінет, висунувши ряд умов (включити в уряд представників інших партій, надати президенту право самому призна­чити міністра закордонних справ і військового міністра). Гітлер на це не погодився, і тоді сформувати кабінет за­пропонували генералу рейхсверу К. фон Шлейхеру, який упродовж усього часу існування Веймарської республіки активно брав участь в усіх внутрішньополітичних ком­бінаціях, зігравши, мабуть, вирішальну роль у падінні трьох попередніх кабінетів Німеччини1.

Крім того, він разом із Сектом активно сприяв розвит­ку німецько-радянського військового співробітництва з метою відродження військової й політичної міці Німеччи­ни. Коли 3 грудня 1932 р. Гінденбург доручив йому сфор­мувати уряд, у Москві зітхнули спокійніше — влада опи­нилась в руках генерала-русофіла. Але, позбавлений підтримки виборців, «президентський кабінет» Шлейхера протримався при владі неповних два місяці. Після того як Гінденбург відхилив пропозицію про розпуск рейхстагу, введення надзвичайного стану, заборону КПН і НСДАП, Шлейхер 28 січня 1933 р. подав у відставку. ЗО січня 1933 р. Гінденбург доручив сформувати уряд Гітлеру.

Здавалося, відверто антирадянський настрій урядів Брюнінга й Папена повинні були змусити Сталіна, Моло­това, Ворошилова, Рикова, Бухаріна, Радека та інших до­корінно переглянути питання про продовження військо­вого співробітництва з Німеччиною, завчасно зайнятися пошуком альтернативних варіантів і розпочати поступо­вий відхід від односторонньої орієнтації на Німеччину в питаннях військового, військово-промислового й еко­номічного будівництва. Але цього не сталося. І хоча, як заявляв у свій час Радек, радянська сторона не намага­лась віддавати військову промисловість під контроль Німеччини і радянські оборонники у пошуках кращих зразків озброєння їздили тоді по усій Європі й Америці, Німеччина продовжувала залишатися пріоритетним партнером у стратегічних розрахунках Москви. Про це свідчить як стабільне співробітництво в усіх напрямах, так і такий незвичайний факт, як інтерв'ю Сталіна ні­мецькому письменнику Емілю Людвігу 13 грудня 1931 р., коли, відповідаючи на запитання про «схиляння перед усім американським» в СРСР, Сталін сказав: «Якщо гово­рити про симпатії до якоїсь нації або, вірніше, до біль­шості якої-небудь нації, то, звісно, треба говорити про наші симпатії до німців. З цими симпатіями не зрівняти наших почуттів до американців». На запитання, чи не бу­де політика традиційної дружби СРСР і Німеччини відтіс­нена на задній план у зв'язку з переговорами СРСР із Польщею, Сталін чітко й недвозначно заявив: «Наші дружні відносини з Німеччиною залишаються такими ж, якими вони були до цього часу. Таке моє переконання».

Причина була у стійкому германофільстві політичного і військового керівництва СРСР (Сталін, Молотов, Риков, Радек, Ворошилов, Єгоров, Уборевич, Тухачевський, Крестинський), а також наявності міцного прорадянсь- кого лобі у німецькому генералітеті, що здійснювало сильний тиск на президента Німеччини фельдмаршала Гінденбурга і доповідало йому про всі деталі двосторон­нього військового співробітництва.

Крім того, в уряді Папена (4 червня — 17 листопада 1932 р.) військовим міністром став генерал Шлейхер, змінивши на цій посаді Гренера. Прихід Шлейхера до влади посилив сподівання Москви на покращання усього комплексу радянсько-німецьких відносин. Шлейхер ро­бив усе, щоб втриматися при владі. Він намагався заручи­тись підтримкою спочатку націонал-соціалістів, потім СДПН, а пізніше — знову НСДАП. Але марно: свою ідею залучити НСДАП до урядової відповідальності для того, щоб показати її нездатність управляти країною, реалізу­вати він так і не зміг.

У галузі зовнішньої політики результати діяльності Шлейхера були кращими. Після того як у липні 1932 р. Німеччина, вимагаючи «рівності в озброєнні», заявила про свою відмову брати участь у подальшій роботі Женевської конференції з питань роззброєння, підготовча робота до якої розпочалася ще в грудні 1925 р., Шлейхер домігся від чотирьох держав (Англії, Франції, США, Італії) підписання 11 грудня 1932 р. декларації про визнання принципу рівності Німеччини з питань озброєння («рівність у межах системи безпеки, однакової для усіх країн»)[235].

У другій половині грудня 1932 р. Литвинов, беручи участь у роботі Женевської конференції, приїхав до Берліна. 19 — 20 грудня 1932 р. він зустрічався з рейхс­канцлером Шлейхером, а також міністром закордонних справ К. фон Нойратом.

У бесіді 20 грудня Шлейхер запевняв Литвинова у то­му, що «він як канцлер є гарантією збереження поперед­ніх радянсько-німецьких відносин. Він, як і весь рейхс­вер, інших відносин із нами не уявляв собі». Литвинов і Шлейхер детально проаналізували «женевські справи, а потім справи в рейхсвері». Майже все це коло питань об­говорювалось і в бесіді Литвинова з Нойратом[236].

Нарешті 23 січня 1933 р., усього за тиждень до зміни влади в Німеччині, Голова РНК СРСР В. Молотов у до­повіді на черговій сесії ЦК СРСР заявив: «Наші відноси­ни з іншими державами, як правило, розвивались нор­мально, недивлячись на зміни в урядах окремих країн.

Оскільки наші стосунки з іноземними державами визна­чаються передусім нашим внутрішнім зростанням, зрос­танням сил радянської влади, ці відносини міцніли через саму логіку речей. Особливе місце в усіх взаємовідноси­нах належить Німеччині. З усіх країн, які мали з нами дипломатичні відносини, із Німеччиною ми мали й маємо найбільш міцні господарські зв'язки. І це не випадково. Це випливає з інтересів обох країн».

Матеріали візиту Литвинова в Берлін 19 — 20 грудня

р. і сесії ЦВК від 23 — 30 січня 1933 р., таким чином, свідчать про те, що Москва продовжувала робити ставку на Німеччину і переглядати відносини з Берліном не зби­ралася. Бесіди Литвинова з ключовими фігурами вищої представницької влади Німеччини (канцлер, міністр за­кордонних справ) деякою мірою зняли зрозумілу занепо­коєність керівників СРСР.