Червона армія і рейхсвер: Військово-технічна співпраця у 1922-1933 рр.

Щоб не допустити відставання у цій галузі від армій провідних світових держав, командування рейхсверу з перших днів свого існування стало шукати можливості для обходу цієї заборони. Така можливість незабаром з'явилась завдяки співробітництву з Радянським Сою­зом, що теж був зацікавлений у створенні сучасних тан­кових військ, але не мав, як Німеччина, такої промисло­вої бази, технології і кваліфікованих кадрів. Тому зро­зуміле бажання представників рейхсверу про створення змішаної танкової школи на території СРСР було підтри­мано радянськими військовими і політичним керівницт­вом. У самій Німеччині розробка танкових конструкцій розпочалась у 1925 р. фірмами «Крупп», «Рейнметал» і «Даймлер».

У 1925 р. інспекція, яку очолював полковник Освальд Лютц, підготувала меморандум «Про розвиток броньова­них бойових машин». Співробітник інспекції інженер Пірнер уклав проект, який відкривав дорогу таємним за­мовленням німецьким промисловцям на виробництво перших танкових зразків.

Договір про організацію танкової школи було укладе­но 2 жовтня 1926 р. у Москві. З німецької сторони його підписав керівник «Центру Москва» і «ВІКО» полковник Літ-Томсен, з радянської — начальник IV (розвідувально­го) управління Штабу РСЧА Берзін1. Школа отримала назву «об'єкт Кама».

Вибір місця під школу виявився досить вдалим. Ним стала південно-східна околиця міста Казані уздовж орен­бурзького тракту. Праворуч знаходились колишні Карго- польські казарми, де були розміщені військові частини Казанського гарнізону, ліворуч — велике поле, яке при­значалося для вигулу коней і навчальної стрільби. Усього орендарі отримали у своє користування 3 конюшні, 12 ка­зарм для розміщення персоналу школи, її матеріальної частини. Було отримано право спільного користування з частинами РСЧА усією місцевістю навколо казарм. А са­ме — полем, стрільбищами, полігоном та озером.

Договір, що укладався на 3 роки, передбачав автома­тичну пролонгацію ще на рік, якщо жодна із сторін не по­дасть заяву про розірвання угоди за 6 місяців до закінчен­ня терміну її дії. Після завершення дії договору танки, за­паси майна, зброя, обладнання майстерень і інвентар поверталися «ВІКО», а будівлі та інші стаціонарні спору­ди — Червоній армії. Крім того, радянська сторона могла викупити у «ВІКО» предмети технічного обладнання за ціною, яку визначить паритетна комісія1.

Німецька сторона брала на себе організацію танкової школи, ремонт і переобладнання приміщень. Вона несла витрати на поточне утримання школи (оплата комуналь­них послуг та електроенергії, придбання палива, сировини, матеріалів, навчальних посібників та ін.), а також на утримання німецького особового складу, як постій­ного, так і тимчасового. Ці фінансові витрати були досить великими: тільки на переміщення раніше розміщуваних у Каргопольських казармах військ «ВІКО» витратила 125 тис. крб.2

Радянська сторона виділяла для танкової школи від­повідний технічний персонал для майстерень, робітників і охорону, робота яких теж оплачувалась німцями. Керівництво школи повністю знаходилося в німець­ких руках. Рейхсвер розробив програму занять з ураху­ванням побажань партнерів. При цьому радянська сторо­на з початку обумовила для себе деякі пільги. На першо­му році навчання слухачам Червоної армії надавалася якомога більша кількість навчальних місць. На наступ­ний рік вже встановлювалось точне співвідношення місць. Такі умови можна було пояснити тим, що Червона армія ще не мала достатнього досвіду для організації у се­бе танкової справи. Цим самим фактом пояснюється і те, що витрати на навчання своїх перших танкістів за німецькою програмою РСЧА брала на себе.

Начальник школи призначався Берліном, діяв за ди­рективами з «Московського центру» і звітувався перед ним за навчальну, адміністративну і господарську діяль­ність. Спостереженням за роботою й усім життям ра­дянських курсантів займався представник РСЧА, він же помічник начальника школи. До речі, слово «помічник» застосували винятково з метою конспірації. Радянський представник при школі виступав у ролі рівноправного партнера з великими правами.

Головним його обов'язком було погодження питань спільної діяльності й надання різної допомоги курсам, включаючи забезпечення усім необхідним німецьких курсантів, отримання для них паспортів, посвідчень, різних довідок. У компетенцію помічника входили комп­лектування радянського змінного складу курсів, їх охо­рона, наймання й звільнення обслуговуючого персоналу, але з обов'язковим урахуванням побажань начальника школи. Разом із тим він не мав права втручатися в адміністративне, господарське життя школи, якщо воно не суперечило інтересам РСЧА і радянським законам1.

Навчальна програма танкових курсів була укладена рейхсвером, його оборонним управлінням, яке здійсню­вало контроль за роботою школи. Програма ґрунтувала­ся на останніх теоретичних і практичних новинках у га­лузі механізації, досягнутих у Німеччині і за кордоном. Її теоретичними засадами стали вже затверджені погляди на застосування танкових частин — поєднання швид­кості пересування, вогневої потужності і неуразливості.

Майно школи, окрім житлових приміщень, майсте­рень, складів, електростанцій та ін., повинно було вклю­чати 3 танки, 1 гусеничний трактор, 2 вантажних авто­мобілі, 3 легкових автомобілі і 2 мотоцикли1.

Оскільки організація школи була для Німеччини пору­шенням Версальського договору, велику увагу у ній приділяли конспірації. Так, у німецьких джерелах школа фігурувала як «об'єкт КАМА», радянська сторона — як «КА» (Червона армія), «РА» (Російська армія). У радянсь­ких військових документах навчальний центр у Казані іменувався «ТЕКО» (Технічні курси ОСОАБІАХІМу), «школа», «КАМА», «Казань», а німецької сторони — «ВІКО», «ОГЕРС», «друзі», «орендатори». Німецький персонал значився як технічний і викладацький склад «Курсів ОСОАБІАХІМу». Постійний і тимчасовий склад школи на заняттях поза казармами та на офіційних захо­дах носив форму РСЧА, але без петлиць, в останній час було дозволено носити цивільний одяг2.

Передбачалося, що танкова школа почне працювати з липня 1927 р., коли закінчаться усі будівельні роботи, а з Німеччини буде доставлено устаткування для практич­них занять (танки та ін.). Але будівництво й обладнання школи, що розтягнулися на півтора роки, поглинули, за радянськими підрахунками, 1,5 — 2 млн марок. Літом 1928 р. була ліквідована будівельна комісія «КАМА», а на її тери­торії з 1 серпня 1928 р. офіційно сформовані «Технічні курси ОСОАБІАХІМу» («ТЕКО»). Але танкова школа в

Казані розпочала практичне навчання лише в першій по­ловині 1929 р.

У серпні 1928 р. інспекційну поїздку по «підпри­ємствах» у СРСР генерал Бломберг розпочав з Казані. Нарком оборони СРСР Ворошилов під час бесіди з гене­ралом наполегливо просив назвати точні терміни достав­ки танків і початку занять. При цьому він натякнув, що у випадку подальшої затримки прибуття танків радян­ський уряд може змінити свою позицію з цього питання, оскільки виникнуть певні перешкоди. Бломберг запевнив наркома у тому, що весна наступного року має стати ос­таннім строком доставки танків та устаткування. У рейх­свері було відомо про традиційну підозрілість росіян, яка постійно виявлялася там, де виникала затримка у співробітництві[195].

Вихід із цієї ситуації знайшов міністр закордонних справ Густав Штреземан. Він запропонував використати сільськогосподарську концесію Круппа в СРСР, з яким потрібно було лише оформити звичайну угоду на поставку декількох «тракторів». В цілому доставка у Казань німець­кої броньованої техніки для рейхсверу виявилася досить складною. Втручання самого рейхсканцлера Германа Мюл\ера у цю справу не в останню чергу сприяло тому, що Бломбер зумів виконати обіцянку, яку дав Ворошилову.

У першій половині 1929 р. танкова школа розпочала практичні заняття. На перших 4-місячних курсах, з 15 бе­резня по 15 липня, необхідне навчання пройшов постій­ний склад, а потім, з 15 червня по 15 листопада, — і перша група змінного складу, у яку входило 10 німецьких і 10 ра­дянських курсантів[196]. Навчальна програма Казанської школи включала тео­ретичний курс. У його межах слухачі вивчали типи танків та їх загальну будову, конструкцію моторів, види зброї й боєприпасів, тактику бойових дій танкових частин і пи­тання їх взаємодії, особливості матеріально-технічного забезпечення (підвозу) на поле бою. Прикладна частина включала навчання їзді по рівній і пересічній місцевості у різних умовах (удень, вночі з використанням фар і без них, із використанням димів), навчання стрільбі, ведення бойової стрільби, обробку дій у складі підрозділів, спосо­би взаємодії з іншими родами військ, питання керування в бою і на марші. На технічних заняттях слухачі навчали­ся практиці технічного обслуговування й ремонту танків.

Начальниками танкової школи у різні роки були: у 1929 р. — підполковник Мальбранд, у 1930 р. — Р. фон Радльмайєр, у 1931 — 1933 рр. — полковник Й. Харпе. Ос­новні ділянки у початковий період роботи танкової шко­ли очолювали майор Пірнер (дослідницький відділ), капітан Клюн і лейтенант Бернарді (перекладачі). «Інспекцією № 6» у Берліні керував О. Лютц1.

Значне місце у танковій школі займала технічна підго­товка курсантів. Створюючи на місцевості тактичний фон бойової обстановки, вони повинні були за відповід­ний час здійснювати монтаж чи ремонт техніки або, навпаки, її псування на випадок, якщо вона потрапить у руки ворога.

Перша спільна оцінка танкової школи була дана 5 ве­ресня 1929 р. під час бесіди наркома оборони СРСР Воро- шилова з начальником генштабу рейхсверу генералом Гаммерштейном-Еквордом, який перебував у Радянсь­кому Союзі. Німець був задоволений станом справ і ви­словив побажання, «щоб у Казані надалі усе йшло, як і досі: досліди — з однієї сторони й навчання — з іншої сто­рони. Але ми хотіли б збільшити кількість курсантів з 10 до 20, щоб краще використовувати витрачений капітал».