Червона армія і рейхсвер: Військово-технічна співпраця у 1922-1933 рр.

1 Сагвіеп РХ. КєісЬвлуєЬг ипсі Роїііік 1918 - 1933. - Кбіп; Вегііп, 1964. - 5. 241.

126

Розвиток військової кооперації та налагодження...

(нова модель — літак дальньої розвідки і денного бомбо­метання), двомісний винищувач «Альбатрос», середній бомбовоз фірми «Юнкере». Німці прямо говорили про свої інтереси у проведенні в Липецьку дослідів з бомбо­метання. («У нас немає матеріалів про ймовірність по­падань. У нас також немає приборів для прицілювання й бомбометання »)[186].

Муклевич запропонував проводити підготовку у Ли­пецьку німецьких пілотів з підготовкою радянських пілотів, а також проведення тактичних навчань з іншими родами військ, в яких брали б участь і німецькі пілоти. Ця пропозиція привела німців просто у захват.

Вже влітку 1925 р. школа була відкрита для підготовки льотного складу й інструкторів, а у 1928—1930 рр. — пілотів-спостерігачів (коригувальників). Керівником авіацентру в Липецьку з початку його заснування був майор рейхсверу В. Штар. Одразу ж, у 1925 р., були влаш­товані «порівняльні змагальні польоти».

Приблизно з середини 1926 р. липецький авіацентр набув важливого значення як випробувальний полігон, там відпрацьовувалися найбільш оптимальні види веден­ня бойових дій у повітрі, включаючи бомбометання з різних позицій, проводились випробувіання бойових \ітаків, які виготовлялись фірмами Німеччини, а також авіаприладів, які призначались для оснащення літаків, — Зортової зброї (кулеметів і гармат), оптичних приладів х>що.

Льотна школа мала розгалужену мережу об'єктів, які абезпечували її життєдіяльність. Вони знаходились у Лоскві, Києві, Ленінграді, Одесі, Казані, Харкові, Серпу- ові, Воронежі, Новосибірську, на Кавказі (поблизу 'білісі), у Криму і т.д. «4-й авіазагін» був пов'язаний че- ез мережу посередників РСЧА з 20 авіаційними части- ами ВПС у європейській частині СРСР.

Організаційно 4-й окремий загін складався із шести самостійних підрозділів, на чолі кожного з них — особа, безпосередньо підпорядкована керівнику школи. Перше відділення займалося зовнішньою організацією, включа­ючи наймання робочої сили, дотримання трудових норм, розгляд конфліктів тощо. Друге вирішувало адміністра­тивні завдання внутрішнього розпорядку: забезпечення, постачання, загальної організації випробувальних та нав­чальних процесів. Третє обслуговувало німецьку частину загону в санітарному відношенні, четверте — у фінансо­вому[187].

Безпосередньо льотною роботою займались дві ос­танні групи: дослідна й технічна. Вони й становили основу школи і були найбільш насичені німецьким персоналом.

Взагалі німецький персонал включав близько 60 осіб постійного складу — льотчиків-інструкторів і «технарів». Упродовж літа в школу для завершення навчального циклу щорічно приїжджало ще близько 50 льотчиків і 50—100 технічних спеціалістів для проведення випробу­вання нової техніки. Таким чином, у літні місяці число німецьких «колоністів» досягало 180 — 200 чоловік, а після того як починаючи з 1930 р. наголос було зроблено на випробуванні у Липецьку нової техніки, їх число досягло 300 чоловік. Крім того, на курсах навчались також ра­дянські льотчики і техперсонал ВПС[188].

Організація навчання винищувачів проводилась за звичайним принципом: одиночний політ, політ у складі ланки, а потім у складі ескадрильї (по 9 літаків). Незважа­ючи на моральну та фізичну зношеність машин, «фокке- ри» на кінець 1920-х років були оснащені бомбометаль- ними приладами і випробувані в дії. Таким чином, саме в авіаційній школі було створено перший винищувач- бомбардувальник.

Навчання спостерігачів тривало 12 місяців, із них перші 6 місяців у Берліні відводилося на теоретичну підготовку й опанування навичок використання радіо­техніки, а після цього півроку навчалися льотній прак­тиці спостерігача, засвоєння фотозйомки, стрільбі, наві­гації, а також бомбометання. Поблизу Воронежа прохо­дили льотні заняття з коригування артвогню по наземних цілях із залученням радянської артилерії і наземних військ. У підсумку було розроблено ефективний метод наведення й корегування артвогню з використанням радіозв'язку1.

З урахуванням зростаючих навантажень німці прово­дили відповідний відбір і послідовне омолодження кадрів (ветерани війни — діючі офіцери, — а потім, з 1928 р., і випускники шкіл). Під час перебування в СРСР офіцери виключалися зі списків рейхсверу і поновлювалися на службі тільки після повернення. Збереженню таємниці надавали великого значення. Наприклад, труни з тілами німецьких льотчиків, які розбилися під час аварії або інших нещасних випадків, упаковували у ящики з напи­сом «Деталі машин» і переправляли в Німеччину через Штеттінський порт за допомогою декількох посвячених у цю таємницю митників.

31 грудня 1926 р. заступник голови РВР СРСР Уншліхт у записці Політбюро ЦК РКП(б), а також Сталіну повідомляв, що в Липецьку до цього часу тренування на винищувачах пройшли 16 військових пілотів, технічну підготовку — 45 авіамеханіків і до 40 висококваліфіко­ваних робітників. Уншліхт відзначив також плюси функціонування авіашкіл. А саме: у першу чергу виділив підготовку й удосконалення льотних і технічних кадрів, засвоєння нових технічних прийомів для різних видів авіації, можливість вже у 1927 р. «налагодити спільну ро­боту із стройовими частинами», а також завдяки участі радянських представників у проведенні випробувань зброї, літаків, фото, радіо та інших допоміжних служб «бути у курсі новітніх технічних удосконалень»[189].

Школа почала набирати обертів з кінця 1927 р., коли в цілому було завершено її обладнання (близько 80 літаків, 213 кулеметів, 19 автомобілів, 2 радіостанції на січень 1929 р.). Відповідно збільшувалася і зацікавленість ра­дянської сторони, про іцо свідчить «довідка про Липецьк» начальника Розвідувального управління Берзіна наркому Ворошилову, яка була написана у січні 1929 р.2.

Згідно з довідкою, в Липецьку перебувало 59 голланд­ських «Фоккерів» (Д-ХІІІ, Д-7, Д-16); 7 німецьких «Хейн- келів» (ХД-40, 17); 6 «Альбатросів» (Л-76); 3 «Юнкерси» (А-20/35, Ф-13, К-47); 1 «Дорньс Меркурі», «Ромбах Ро- ланду» і 3 пари аеросаней. Такий набір авіаційних моде­лей був невипадковий. У 1930 році «Фоккер Д-16» був ви­знаний найкращим винищувачем світу, а «Юнкере К-47» посідав друге місце[190].