Червона армія і рейхсвер: Військово-технічна співпраця у 1922-1933 рр.

10 липня 1926 р. після тривалих переговорів «Дойче Банк» надав СРСР кредит у розмірі 300 млн марок із 60-від- сотковою державною гарантією, що розглядався у бан­ківських колах Німеччини як основа майбутніх кредит­них відносин з СРСР. Кредит було надано під 9,4 % річних строком на 6 років. Більшу частину кредиту було вико­ристано на придбання машин і устаткування для промис­ловості, зокрема для військової індустрії[174].

Але, незважаючи на численні угоди, укладені Німеччи­ною і СРСР, атмосфера навколо військового співробіт­ництва двох країн поступово погіршувалась. Це було пов'язано із справами, що отримали назви «гранатна афера» і «справа Юнкерса» і пізніше вилились у величез­ний міжнародний скандал.

Чутки про перевезення військових вантажів морем із Німеччини до СРСР (маузери, сировина для виробництва ОР, порох, снаряди, запасні частини для літаків і стрілецької зброї та ін.) у Фінляндії почали обговорюва­тись ще в лютому 1926 р., коли декілька пароплавів із цим вантажем потрапили у крижаний полон у Фінській за­тоці. 5 липня фінський міністр закордонних справ Е. Се- тала поінформував про це німецького посланця у Гель- сінкі X. Хаумільда, особливо акцентувавши увагу на то­му, що німецький пароплав «Альтенгамме» був зафрах­тований саме для перевезення військового спорядження для СРСР (маузери й миш'як для виробництва ОР). Про це стало відомо також у Варшаві, Парижі й Лондоні, про що французька газета «Аксьон Франсез» сповістила у статті у номері від 9 червня 1926 р.

Одночасно «Юнкере», що переживав серйозні фінан­сові труднощі, підготував і передав пресі й депутатам парламенту декілька меморандумів (від 1 травня, 25 черв­ня 1926 р.), які детально висвітлювали його контакти із «Зондергрупою Р» німецького військового міністерства і радянською стороною.

Стан військового співробітництва між Німеччиною і СРСР погіршився, коли 6 жовтня 1926 р. у відставку пішов головнокомандувач рейхсверу Сект. Хоча він і був «важким співрозмовником» для багатьох лівих політиків, зокрема для військового міністра Гесслера, але користу­вався великою повагою серед правих і міг, якщо знадо­биться, справити на них необхідний вплив1.

11 жовтня 1926 р. на посту головнокомандувача Секта змінив генерал В. Хайє. 27 жовтня 1926 р. він відвідав Кре- стинського і запевнив радянського повпреда, що «ніяких змін в орієнтації рейхсверу не буде».

Проте наприкінці 1926 р. вибухнув гучний міжнародний скандал, коли впливова англійська газета «Манчестер Гардіан» у статтях за 3 і 6 грудня піддала різкій критиці війсь­кову співпрацю СРСР і Німеччини. За нею з аналогічними публікаціями виступила газета СДПН «Форвертс».

Статті в «Манчестер Гардіан» від 3 грудня 1926 р. мали назву: «Вантажі боєприпасів із Росії в Німеччину» і «Візи­ти офіцерів у Росію». У статтях у сенсаційному тоні мова йшла про існування впродовж п'яти років таємних зв'язків між рейхсвером і Червоною армією. Газета інфор­мувала про будівництво «Юнкерсом» у Радянському Со­юзі авіаційного заводу, який виробляв продукцію для армій обох країн, про будівництво в СРСР хімзаводів для виробництва ОР, в яких брали участь німецькі й радянські військові експерти. Для підтримки зв'язків і проведення необхідних переговорів офіцери рейхсверу приїжджали у Радянський Союз за фальшивими документами. Головно­командувач рейхсверу генерал Сект не лише був про все це добре проінформований, але й мав особисті добрі сто­сунки з високопоставленими офіцерами Радянської Росії. Одночасно повідомлялося, що коли в листопаді 1926 р. 6 радянських кораблів прибули до Штеттіна, аварія на од­ному з них виявила, що його вантаж складався із зброї та боєприпасів, призначених для рейхсверу[175].

6 грудня 1926 р. «Манчестер Гардіан» опублікувала ще одну статтю про німецько-радянське військове співро­бітництво «Військова трансакція Берліна», використавши при цьому один із меморандумів фірми «Юнкере». У статті було досить детально викладено історію взаємовідносин «Юнкерса» та «Зондергрупи Р» військового міністерства Німеччини з радянським урядом починаючи з літа 1921 р. Соціал-демократичний «Форвертс» того ж дня опубліку­вав невеличку статтю «Радянські гранати» із нападками на газету КПН «Роте Фане», а «Ляйпцігер Фольксцайтунг» — статтю про «німецьку фабрику з виробництва отруйних речовин у Росії». 7 грудня «Форвертс» на другу статтю «Манчестер Гардіан» відгукнувся статтею «Росія і рейх­свер. Нові викриття "Манчестер Гардіан"».

Майже саме в цей час, усю першу декаду грудня 1926 р., у Берліні перебував з візитом радянський нарком закор­донних справ Чичерін. На зустрічі з представниками ні­мецької преси 6 грудня він коротко кваліфікував ці пові­домлення як «Майє іп Епдіапсі», а радянське повпредство проінформувало німецьке військове міністерство, що во­но обмежиться посиланням на англійські інстанції[176].

8 грудня Чичерін обговорював із головкомом рейхсве­ру Хайє подальші перспективи розвитку військового спів­робітництва між обома країнами. Виходячи з того, що співпраця має бути продовжена, сторони погодились із необхідністю мінімального публічного визнання факту її існування. Хайє водночас повідомив про намір військо­вого міністерства вийти з угоди про будівництво хімзаво­ду за участю «Штольценберга». Було заявлено, що «Рейн- метал» і «Крупп» будуть продовжувати будівництво в СРСР заводів по виробництву тракторів (і, одночасно, військового обладнання).

Цікаво прокоментувала у ці дні характер співробіт­ництва СРСР і Німеччини швейцарська газета «Нойє Цюріхе Цайтунг» (номер від 9 грудня 1926 р.). «Усьому світу, — писала вона, — було відомо про створення «Юн- керсом» у Росії авіаційного (а також хімічного) заводу». Росія, як Німеччина, не зв'язана Версальським договором і тому «може як і інша військова держава забезпечувати себе літаками й отруйними речовинами».

Незважаючи на усі сенсаційні викриття західної пре­си, Штреземану разом з його французьким колегою А. Бріаном 10 грудня 1926 р. в Осло було вручено Но­белівську премію миру. Проте у Німеччині резонанс від статей у «Манчестер Гардіан», і особливо від публікації «Форвертса», був великий. Кампанія у німецькій пресі у зв'язку з «радянськими гранатами» тривала понад два тижні. Причому особливу увагу громадськості приверта­ли публікації соціал-демократичних видань. 6 грудня керівництво СДПН направило військовому міністру Гес- слеру свої претензії стосовно політики, яку проводило керівництво рейхсверу. При цьому три питання стосува­лись його взаємовідносин з РСЧА («Юнкере», хімзавод «Берсоль», перевезення боєприпасів з Ленінграда у Штеттін влітку 1926 р.). Стосовно першого пункту інфор­мація бралась з меморандуму «Юнкерса», по другому — частково звідти ж, а також від невідомих агентів, по третьому питанню СДПН була поінформована начальни­ком поліції Штеттіна соціал-демократом Феннером, який проводив відповідне службове розслідування. Феннер детально поінформував керівництво своєї партії і про зафрахтоване рейхсвером судно («Растенбург»), що за­тонуло разом із військовим вантажем, коли переходило у Штеттін із Швеції.

16 грудня 1926 р. з промовою у рейхстазі виступив ко­лишній канцлер, депутат рейхстагу від СДПН Ф. Шайде- ман. Він заявив, що «рейхсвер дедалі більше стає держа­вою в державі, яка керується лише своїми законами і здійснює свою власну політику». Вказавши на конкретні факти діяльності «Зондергрупи Р», «ГЕФУ», «Юнкерса», «Штольценберга», транспортування морем боєприпасів з Ленінграда у Штеттін у вересні — жовтні 1926 р., Шайде- ман зазначив, що соціал-демократія виступає проти таємного озброєння і за реформи у рейхсвері. Стосовно відносин з СРСР він зазначив: «Ми бажаємо добрих сто­сунків з Росією, але вони повинні бути чесними й чисти­ми. Це нечесні і нечисті відносини, коли Росія проповідує світову революцію й озброює рейхсвер, коли одночасно обмінюються братніми поцілунками і з комуністами, і з офіцерами рейхсверу. Хто це робить, викликає підозру, тому що з двох він, як мінімум, обдурює одного». Під кінець Шайдеман запропонував рейхстагу висловити не­довіру урядові[177].

17 грудня 1926 р. рейхстаг 249 голосами проти 171 виніс вотум недовіри уряду Маркса, і він змушений був піти у відставку. Через тиждень, 24 грудня, Дірксен, зва­жаючи на стриману позицію західних держав, побоюван­ня повного згортання співробітництва з СРСР, а також «перепочинок» соціал-демократів, запропонував керів­ництву німецького МЗС піти на скорочення співробіт­ництва до «розумних меж». Було запропоновано: 1. Від­мовитися від неприпустимих і компрометуючих форм співробітництва і ліквідувати їх, сплативши радянській стороні 10 млн марок заборгованості. 2. Зберігати й ле­галізувати «допустимі», дозволені відносини між військо­вими[178].

На той час, зазначав Уншліхт, зацікавленість Німеччи­ни в СРСР як у «військовій базі» зменшилась, оскільки Німеччина як базу для розвитку своєї авіації почала вико­ристовувати Францію, флоту — Англію, артилерії — Швецію. Крім того, у німців були бази у Фінляндії, Іспанії, Голландії, Аргентині, «посилювалося співробіт­ництво з Чилі (флот,авіація, гідроавіація, газова справа)», а також із Туреччиною. Таким чином виникла тенденція до зменшення інтересу Німеччини до СРСР як у питанні військово-політичного співробітництва, так і в питанні співпраці рейхсверу з РСЧА.

7 січня 1927 р. Литвинов у бесіді з німецьким послом у Москві Брокдорфом-Ранцау висловив велике занепо­коєння «букетом» викриттів в англійській і німецькій пресі. Через Крестинського він запропонував спільні «паралельні дії урядів обох країн із протистоянням "на­тиску вільної преси"». Але Штреземан, якому Крестинсь­кий виклав радянські пропозиції, погодився з необ­хідністю координації діяльності у майбутньому, вказав на проблематичність повного заперечення військових кон­тактів. І дійсно, про співробітництво знала й безпосе­редньо брала в ньому участь така велика кількість людей в СРСР і в Німеччині, що заперечувати його було б не­солідно1. У німців тому й виникла ідея певною мірою «ле­галізувати» військове співробітництво. До того ж така легалізація досить вдало вписувалась у рамки «повернен­ня» Німеччини у світову політику, причому Берлін «вби­вав одразу двох зайців». По-перше, коли він визнає факт співробітництва, він продемонструє свою лояльність і відкритість по відношенню до Заходу, що об'єктивно все­ляло довіру й повагу до його зовнішньої політики, а по- друге, це визнання було для Заходу серйозною пересто­рогою про те, що у Німеччини в особі СРСР є солідний союзник, з яким у неї налагоджено міцні зв'язки.

Впродовж січня —лютого 1927 р. урядові кола Німеч­чини готувались до цього кроку — представники важли­вих міністерств військових і закордонних справ провели декілька таємних нарад. На одній з них — 24 січня — за участю статс-секретаря МЗС Шуберта, завідувача відділу східноєвропейської агентури МЗС Дірксена, нового на­чальника генштабу генерала Ветцеля і керівника «Зондер- групи Р» («Вогру») майора Фішера відбулась «інвентари­зація військово-технічних контактів». Військові назвали ті галузі, у яких у військового співробітництва може бути майбутнє. Це льотна й танкова «приватні» школи, які фінансуються військовим міністерством, проведення в СРСР наукових дослідів з використанням ОР і обмін військовим досвідом (обопільні візити офіцерів генштабу обох армій та їх участь у маневрах і навчаннях). Дуже пе­реконливим у своїх доказах був Ветцель. Він говорив, що радянська сторона, очевидно, була дуже зацікавлена у продовженні військових відносин, сподіваючись підучи­тися у рейхсверу. Якщо б Москва побачила, що Берлін згортає військове співробітництво, то вона миттєво звер­нулась би за аналогічною допомогою до Франції або іншої держави. Таким чином, Берлін безповоротно втра­тив би ті політичні дивіденди, які він отримував від війсь­кового співробітництва з СРСР[179].

Між тим «Форвертс» 17 лютого опублікував ще одну статтю — «Бюджет рейхсверу на обговоренні комітету» про обговорення питань військового співробітництва у зовнішньополітичному комітеті рейхстагу. До того ж кількома днями раніше, 12 лютого 1927 р., польська газета «Кур'єр Варшавський» повідомила про втечу за кордон радянського льотчика Кліма, який також розповів про де­які сторони німецько-радянських військових зв'язків[180].

У таких умовах німецький уряд був змушений, не гаю­чись, зробити у зовнішньополітичному комітеті рейхстагу офіційну заяву стосовно фактів військового співро­бітництва рейхсверу з Червоною армією. Ні зусилля Лит- винова спонукати німецьку сторону відмовитись від цьо­го кроку, ні рекомендації Брокдорфа-Ранцау не змогли нічого змінити: 23 лютого 1927 р. військовий міністр Гесс- лер зачитав відповідну заяву. У ній було викладено причи­ни, які спонукали німецький уряд на початку 1920-х років піти на військово-технічні контакти з СРСР, а також про ті труднощі, що виникли потім. Саме вони змусили розірвати всі договори, які були укладені німецькими військово-промисловими фірмами з радянською сторо­ною. Під кінець заяви Гесслер закликав усіх учасників засідання комітету до суворого дотримання таємності відносно зробленої ним заяви. Під час дискусії Вірту й Шуберту вдалося вивести обговорення питання на весь комплекс німецько-радянських відносин. До того ж Шу- берт повідомив, що збереження досягнутого рівня сто­сунків з СРСР є основою всієї політики Німеччини. Хільгер, радник німецького посольства у Москві в 1922— 1941 рр., писав у своїх спогадах, що, незважаючи на викриття, «Берлін і не думав припиняти колишню політику». Більш того, «усі, починаючи зі Штреземена, були сповнені рішучості не тільки в тому самому обсязі продовжувати військове співробітництво, а й інтен­сифікувати його»[181].