Червона армія і рейхсвер: Військово-технічна співпраця у 1922-1933 рр.

Доставлені на Липецький аеродром літаки признача­лись для випробування у повітрі за усіма аеродинамічни­ми і льотнотактичними нормативами. Загін був забезпе­чений і своїм автотранспортом — понад 20 машин було перевезено з Німеччини.

В основі льотного навчання була закладена чотирикур- сова програма, по 2 — 3 тижні кожен курс. Перерва між курсами становила 1 тиждень. Весь навчальний цикл при­падав тільки на літній час. Зимою постійний склад школи значно скорочувався. Весною усі поверталися знову. У літні місяці кількість тих, хто навчався, становила в середньому 140 чол., а пізніше збільшилася ще на 100. Першочерговою була льотна підготовка. Вона, як пра­вило, займала перший курс навчання, але могла захоплю­вати і другий. На наступних курсах вивчали основи ве­дення повітряного бою, відпрацьовували його прийоми. Багато уваги надавали навчальній стрільбі бойовими пат­ронами по наземних і повітряних цілях, прицільному бомбометанню з випробуванням усіх тих новинок, які розроблялись у Німеччині1.

Пізніше розпочали підготовку спеціалістів повітряної розвідки. Для цього було створено окремий курс навчан­ня. Головною метою його було навчання основ ведення аерофотозйомки. І тут концесіонери досягли найбільш ефективних результатів. Із самого початку німці стали користуватись негласним правом без перешкод літати над великою територією. їх літаки «учбової розвідки» могли залітати у Саратов, Казань і ще далі. Дані аерофо­тозйомки опрацьовувались одразу ж у спеціальній фото­лабораторії.

Найбільш перспективним засобом ураження против­ника з повітря вважалось бомбометання в усіх його ви­дах, тому основна увага була приділена саме йому. Експе­риментуванню були піддані елементи, від яких залежала подальша розробка тактики німецького бомбометання. Підхід до цілі й прицілювання, атака з великої висоти, що пізніше стала називатись пікетуванням, бомбометання у безповітряному просторі, у повітряному — коли є вітер і коли його немає, дія фугасних і мінних бомб на глиняний, піщаний ґрунт, бетон, при цьому з різних висот. Голов­ною метою експериментів був вибір оптимальних за­собів бомбометання, встановлення результатів його точ­ності й імовірності попадань2.

Експерименти на макетах показали, що необхідність прицільного попадання у кожний з них відпала, оскільки достатньо було з урахуванням радіуса вибуху однієї бом­би вибрати для неї точку падіння на визначеній відвалі, щоб уразити разом всі 4 об'єкти.

Перспективною вважалась обробка результатів взає­модії авіації з іншими родами військ у навчально-бойових умовах. З цією метою керівництво школи використову­вало полігон артполку РСЧА під Воронежем для прове­дення спільних експериментів. В їх основі була стрільба артилерійським вогнем, а для наведення на ціль викорис­товували літак-коригувальник. Вогонь вела радянська ба­тарея, літак вів німецький пілот. Конкретною органі­зацією й обробкою отриманих результатів займалися ар­тилерійська й радіоелектронна лабораторії, які входили до складу технічної групи. Робота на воронезькому полігоні була продуктивною і приносила сторонам взаємну користь.

У вересні 1928 р. Липецьк відвідав начальник військо­вого управління (фактично — генерального штабу) рейхс­веру генерал-майор Вернер фон Бломберг. У таємному звіті про свою подорож він написав наступне: «...загальне враження про організацію навчання, а також оцінка спо­руд як довгочасних були дуже гарними». Не обійшов ува­гою генерал і радянських партнерів, спостерігаючи за спільним експериментом у Воронежі. Ведення вогню ра­дянською батареєю у звіті він оцінив на «відмінно»1.

Але вже 5 вересня 1929 р. під час офіційного візиту в СРСР начальника генштабу рейхсверу генерала К. фон Гаммерштейна-Екворда Ворошилов скаржився, що «авіазасоби школи застаріли і нецікаві для нас. Ця тех­ніка нам нічого не дає. Німецькі фірми мають більш су­часні літаки». Гаммерштейн обіцяв розширити дослід­ницьку роботу і збільшити кількість техніки2. ЗО січня 1930 р. Я. Алксніс, який виконував обов'язки начальника ВПС РСЧА за наказом Ворошилова, прийняв делегацію Мольта, який відповідав у міністерстві рейх­сверу за роботу Липецької школи. Мольт передав «зве­дення робіт технічного розвитку» авіаційної справи у Німеччині. Частину перерахованого у документі устатку­вання було обіцяно переправити у Липецьк для випробу­вань у 1930 р., а решту, причому найбільш істотне облад­нання — компресори авіамоторів для висотних (до 5 — 6 тис. метрів) польотів, двійчастий УУ-подібний мотор, перевернутий У-подібний мотор, висячий 4-циліндровий мотор, зіркоподібний мотор, засоби збереження бензо- і маслобаків від ураження кулею, радіозв'язок типу «повітря —земля», — у 1931 р. Мольт також запросив ра­дянських представників на випробування авіатехніки в Німеччину в 1930 р.1

Він передав і копію своїх письмових наказів «4-му за­гону» на зиму—літо 1929— 1930 рр. відносно проведення випробувань нових типів літаків, їх озброєння і облад­нання. У доповнення до цього документа Мольт інформу­вав своїх радянських колег про розширення завдань льот­ної підготовки курсантів. Мова йшла про денні польоти загонів винищувачів-розвідників і бомбардувальників; одиночні повітряні польоти; про ведення повітряних боїв одномісних винищувачів з іншими типами літаків для «остаточного вирішення суперечки», про роль, значення й місце одномісного винищувача серед інших типів літаків. На основі навчальних повітряних боїв у Липець­ку німецька сторона прагнула завершити «Настанови про винищувальну авіацію» і скласти «Настанову про бомбардувальну авіацію», а після затвердження цих інструкцій передати їх радянській стороні.

Алксніс у повідомленні Ворошилову запропонував скористатися запрошенням Мольта здійснити подорож у Німеччину і передати німцям «звернення робіт технічно­го розвитку» радянського повітряного флоту, але обме­житись у ній лише об'єктами, «які не є особливо секрет­ними». Він пропонував також передати німцям коротке повідомлення про поїздку до Німеччини помічника на­чальника УВПС РСЧА С. Меженінова з вказівкою на те, що той у Німеччині бачив «більші досягнення в авіації, ніж ті, що німці застосовують у Липецьку»1.

Уже весною 1930 р. (28 квітня — 7 травня) Алксніс і Меженінов на запрошення Мольта прибули у Байройт, де вони були присутні на військово-повітряній грі. У звіті керівництву РСЧА (нарком Ворошилов, його заступник ВПС Баранов, начальник озброєнь РСЧА Уборевич, на­чальник Розвідупра Берзін) було відзначено, що в Ли­пецьку використовують застарілу авіатехніку. Вони за­пропонували поставити перед заступником начальника генштабу рейхсверу генералом Міттельбергом під час його майбутньої «інспекційної поїздки» в Москву або Ли- пецьк (кінець травня 1930 р.) питання про те, щоб уже «у найближчий час нові об'єкти техніки повітряного фло­ту» були передані Липецькій школі2.

У своїй роботі в Липецьку німецькі військові виходи­ли, безумовно, у першу чергу, з власних утилітарних інте­ресів. Під керівництвом офіцерів управління рейхсверу із залученням технічних спеціалістів відповідних німець­ких фІрМ-ВИробнИКІВ у Липецьку проводили досить інтенсивні випробування бойових літаків, авіаційного обладнання і зброї. Це дозволило німцям підготувати там декілька типів літаків, які успішно пройшли усі ви­пробування, були визнані придатними для серійного ви­робництва й умовно були прийняті на озброєння рейхсверу.

Конструкцію двомісного винищувача фірми «Юн­кере» К-47 було розроблено у 1927 р. на базі цивільного лі­така А-48 у Дессау. У жовтні наступного року К-47 був уже виготовлений у кінцевому дослідному варіанті в Лім- хамні (Швеція). У Липецьку літак став випробовуватись передусім як винищувач. Його швидкість (285 км/год) пе­ревищувала швидкість аналогічних зразків за кордоном. Це навело на думку забезпечити винищувач додатковим, більш потужним озброєнням. На ньому вперше були встановлені подвійні кулемети з лафетом, який обертав­ся, що забезпечувало кругове вогневе прикриття літака. З'явилась думка використовувати винищувач одночасно і як бомбардувальник. Для цього було сконструйовано принципово нову підвіску — під крилами, у безпосеред­ній близькості від ходової частини машини. Так здійсни­лась ідея пікіруючого бомбардувальника. К-47 став пря­мим попередником славетного в роки Другої світової війни Ю-87 (із використанням сирен)[191].

Випробовування у Липецькій школі «Хейнкелів» та­кож мали свої результати — у 1930 р. модель Не-9 встано­вила світовий рекорд швидкості. Через 8 років професор Хейнкель створив перший у світі реактивний літак — ви­нищувач Н-176.

Лише один раз радянська сторона влаштувала демон­страцію своєї авіатехніки у Тушині, але німецькі фахівці зазначили, що у показі були в основному старі моделі. І хоча радянські авіаконструктори займалися розробкою нових типів літаків, німецькій стороні їх намагалися не показувати[192]. Причиною було явне небажання демон­струвати те, що прогрес у радянському авіабудівництві досягався в основному за рахунок елементарного опану­вання й тиражування досягнень іноземної, у тому числі німецької, технічної думки. Швидкий розвиток німецької авіаційної техніки почи­наючи з 1918 р. виглядав так: швидкість винищувача збільшилась з 200 км/год у 3 рази; висота польоту з 6000 до 11000 м, а озброєність зросла майже у 3 рази. Швид­кість бомбардувальників — з 125—160 км/год збільши­лась майже утричі, висота польоту — з 3000 до 9000 м, бомбове навантаження у 2,5 раза, кількість кулеметів з 2 — 3 дійшла до 8-ми.

Неймовірно зросли і вражаючі показники бомбових ударів. Очевидно, найбільш «цінним» внеском «таємної лабораторії» рейхсверу можна вважати створення й ви­пробування запалювальної хімічної бомби, яку, як вважа­лось, неможливо було загасити. Призначалась вона ви­ключно для ураження великих масивів. У Липецьку пройшли підготовку приблизно 120 німецьких бойових пілотів і близько 100 пілотів-спостерігачів, причому ос­танній випуск було здійснено влітку 1933 р.[193]. Крім того, приблизно 220 — 230 пілотів-винищувачів і пілотів-спо­стерігачів було підготовлено у самій Німеччині на основі унікального досвіду, набутого в авіаційній школі Липець- ка. Таким чином, за свідченнями X. Спейделя, до 1933 р. завдяки Липецьку було підготовлено близько 450 німець­ких пілотів різної кваліфікації[194]. Деякі з них стали справжніми асами і уславились в роки Другої світової війни. Вони воювали і на німецько-радянському фронті (у Липецькій школі пройшли навчання і стали генерала­ми «Люфтваффе» X. Спейдель, X. Ешонек і Віммер).

14 вересня 1933 р. німці залишили Липецьк, безкош­товно передавши у володіння УВПС РСЧА 15 літаків, 8 фюзеляжів, весь автотранспорт і майже все обладнання лабораторій, майстерень та лазарету. Німецька війсь­ково-повітряна концесія, а разом із нею і її офіційне при­криття — 4-й авіазагін — перестали існувати. На її базі одразу виникла Вища льотно-тактична школа ВПС Чер­воної армії.

Танкова школа в Казані

Версальський договір (ст. 171) забороняв Німеччині не тільки мати у складі збройних сил бронетанкові війська, але і здійснювати розробку й виробництво цієї зброї. Але керівництво рейхсверу добре розуміло, що у майбутніх збройних конфліктах вирішальну роль будуть відіграва­ти саме технічні роди військ, особливо танки.