Червона армія і рейхсвер: Військово-технічна співпраця у 1922-1933 рр.

На першому ж засіданні конференції англійський міністр О. Чемберлен проголосив повне рівноправ'я усіх її учасників, і відтак було розпочато обговорення га­рантійного пакту, розробленого лондонською радою екс­пертів. Гарантами пакту мали стати Англія та Італія.

На другому засіданні 6 жовтня 1925 р. учасники кон­ференції розпочали обговорення арбітражних договорів Німеччини з Польщею й Чехословаччиною про її східні кордони. Англія відмовилась взяти на себе зобов'язання гарантувати німецькі східні кордони, і Франція, яка вис­тупила з пропозицією укласти гарантійні угоди не тільки щодо західних, а й східних кордонів Німеччини, залиши­лась без підтримки. Зрештою, Франція сама підписала гарантійні договори з Польщею й Чехословаччиною, зо­бов'язалась надати їм допомогу у випадку порушення їх кордонів, якщо Ліга Націй не вирішить питання про прийняття відповідних колективних заходів.

Найбільші суперечки викликало питання про вступ Німеччини до Ліги Націй. Чемберлен заявив: «Не може бу­ти і мови про укладання пакту без одночасного вступу Німеччини до Ліги Націй». Штреземан вимагав для Німеч­чини представництва у Раді й Секретаріаті Ліги, ко­лоніальних мандатів, уточнення зобов'язань за ст. 16 Ста­туту Ліги. Це питання стало основним на конференції. Від Німеччини вимагали зобов'язань брати участь в усіх війсь­кових і економічних санкціях проти агресора, пропускати війська через свою територію. Можливого агресора учас­ники конференції вбачали в СРСР. Французький міністр А. Бріан переконував німецьку делегацію, що «якщо Росія буде миролюбною і дружелюбною, то ця проблема не бу­де гострою, але якщо Росія перейде до агресій, то Німеччи­на буде оточена друзями, які нададуть їй допомогу». Він відмітав саму думку про те, що Німеччина може надавати економічну допомогу Росії, яка «нападе на цивілізований світ». Німецька делегація зобов'язань брати участь у санкціях проти СРСР не дала. Штреземан пояснив, що у випадку війни проти Росії Німеччина не змогла б допома­гати Росії. У випадку ж німецько-радянської війни, «ра­дянські війська могли б заповнити усю Німеччину і біль­шовизм зміг би розповсюдитись аж до самої Ельби»[169].

На шостому засіданні 12 жовтня 1925 р. учасники кон­ференції продовжили обговорення питання про вплив ст. 16 Статуту Ліги Націй на радянсько-німецькі відноси­ни. Того ж дня в Москві між СРСР і Німеччиною було ук­ладено торговий договір, який, з урахуванням Локарно, повинен був служити показником «особливих дружніх відносин» між Москвою й Берліном.

16 жовтня 1925 р. на Локарнській конференції було підписано заключний протокол, ратифіковано Рейнський гарантійний пакт, арбітражні угоди Німеччини з Фран­цією, Бельгією, а також з Польщею і Чехословаччиною підписала Франція.

Рейнський пакт гарантував збереження територіально­го статус-кво кордонів Німеччини з Бельгією і Францією у відповідності з Версальським договором. Німеччина, Бельгія і Франція зобов'язалися не нападати один на одно­го. Договір набирав чинності після вступу Німеччини до Ліги Націй. Гарантами Рейнського пакту ставали Англія та Італія.

Як офіційний документ на конференції було прийнято і проект колективного листа до Німеччини, в якому давало­ся таке тлумачення ст. 16, яке дозволяло Німеччині брати участь у спільних заходах Ліги з урахуванням її «воєнного стану» і «географічного положення».

Посол Брокдорф-Ранцау у записці до президента Німеччини від 7 листопада 1925 р. негативно оцінив підсумки Локарнської конференції, оскільки вважав, що вони означали орієнтацію Німеччини на Захід. «Якщо Локарнські угоди будуть підписані, а вони будуть підпи­сані, ми втрачаємо той козир, який ми мали з часів Ра­палльського договору по відношенню до союзників, коли ми могли вказати на можливість більш тісного зв'язку з Росією, не виключаючи навіть можливості військового співробітництва».

Локарнські документи були підписані в Лондоні 1 груд­ня 1925 р., а 8 вересня 1926 р. сьома сесія Асамблеї Ліги Націй ухвалила рішення про вступ Німеччини до Ліги з наданням їй у Раді Ліги постійного місця.

Поряд із конференціями у Лондоні й Локарно в Європі відбулися ще декілька подій, які також мали вплив на ра­дянсько-німецькі відносини і, у першу чергу, на військо­ве співробітництво між обома країнами.

На початку жовтня 1925 р. напередодні Локарнської конференції Чичеріну на переговорах у Берліні з вищим політичним керівництвом Німеччини вдалося досягти принципової домовленості про укладання нової радянсь­ко-німецької політичної угоди після вступу Німеччини до Ліги Націй, а також про підписання радянсько-німець­кого торгового договору1.

У ці самі дні в Берліні німецький банківський кон­сорціум, згідно з угодою від 3 жовтня 1925 р. у вигляді обміну листами між «Дойче Банк», Держбанком СРСР і радянським торгпредством, надав СРСР кредит у розмірі 75 млн марок (спочатку мова йшла про 100 млн кредиту) для закупівлі в Німеччині товарів із розрахунком 8,5 % річних і кінцевим терміном виплати 28 лютого 1926 р.[170].

12 жовтня 1925 р. у Москві було підписано договір між СРСР і Німеччиною: з радянської сторони його підписали М. Дитвинов і Я. Ганецький, з німецької — У. фон Брок- дорф-Ранцау і П. фон Кернер. Договір складався із за­гальних постанов заключного протоколу (8 статей) і семи угод: про поселення і загальноправовий захист, еко­номічної і залізничної, про мореплавство, про податки, про торгові третейські суди, а також про охорону про­мислової власності. Було зазначено, що ці угоди утворю­ють із загальними постановами єдине ціле[171].

Економічна угода передбачала розвиток взаємних торговельних відносин і досягнення стійкого товарооб­міну. Радянське торгпредство у Берліні було визнане ор­ганом здійснення монополії зовнішньої торгівлі. В заліз­ничній угоді робився акцент на те, що Німеччині повинні були бути надані деякі привілеї. Угода про мореплавство регулювала права торговельних суден однієї сторони, які прибувають у порти іншої. Угода про податки передбача­ла регулювання сплати податків громадянами різних країн. Удень підписання договору відбувся обмін нотами. Консульська угода, яка додавалась до договору, визнача­ла порядок допуску на територію обох держав генкон- сулів, консулів, а також віце-консулів3.

За обсягом цей договір був одним із найбільших у міжнародній практиці. Він створював усі необхідні перед­умови для успішного розвитку радянсько-німецької торгівлі на принципах найбільшого сприяння. Договір, за визначенням завідувача Східним відгулом МЗС Німеччи­ни X. фон Дірксена, «значно оздоровив радянсько- німецькі відносини».

17 червня 1925 р. у Женеві було підписано «Протокол про заборону використання на війні задушливих, отруй­них або інших схожих газів і бактеріологічних засобів». 37 держав світу, які підписали його, заявили, що вони визнають заборону використання на війні отруйних ре­човин (ОР), яка була сформульована у Гаазькій декла­рації 1899 р. і стверджена системою версальсько-вашинг- тонських договорів. Крім того, ці 37 країн погодилися по­ширити заборону і на бактеріологічні засоби.

10 травня 1926 р. Протокол вступив у силу, а 5 квітня 1928 р. до нього приєднався і СРСР. У протоколі про приєднання Радянського Союзу було зроблено два засте­реження: про те, що СРСР приймає зобов'язання тільки стосовно держав, які його підписали, і що протокол пе­рестає бути обов'язковим для СРСР «щодо усякої воро­жої держави» і її союзників, збройні сили якої «не будуть рахуватися із забороною протоколу».

У березні — квітні '1926 р. обговорення проекту радян­сько-німецького політичного договору перейшло у нову стадію. Радянська сторона наполягала на безумовному нейтралітеті, який виключав згадки про неспровокова- ний напад третіх країн на одну з учасниць договору. Німецька сторона погоджувалась з формулою відмови від участі в економічному й фінансовому бойкоті однієї з учасниць договору, який організують треті країни[172].

24 квітня 1926 р. у Берліні відбулося підписання дого­вору. Він складався з чотирьох статей. У ст. 1 мова йшла про те, що основою взаємовідносин між СРСР і Німеччи­ною залишається Рапалльський договір. Уряди обох країн зобов'язувалися «підтримувати дружній контакт з метою досягнення усіх питань політичного й економічно­го характеру, які стосуються обох країн». У ст. 2 говори­лось, що «у випадку, якщо одна зі сторін, що домовляють­ся, не дивлячись на миролюбний спосіб дій, зазнає напа­ду від третьої держави або групи третіх держав, інша сто­рона, що домовлялася, буде дотримуватись нейтралітету упродовж усього конфлікту». У ст. З мова йшла про те, що жодна зі сторін не буде приєднуватись до коаліції третіх з метою піддати економічному або фінансовому бойкоту іншу сторону. У ст. 4 говорилося про правовий характер договору, що був укладений на 5 років[173].

Таким чином, підписанням Берлінського договору бу­ло підтверджено спадковість Рапалльського договору і створено сприятливу атмосферу для розширення двосто­роннього співробітництва між обома країнами.