Червона армія і рейхсвер: Військово-технічна співпраця у 1922-1933 рр.

2.3. Викриття німецькими соціал-демократами таємного співробітництва СРСР і Німеччини

Ще влітку 1923 р. в Москві стало відомо про наміри німецьких урядових кіл вступити у Лігу Націй. 13 серпня 1923 р. Чичерін виклав у листі німецькому повіреному в Москві О. фон Радовіцу свою думку про те, що така акція означала б порушення Рапалльського договору, оскільки Німеччина приймала на себе зобов'язання брати участь у санкціях проти СРСР. 14 серпня Брокдорф-Ранцау, який перебував у цей час у Шлезвігу, у телеграмі статс-секре­тарю німецького МЗС Мальцану попереджав, що вступ у Лігу Націй був би «політичною помилкою, яка перекрес­лить усі дружні відносини з Росією»1.

15 серпня Мальцан відправив Радовіцу в Москву інст­рукцію, в якій підкреслив, що надані у свій час Чичеріну канцлером Німеччини Віртом і міністром закордонних справ Німеччини Розенбергом запевнення у своєчасно­му інформуванні Радянського Союзу Німеччиною від­носно її зближення з Лігою Націй залишаються в силі[159].

У серпні 1923 р. в результаті загального страйку в Німеччині уряд Куно пішов у відставку. Політика «пасив­ного опору» була припинена. Уряд Німеччини, подолав­ши вибухову ситуацію осені 1923 р. і зрозумівши, що до­помога у стабілізації країни зможе прийти тільки із Захо­ду, став домагатися підтримки з боку США й Англії. Уже наприкінці 1923 р. Німеччина отримала від Англії і США велику позику, а в грудні 1923 р. підписала з США торго­вий договір. Таким чином, Франція дедалі більше відсто­ронювалась від розв'язання репараційної проблеми, втрачаючи ініціативу у вирішенні німецьких справ.

14 січня 1924 р. комітети експертів розпочали роботу і вже через 3 місяці, 9 квітня 1924 р., подали репараційній комісії рекомендації, які отримали назву «план Дауеса», названий ім'ям голови першого комітету експертів, голо­ви американської делегації банкіра Ч. Дауеса.

Для припинення інфляції й стабілізації німецької мар­ки було запропоновано надати Німеччині міжнародну позику в 800 млн золотих марок. Сплата репарацій стави­лась у пряму залежність від відновлення німецької еко­номіки. На 1924/25 фінансовий рік сума репарацій виз­началася у розмірі 1 млрд марок, у 1928/29 фінансовому році ця сума повинна була досягти 2,5 млрд марок. Основним джерелом репарацій були визначені відраху­вання з держбюджету за рахунок непрямих податків, спеціальний транспортний податок, а також відрахування від прибутків промисловості і залізниць, які вилучалися з відання уряду. Закордонні капіталовкладення податками не обкладалися. Здійснення платежів було покладено на спеціального комісара з репарацій, на рахунок якого німецький уряд зобов'язувався переводити репараційні кошти.

Конференція в Лондоні відкрилась 16 липня 1924 р. В її роботі брали участь представники Англії, С.ПТА, Греції, Італії, Португалії, Румунії, Франції, Югославії та Японії. Тільки після вирішення всіх важливих питань — еко­номічної евакуації Францією Руру, узгодження умов про констатацію невиконання Німеччиною своїх репарацій­них зобов'язань тільки при одностайності репараційної комісії (що практично позбавляло Францію можливості одноособового впровадження санкцій проти Німеччини), трансферів платежів тощо — на конференцію 2 серпня 1924 р. було запрошено і делегацію Німеччини (канцлер

Маркс, міністри закордонних справ Г. Штреземан, фі­нансів X. Лютер, статс-секретар МЗС Німеччини В. фон Шу- берт). У своєму меморандумі 8 серпня 1924 р. з прийнятих конференцією рішень німецька делегація вказала на не­обхідність «надати вирішального значення питанню про військову евакуацію» Рурської області, яка була захопле­на французькими й'бельгійськими військами[160].

16 серпня 1924 р. представники Франції й Бельгії обмінялися з представниками Німеччини листами, в яких мова йшла про те, що Франція і Бельгія почнуть військо­ву евакуацію Рурської території не раніше ніж через рік після обміну листами. У чотирьох заключних документах конференції Німеччина зобов'язалась вжити усіх не­обхідних заходів з реалізації «плану Дауеса». Було вста­новлено 37-річний термін німецьких поставок натурою за рахунок репарацій, домовлено, що економічна еваку­ація Руру з метою відновлення економічної єдності Ні­меччини почнеться і завершиться до 22 жовтня 1924 р.[161]. Тільки одного змогла досягти французька делегація на чолі з прем'єром Е. Ерріо — це встановлення арбітражу у випадку незгоди однієї зі сторін із рішеннями репара­ційної комісії, яку американці хотіли ліквідувати зовсім.

Після вступу в силу ЗО серпня 1924 р. «плану Дауеса» Німеччина стала отримувати значні американські інвес­тиції. Експорт американських капіталів у Німеччину в 1924— 1929 рр. становив 70 % усіх закордонних інвести­цій США і спрямовувався насамперед на придбання акцій німецьких фірм.

З початком реалізації «плану Дауеса» німецький уряд ухвалив рішення про якнайшвидший вступ Німеччини до Ліги Націй і вже 29 вересня 1924 р. направив відповідний меморандум прем'єр-міністрам держав — членів Ради Ліги. У документі було поставлено ряд важливих умов: надати Німеччині місце постійного члена в Раді Ліги, за­безпечити їй участь у роботі її секретаріату, очищення Руру тощо[162].

Підштовхуючи Німеччину до вступу в Лігу Націй, у Лондоні розраховували, що, хоча «Німеччина не зможе розпочати будь-які агресивні дії, але, маючи великі мож­ливості в галузі військової хімії, вона рано чи пізно пере­твориться у значну військову одиницю. Можна стверджу­вати, що як тільки Німеччина збереться із силами, в ній виникне постійний рух за виправлення двох найбільш образливих для усякого німця статей мирного договору, а саме статей, які передбачали створення Польського ко­ридору й розділ Сілезії»[163].

Намагаючись втримати Німеччину від вступу до Ліги Націй і тим самим від зміцнення її зв'язків із Заходом, радянська сторона вже у вересні-жовтні 1924 р. через повпредство у Берліні (Крестинський і Братман-Бро- довський) повідомила Штреземана про своє негативне ставлення про вступу Німеччини до Ліги Націй. Про це говорилось і в листі Чичеріна, якого було передано Брок- дорфом-Ракцау Штреземану у вересні 1924 р.[164]. На німецького посла у Москві було розпочато масований тиск. З послом тричі зустрічався Чичерін. 25 грудня 1924 р. від імені радянського уряду він запропонував німецькій стороні укласти двосторонню політичну угоду на основі взаємних зобов'язань «не вступати ні в політичні, ні в економічні блоки, договори, угоди чи комбінації з третіми державами проти іншої сторони, зазначеної в угоді».

СРСР і Німеччина мали зобов'язатися у майбутньому координувати свої дії з приводу питання про вступ до Ліги Націй або делегування у Лігу Націй своїх спосте­рігачів. З метою тиску одна на одну сторони знову, зва­жаючи на спірність кордонів Польщі з її сусідами (Німеч­чина, СРСР, Чехословаччина, Литва), намагалися вико­ристовувати «польську карту». Виникла навіть формула «відтиснення Польщі в її етнографічні кордони»[165]. Але ли­ше через три місяці німецька сторона почала обговорю­вати з СРСР питання про політичну угоду. Причина мов­чання була в тому, що саме в цей час ішли інтенсивні пе­реговори Німеччини з Англією і Францією.

25 квітня 1925 р. Штреземан передав радянському повпреду в Берліні Крестинському меморандум, у якому були викладені причини, які спонукали Німеччину дома­гатися вступу до Ліги Націй. Головна з них полягала у то­му, що німці намагалися звільнити Рейнську область від французької окупації і повернути її до складу Німеччини. Канцлер переконував, що членство Німеччини у Лізі Націй буде корисним і для СРСР, оскільки «Німеччина, коли стане членом Ради, повинна буде брати участь у рішеннях із будь-якої дії проти Росії». Вето Німеччини могло перешкодити таким діям[166].

2 липня 1925 р. Крестинський передав у відповідь мемо­рандум, в якому вказувалось, що СРСР буде вважати вступ Німеччини до Ліги «актом, який відкрив собою новий курс і нову орієнтацію в політиці німецького уряду»[167].

16 липня 1925 р. Франція погодилася на німецький про­ект гарантійного пакту, розробленого за участю англій­ського посла у Берліні Д'Абернона (Берлін попередньою умовою укладення пакту вважав вступ Німеччини до Ліги Націй). Чичерін, аналізуючи ситуацію у статті «Острів і ма­терик» у газеті «Известия» від ЗО червня 1925 р., зробив вис­новок, що прагнення англійського уряду відірвати Німеч­чину від СРСР і спрямувати її проти останнього є одним із чинників міжнародної політики теперішнього часу[168].

Напередодні Локарнської конференції у серпні 1925 р. був достроково звільнений Рур. Наприкінці серпня — на початку вересня 1925 р. у Лондоні рада експертів- юристів Англії, Франції, Бельгії, Італії, Німеччини на ос­нові німецько-англійського проекту розробила прикінце­вий варіант гарантійного пакту.

Мабуть, останньою можливістю для Радянського Сою­зу вплинути на позицію Німеччини щодо вступу до Ліги Націй стала поїздка Чичеріна у Берлін з ЗО вересня по 6 жовтня 1925 р. Чичерін зустрічався з президентом Німеччини Гінденбургом, канцлером Лютером, двічі — з міністром закордонних справ Штреземаном. Підсум­ком цих переговорів стала розробка прийнятної для обох сторін формули про взаємний нейтралітет. Берлін завірив Москву, що, вступивши до Ліги Націй, Німеччи­на не буде проводити лінію проти СРСР і буде готова до­мовитися з СРСР про укладання нової політичної угоди і торгового договору. З жовтня Радянському Союзу було надано короткостроковий кредит на 75 млн марок із роз­рахунку 8,5 % річних і кінцевим строком виплати 28 лю­того 1926 р. Усе це стало невеликою втіхою радянській стороні напередодні Локарно.

5 жовтня 1925 р. розпочала свою роботу Локарнська конференція. У ній брали участь міністри закордонних справ Англії, Франції, Бельгії, Польщі, Чехословаччини, Німеччини й представники Італії. Радянський Союз, не­зважаючи на період визнання у 1924 р., знову залишився «за бортом» міжнародної зустрічі європейських держав.