Червона армія і рейхсвер: Військово-технічна співпраця у 1922-1933 рр.

Під час візиту 14 травня 1923 р. німецької військової делегації на чолі з підполковником Менцелем у Москву було підготовлено договір про будівництво хімічного за­воду з виробництва отруйних речовин. На його будів­ництво німецька сторона виділила 35 млн марок. У пошу­ках партнера для радянської сторони «Вогру» звернулася до спеціаліста зі світовим ім'ям у галузі хімічної індустрії професора Ф. Хабера (Габера), директора Інституту фізичної хімії і електрохімії ім. Кайзера Вільгельма, з про­ханням рекомендувати технічного керівника. Він поре­комендував X. Штольценберга, найбільш підготовленого свого учня. Штольценберг у цей час уже ввів у дію хімза­вод у Гамбурзі і вважався одним із найвідоміших у Німеч­чині хіміків-спеціалістів з отруйних речовин.

Під час переговорів у Берліні в липні 1923 р. Розен- гольц і Хассе підписали так званий попередній договір. З німецької сторони це призвело до створення 9 серпня 1923 р. «ГЕФУ» («Товариство допомоги промисловим підприємствам»), з радянської сторони — товариства «Метахім». ЗО вересня 1923 р. «ГЕФУ» і «Метахім» укла­ли між собою договір про організацію змішаного акціонерного товариства з метою виконання поперед­нього договору.

За договором, строком на 20 років радянська сторона («Метахім») зобов'язувалася надати «хімічний завод в Іващенкові під Самарою на території автономної рес­публіки німців Поволжя», німецька ж сторона («ГЕФУ») і фірма «Штольценберг» — «налагодити виробництво» з тим, щоб не пізніше 15 травня 1924 р. було повністю запу­щене виробництво сірчаної кислоти, каустичної соди, хлорного вапна, суперфосфату і рідкого хлору, а іприту й фосгену (ОР) — не пізніше 6 місяців після будівництва необхідних для цього будівель, а бертолетової солі — не пізніше 1 липня 1924 р.[143].

Загальний внесок «Метахіму» у виробництво отруй­них речовин дорівнював сумі у 5,88 млн золотих крб., «ГЕФУ» — 4,46 млн золотих крб. Змішане радянсько-ні­мецьке акціонерне товариство отримало назву «Берсоль». Річне виробництво «Берсолі» за договором повинно було бути таким: бертолетової солі (звідси, мабуть, і назва това­риства) — 26 тис. пудів, каустичної соди — 165 тис. пудів, олеуму (концентрат сірчаної кислоти) — 250 тис. пудів, суперфосфату — 400 тис. ігудів, фосгену — 60 тис. пудів та іприту — 75 тис. пудів. Наливні станції «Берсолі» мали щорічно «споряджати» 500 тис. снарядів іприту й фосге­ну. Причому виробництво хімічних снарядів було основ­ною метою, а виробництво мирної хімічної продукції — «паралельно, головним чином, з метою конспірації» [144]

Правління «Берсолі» складалось з 4 чоловік, по 2 із кожної сторони, голова правління — від «Метахіму», го­лос голови при розв'язанні спірних питань давав перева­гу. Сторони зобов'язувались протягом перших трьох років надавати товариству гарантовані замовлення на 2 тис. пудів рідкого хлору, 3 тис. фосгену і 5,5 тис. пудів іприту за собівартістю. Транспортування німцями устат­кування і готової продукції звільнялося від мита1.

До укладення договору Штольценберг неодноразово оглядав завод. У жовтні 1923 р. було підписано відповід­ний договір між «Штольценбергом» і «ГЕФУ». Військове міністерство, найнявши Штольценберга, вклало у побу­довані ним заводи (Грефенхайнікен і Іващенково) близь­ко 24 млн золотих марок, причому більше половини було інвестовано у хімзавод в Іващенкові. У Штольценберга тоді був лише за"вод у Гамбурзі з виробництва хімікатів і невелика, але прибуткова філія в Іспанії. Штольценберг енергійно взявся за справи в Іващенкові, тим більше, що успіх цього підприємства міг принести йому великі при­бутки. Протягом 1923—1926 рр. у будівництво заводу, його обладнання і заробітну плату робітникам ним було вкладено 3,5 млн марок.

Після початкових труднощів організаційного періоду в Іващенкові до жовтня 1924 р. були розгорнуті масш­табні будівельні роботи по відбудові заводу. Було запуще­но для проби суперфосфатне виробництво, і суперфос­фат, як зазначала радянська сторона, був «за якістю не нижчий від іноземного і набагато вищий від того, що був на ринках Росії». У листопаді планувався пуск «контакт­ного заводу». Монтажні роботи через затримки поставок обладнання з Німеччини (у жовтні 1924 р. прибуло 75 % усього обладнання) запізнювалися на 9 місяців. Це по­гіршило фінансове становище товариства, на якому пра­цювало 1400 чол. Виникло побоювання, що до початку за­пуску усіх цехів завод залишиться без оборотного капіта­лу1. Крім того, представниками «Метахіму» було взято під сумнів безпечність устаткування, яке монтувалось німецькими спеціалістами. Коли у вересні 1925 р. монтаж був майже закінчений, радянська приймальна комісія з'ясувала, що установки непридатні до експлуатації і по­винні бути повністю перероблені.

До кінця 1925 р. було налагоджено лише виробництво сірчаної кислоти. Представники «Метахіму» неодноразо­во (у письмовій та усній формі) вказували керівництву рейхсверу і «Зондергрупи Р» на слабку підготовку німецьких спеціалістів і на те, що «Штольценбергом» не дотримуються терміни виконання договору. Двічі у Берлін для з'ясування цього питання виїжджали ра­дянські фахівці: академік В. Іпатьєв і професор А. Галь- перін. У січні 1925 р. з цією ж метою у Берлін прибув Ро- зенгольц, який передав Секту і Хассе відповідного листа «Метахіму». У травні 1925 р. в Берліні побувала ще одна комісія РВР СРСР на чолі з Туровим (укл. Іпатьєва й Галь- періна); вона поставила перед «ГЕФУ» питання про стро­ки закінчення робіт і усунення всіх вагань «шляхом вив­чення й розгляду подібних установок у Гамбурзі». Але в Гамбург комісія, незважаючи на обіцянки фірми, так і не поїхала. Крім того, до «Метахіму» з неофіційних каналів надійшла інформація про банкрутство Штольценберга[145].

На прохання Нідермаєра наприкінці листопада — на початку грудня 1925 р. у Берлін для переговорів при­їжджала ще одна делегація «Метахіму» (у складі директо­ра «Метахіму» Л. Гінзбурга і директора «Воствага» С. Мрочковського). Розмови велися про закінчення будівництва й запуск хімзаводу. «Метахім» звертав увагу на те, що завод побудували погано (недостатня продук­тивність і низька безпечність виробництва). Вдалося до­мовитись про те, що якщо в нові строки завод не буде за­пущено або його пробний запуск дасть негативні резуль­тати, то «завод, як він є, передається "Берсолі" і переоб­ладнання його буде проводитись російською стороною за рахунок "ГЕФУ"». Але на запитання про відпові­дальність за можливі збитки відповіді не було, і перегово­ри зайшли у глухий кут. Крестинський для залагодження суперечки 7 грудня 1925 р. зустрічався з німецьким на­чальником генштабу Хассе. Той вказав на те, що перед ним питання про відклик представників «ГЕФУ» як їх по­карання не стояло. Чунке залишився в Москві, а його ко­легу (директора «ГЕФУ» Т. Еккорта) було відкликано «для більш широкої роботи в Німеччині». Хассе підтвер­див, що це підприємство може бути і не зовсім вдалим, але підкреслив, що рейхсвер бажає «продовжити спільну роботу в різних галузях». Він запропонував також про­довжити переговори та пообіцяв надалі спостерігати за ними і внести так звану «політичну точку зору». Постано­вою Політбюро від 13 лютого 1927 р. було санкціоновано розірвання договору по «Берсолі». Німці залишили всю матеріальну частину у вигляді заводського обладнання і будівель без усяких контрпретензій.

Виробництво боєприпасів

Після закінчення в липні 1923 р. терміну дії договору про будівництво військових заводів і поставки військових матеріалів рейхсверу фірма «Крупп» допомогла ра­дянській стороні налагодити виробництво боєприпасів (гранати/снаряди). Схема домовленостей була така ж, як і при виробництві отруйних речовин. Про це свідчить довідка про роботу «Метахіму», яку направив Розенгольц Дзержинському в червні 1924 р., у якій повідомлялось, що «Метахім» уклав із «ГЕФУ» два договори: один — про створення «Берсолі» і другий — про виконання для «ГЕФУ» «замовлення на 400 тис. снарядів (для польових тридюй­мових гармат). Замовлення виконувалось на заводах: а) Тульському патронному (гільзи), б) Златоустівському сталевиливному (стакани), в) Казанському пороховому (порох), г) Ленінградському трубочному імені т. Калініна (трубки), д) Богородському вибуховому заводі (зарядження стаканів), е) Охтенському пороховому (збирання трубки). «ГЕФУ» передало 600 тис. доларів СІІІА на налагодження виробництва і 2 млн доларів — аванс під замовлення[146].

Головним інструктором із замовлень був колишній артилерійський полковник рейхсверу Арнольд, інструк­торами на інших заводах: Вернер і Мітман — в Тулі, Крю- гер і Старк — в Ленінграді, Генріх і Білецький — в Охті, Кліппе й Гейдельбергер — у Златоусті. У бесіді з німець­ким послом у Москві Брокдорфом-Ранцау 9 червня 1924 р. голова РВР СРСР Троцький відзначив роботу німецьких директорів, які керували тульськими зброярними заводами.

У грудні 1925 р. виконання одноразового, дуже вигід­ного для СРСР «снарядного» замовлення завершилось і перед радянською стороною постало питання про мож­ливі перспективи галузі. Справа в тому, що один із за­водів було запущено спеціально для виготовлення німецьких замовлень, Хассе в бесіді з першим секрета­рем радянського повпредства в Берліні І. Якубовичем 8 грудня 1925 р. вказав, що на повторне замовлення гро­шей немає, і нагадав, що «формально зобов'язання дати нове замовлення на його відомстві не лежить», оскільки на переговорах у 1923 р. замовлення розміщалось як од­норазове, «без зобов'язань повторення». Саме тому німці тоді змогли «піти на цю ціну, яку вони платять і яка пов'язана з надзвичайними переплатами порівняно із собівартістю аналогічного виробництва у Німеччині[147].

У бесіді з Крестинським і Стомоняковим ЗО січня 1926 р. Сект говорив про можливість надати радянській стороні «нове снарядне замовлення», але за умови «знизити ціни на снаряди, порівняно з цінами першого замовлення». Про це зайшла мова після того, як почалися розмови про «налагодження кулеметної справи» в СРСР (Сект гово­рив про зацікавленість Німеччини в покращенні боєздат­ності РСЧА).

«ГЕФУ» вело переговори і про «налагодження в СРСР кулеметної справи» (зразки «кулемета Драйте»). Але че­рез невигідні умови, запропоновані німецькою сторо­ною, довгі переговори так ні до чого не привели. Однак, враховуючи «новизну конструкції і гарні властивості ку­леметів», «Метахім» у грудні 1925 року зробив «ГЕФУ» замовлення на 10 кавалерійських кулеметів, які виготов­лялися під російський патрон, і на 10 пістолетів-куле- метів. їх випробовування в Німеччині дали добрі резуль­тати. У січні 1927 року їх зразки повинні були вже бути доставлені до Москви. За посередництва «ГЕФУ» в СРСР повинно було бути налагоджено виробництво «проти­газів Ацера». Ішла мова і про купівлю в рейхсверу танків і продаж йому радянською стороною 112 гармат, які пос­тачав «Крупп» ще царській Росії під час російсько- японської війни 1904— 1905 рр.[148].

Одночасно із становленням військового співробіт­ництва з Німеччиною на міждержавному рівні радянсь­ке керівництво активно використовувало можливості, надані йому свободою комерційної діяльності за кор­доном.

З цією метою ще в 1922 р. РВР республіки за безпосе­редньої участі голови ВЧК Дзержинського створив спеціальне акціонерне товариство «Востваг», яке займа­лось науково-технічною і економічною розвідкою в країнах Заходу, закупівлею військових матеріалів, зброї і стратегічної сировини. Можна сказати, що від створення «Воствагу» почалося економічне шпигунство у промис­лово розвинутих країнах Заходу.

«Востваг» очолив С. Мрочковський. Загальне «полі­тичне» керівництво товариством і цільове розподілення коштів знаходилося в руках наркома з військових і морських справ, а також члена Політбюро ВКП(б) К. Во- рошилова. У двох своїх постановах від 31 березня 1927 р. і 5 травня 1927 р. Політбюро доручило «Воствагу» завдан­ня, які були пов'язані з торгівлею зброєю за кордоном. Головна закордонна контора товариства знаходилась в Парижі і діяла під прикриттям фірми «Спакомер». Філії «Воствагу» знаходились у Берліні, Нью-Йорку, Улан-Ба­торі, Кантоні, Тянзіні. Берлінською філією керували Нємцов і Девінгталь. Крім того, представники «Воствагу» постійно працювали у великих німецьких фірмах: «К. Цейс», «Борзіг», «АЕГ» та ін.1

Починаючи з 1927 р. до роботи «Воствагу» було під­ключено наркомторг СРСР. Товариство існувало впро­довж всього міжвоєнного періоду аж до початку Другої світової війни. У «Воствагу» у розпорядженні були ве­ликі кошти: на 1 січня 1934 р. його капітал становив З млн дол., у т.ч. внески в Німеччині — близько 500 000 до­ларів[149].