Червона армія і рейхсвер: Військово-технічна співпраця у 1922-1933 рр.

У цілому досвід перших років співробітництва в галузі військової промисловості показав, що воно було недо­статньо ефективним. Обидві сторони це розуміли, і вже наприкінці 1925 р. Крестинський інформує Литвинова (копія Уншліхту) про проблеми з «ГЕФУ», про справу з «Берсоллю» і про відсутність нових німецьких замовлень на снаряди, зауважуючи, що «однак підґрунтя для спіль­ної роботи не було втрачено» і радянська сторона зможе розраховувати на «активну допомогу» німецьких війсь­кових в радянському військовому будівництві при нала­годженні «усіх тих справ, за якими від німців не вимага­ють грошей, а лише технічну допомогу»[150]. У листі Крес- тинський лише трохи торкнувся даної теми, мова йшла також і про нові справи. їх успішне розв'язання створило б «нову атмосферу» у переговорах і вирішило б спірні пи­тання з «хімічної справи».

Справді, наприкінці 1925 р. військово-промислове співробітництво при посередництві «ГЕФУ» переживало критичний момент. ЗО січня 1926 р. Крестинський прямо вказав Секту і Хассе, що в Москві він «багато говорив із військовими й керівними колами ЦК ВКП(б) (Сталіним, Риковим, Ворошиловим, Молотовим, Бухаріним, Розен- гольцем та ін.) про спільну роботу з німцями в галузі військової техніки.

Аналізуючи підсумки трирічної роботи, радянська сто­рона повинна була визнати, що робота ця майже нічого не дала. Крестинський вказав на «незадовільний досвід із "Юнкерсом", на незакінчений ще, але теж визнаний як незадовільний досвід із газами, на те, що радянська сто­рона не може отримати нові замовлення на снаряди і то­му повинна буде згортати роботу заводів, які були відкриті спеціально для виконання цих замовлень, а та­кож на тяганину в справах із протигазними масками й ку­леметами. Тому в Москві було прийнято рішення про зустріч керівників військових відомств. Вказавши на відсутність довіри до них «зі сторони керівних кіл ра­дянської держави», Крестинський заявив: «Наш уряд вважав звільнення теперішніх робітників «ГЕФУ» не­одмінною умовою для нових спільних заходів»[151].

Домовленість була досягнута, і в березні 1926 р. за­ступник голови РВР СРСР Уншліхт приїжджає до Берліна для переговорів із керівництвом рейхсверу. На перегово­рах відносно «Берсолі» було вирішено перенести строки пуску заводу на 1 травня 1926 р., хоча було ясно, що «Штольценберг» з цим не впорається. Це видно з самого тексту домовленості: «Радянська сторона домовилася з німецькою стороною, що керівництво й переоснащення фабрики переходить цілком у руки радянської сторони, якщо у вказаний строк фабрика не буде працювати з продуктивністю у 3,8 — 4 тонни листа на день, переосна­щення проводиться за рахунок німецької сторони». Ра­дянська сторона також визнає занадто низькою суму, яку вказала німецька сторона, і наполягає на збереженні су­ми у 2 млн марок, бо тільки така сума гарантує мож­ливість раціонального переоснащення устаткування. По­ловина цієї суми повинна бути авансована німецькою стороною, якщо керівництво роботами перейде до ра­дянської сторони. Витрати, більші від цього авансу, по­криваються німецькою стороною.

Зрештою, запустити завод на проектну потужність у строк Штольценберг так і не зміг. Причин було багато. Це і непередбачені затримки у постачаннях із Німеччини в Росію, і претензії радянської сторони, і різні проблеми технічного характеру (доопрацювання устаткування проводилось в процесі його монтажу), і, нарешті, великі руйнування, викликані весняними повенями Волги у 1926 р.

Але головною причиною невиконання домовленості були зміна політичного підходу до інвестиційного кліма­ту й початок здійснення політики індустріалізації в СРСР. За умов відходу від непу і закріплення курсу на остаточ­ну ліквідацію приватної власності почалося витіснення іноземних партнерів-концесіонерів та інших інвесторів з СРСР. Це здійснювалось шляхом організації різно­манітних провокацій, включаючи судові переслідування іноземних спеціалістів за звинуваченням у шпигунстві, а також організації страйків радянського персоналу з ви­могами до дирекцій концесій про підвищення заробітної плати. У підсумку концесійні договори, які укладалися, як правило, на довгий — 20 — 30-річний і більше — строк, розривалися, устаткування, ввезене концесіонерами, ви­куплялось за заниженими цінами радянською стороною; концесіонери, а це найчастіше були середні фірми, терпіли збитки, багато з них, що пов'язали свій «бізнес» з СРСР, кінець кінцем банкрутували[152].

12 травня 1926 р. комісія Політбюро ЦК ВКП(б) із спецзамовлень у складі Уншліхта (голова), Чичеріна, Яго­ди (члени), Аванесова, Шкловського, Мрочковського, Гальперіна й Гайліса (запрошені) ухвалила (протокол № 38) з причини невиконання німецькою стороною своїх зобов'язань за договором, а також, незважаючи на нада­ну їй відстрочку до 1 травня 1926 р., «провести у життя» прийняте цією ж комісією рішення від 9 січня 1926 р. про розірвання договору зі ІІІтольценбергом. Було також вирішено не чекати пуску «Берсолі», а самостійно, без допомоги німців, розпочати будівництво другого заводу. ЗО червня 1926 р. ця сама комісія постановила (протокол № 39) «визнати необхідним взяти кінцеву лінію на роз­рив з німцями у справі "Берсолі", тим більше, що німець­ка сторона сама запропонувала передати всі роботи на заводі "Берсоль" до їх закінчення у руки радянської сто­рони за рахунок німецької». «Метахіму» було запропоно­вано одразу ж розпочати пере- і дообладнання заводу[153].

12 січня 1927 р. комісія Політбюро із спецзамовлень ухвалила (протокол № 40) «на основі листа німців від 11 січня 1927 р. визнати договір по "Берсолі" розірва­ним», завод передати ВРНГ СРСР, а «компенсацію за збитки» у справі оборони невиконанням цього договору «не обмежувати лише заводом "Берсолі", а перенести в усі наші справи з ними по військовій лінії». На другий день, 13 січня 1927 р., Політбюро ЦК своєю постановою санкціонувало не лише розірвання договору про ство­рення «Берсолі», але й усіх спільних підприємств з німецьким військовим міністерством РВМ (трансліте­рація з німецького: КЛ/УМ — КеісЬзл^еЬгтіпізІегіит)[154].

Проте було б помилкою вважати, що Уншліхт не ро­зумів ні значення «Берсолі», ні тієї важкої матеріальної й фінансової ситуації, в якій знаходився Штольценберг. У листі від 21 січня 1927 р. начальнику (головного) Війсь­ково-промислового управління ВРНГ СРСР А. Толокон- цеву (копії Ворошилову, Дибенку, Фішману) Уншліхт пи­сав: «На заводі "Берсоль" ми отримуємо першу і поки єдину базу виробництва ОР у великому масштабі. На ньому виключно доведеться поки базуватися у близько­му майбутньому». У зв'язку з цим він вимагав, щоб темпи добудови заводу не затримувалися і питання прийому йо­го ВРНГ було вирішено у найкоротші строки. Уншліхт запропонував об'єднати всі заводи-виробники ОР і про­тигазів у самостійний «військово-хімічний трест». Таким чином, усі спеціалісти з ОР були б зосереджені в одному місці[155].

4 лютого 1927 р. Уйшліхт доповідав Сталіну про те, що німці (Штольценберг) вирішили залишити радянській стороні всю матеріальну частину, фінансові внески без усякого зустрічного рахунку і відмовляються від усіх прав по договору як співвласники «Берсолі». У свою чер­гу Уншліхт запропонував Сталіну прийняти рішення Політбюро не висувати зустрічних контрпретензій.

Сподівання «ГЕФУ» в даній ситуації надати діяльності «Штольценберга» і «Юнкерса» суто підприємницького характеру, звалити на німецькі компанії всю відповідаль­ність за виробничі проблеми і «по-тихому» відійти від обох проектів не справдилися. Фірми все ж звернулись до арбітражу. Але німецькому уряду й керівникам рейхсверу вдалося, посилаючись на таємність, так ор­ганізувати судові процеси, що основний тягар фінансо­вих витрат був спрямований на фірми. У серпні — вересні 1926 р. справу було вирішено не на користь Штольцен­берга, він був визнаний банкрутом і втрачав не тільки за­мовлення військового міністерства, а й свої заводи у Гам­бурзі та Іспанії. 22 квітня 1927 р. було підписано угоду із Штольценбергом про ліквідацію «Берсолі». Остаточно договір з «Штольценбергом» і «ГЕФУ» було розірвано 6 жовтня 1928 р.

«Юнкере», опинившись на межі фінансового краху, також вирішив звернутися в арбітраж. Тоді на пропо­зицію Секта президент імперського суду Зімонс у січні 1926 р. включився у залагодження суперечки. І вже ЗО січ­ня 1926 р. Сект запевнив Крестинського, Стомонякова й Лунєва у тому, що переговори СРСР з «Юнкерсом» «бу­дуть вестись на новій основі». З метою запобігання пов­ного банкрутства фірми й розголосу за кордоном уряд Німеччини надав фірмі кредит у 17 млн марок. Але вели­ких замовлень на літаки «Юнкерса» (спочатку очікували замовлення від СРСР і Туреччини) не було, фірма ж для нормального функціонування потребувала ще 13 млн ма­рок. Німецький уряд грошей надати не зміг. Але як ви­знання заслуг професора X. Юнкерса у німецькому літа­кобудуванні вирішено було зберегти його фірму (істотно скоротивши її розміри і позбавивши її можливості займа­тися серійним виробництвом літаків) і залишити за нею розробку нових типів літаків. Сам же винахідник позбу­вався участі у капіталі концесії «Юнкерса». І справді, уже в підсумковому документі про візит Уншліхта 23 — ЗО бе­резня 1926 р. відзначалося, що німецька сторона «не має права втручатися у переговори, які веде приватна фірма»[156].

4 травня 1926 р. Політбюро ЦК ВКП(б) (Бухарін, Воро- шилов, Зинов'єв, Молотов, Риков, Троцький, Калінін,

Дзержинський, Каменєв, Угланов) ухвалило концесій­ний «договір із "Юнкерсом" розірвати» і приступити до «розвитку авіапромисловості за свої кошти».

Пред'явлені фірмою фінансові претензії становили майже 11 млн крб. Радянська ж сторона погоджувалась сплатити значно менші гроші — 1 млн крб., включаючи ще і витрати за консервацію заводу (240 тис. крб.). Відмовляючись розраховуватись за патенти, радянська сторона обґрунтувала це тим, що ліцензія входить у вар­тість замовлення і що фірма у свою чергу отримала в СРСР певний військово-технічний досвід (по конструю­ванню лиж, при статичному випробуванні «Ю-21», вип­робуванні мотору «Л-11»), Виставивши таким чином зустрічні претензії, Муклевич висловився про те, що «на­магання на основі концесії Юнкерса створення міцного, сучасного авіазаводу не справдились. Тому уряд повинен був прийняти заходи по розширенню вітчизняної авіа­промисловості». Авіатресту для цієї мети на 1924/1925 гос­подарський рік були.видані дотації у розмірі 3 063 000 крб. і на 1925/1926 р. — 6 508 014 крб. Значна частина цієї до­тації обумовлюється безпосередньо неотриманням від «Юнкерса» очікуваної продукції і тими обставинами, що великий завод у Філях, який входить у загальний план розвитку військово-повітряних сил, стоїть законсервова­ним і вкладені у цей завод цінності не можуть бути вико­ристані»[157].

Наприкінці 1926 р., після того як в англійську пресу стали проникати відомості про співробітництво СРСР із фірмою «Юнкере», німецький уряд пішов на компроміс з «Юнкерсом» для того, щоб швидше «закрити справу». «Юякерсу» були повернуті придбані урядом акції фірми на 7 млн марок; уряд відмовився від своїх позик компанії на 26 млн марок. Натомість «Юнкере» зобов'язувався сплатити 1 млн марок готівкою, передати устаткування на суму у 2,7 млн марок і звільнити уряд від платіжних зо­бов'язань з усіх своїх угод. «Юнкере» ці умови прийняв. Що стосується заводу у Філях, то переговори в Москві успіху не мали, і в березні 1935 р. концесійний договір бу­ло розірвано[158].

«ГЕФУ» теж не вдалося вийти «сухими з води». Уже на кінець 1925 р. про діяльність цієї фірми стало відомо англійцям і французам. Це викликало постійне занепо­коєння німецького МЗС. 26 лютого 1927 р. МЗС і військо­ве міністерство Німеччини підписали протокол про ліквідацію «ГЕФУ». Фактично вже наприкінці літа 1926 р. була створена «ВІКО» — «Господарська контора» (транс­літерація з німецького: «ШІКО» — \¥ігі8сЬаЙ8 Копїог), яка і взяла на себе функції «ГЕФУ». В її розпорядження були передані усі кошти «ГЕФУ», а також вантажі, які надходили у Москву. Керував «ВІКО» Літ-Томсен. Кон­тора підпорядковувалась і генштабу (через «Вогру», яку очолював майор Фішер), регулярно отримуючи від нього значні грошові суми2.

Переконавшись у неможливості успішного співробіт­ництва у військовому виробництві в СРСР (у тому числі і через фінансові афери «ГЕФУ»), керівники рейхсверу ще у 1925 р. стали вносити корективи у характер двосто­роннього військового співробітництва.

У підсумку слід зазначити, що причини невдач у таємному озброєнні Німеччини за рахунок військового виробництва в СРСР були не тільки у труднощах, які створювала радянська сторона (завдяки великим інвес­тиціям їх можна було б усе ж перебороти), а й у зміні кур­су зовнішньої політики Німеччини (відмова від «пасивно­го опору» у Рурі) і переході від конфронтації з Антантою до використання англо-французького співробітництва за лідерство на континенті і ставці на масовану економічну допомогу США. У результаті керівники рейхсверу по­винні були вносити корективи у свою стратегію відро­дження військового потенціалу в Німеччині з опорою на Радянський Союз. Основний акцент було перенесено з виробництва зброї і боєприпасів на проведення випробу­вань нових видів озброєнь (авіація, ОР, танки), підготов­ку кадрів у найбільш перспективних родах військ — тан­кових і авіації, спільну участь на маневрах армій обох країн, а також на обмін розвідувальними даними. При цьо­му зберігалися і найменш витратні спільні роботи у війсь­ковій промисловості (передача патентів, дослідне вироб­ництво, а пізніше і створення спільних конструкторських бюро).