Розділ «Все проходе, все минає»

Постріляв з Андрієвої двостволки — била добре, несла далеко. Задержались коротко, переночували, рано виїхали і під вечір були дома.

Розпитували про подорож, гостину, рідню. Якось нескладно випадала відповідь. Переживав та передумував все, що чув од дядька Василя. Якась тривога та тягар, приємний і солодкий, змушував до тишини і настороження. Єдиний раз батько запитав, чи дядько зі мною балакав і щось показував.

«Так! Все розказував, все показував, що в кімнаті і в скрині. Читав і папери з печатями, і те, що писалося пізніше!» Знову якби жаром всього обхопило… «Що ж, виростеш — багато зрозумієш. Що чув, бачив і читав, заховай в пам'яті».

Більше про це з батьком не споминалось. Зрозумілою стала головна причина нашої гостини в Деріївці, гнізді Авраменків-«курчаків». Курчаки уважалось прозвищем Деріївчан-Авраменків.

Новий шкільний рік в V класі розпочався в Олександрівську. Прийнято мене без клопоту на підставі доброго свідоцтва. Цікаво було, що я слабо ріс і був в своїм класі найменшим ростом. Хлопці тут солідніші, хуліганства не видно. Інспектор з виду суворий, з гримучим голосом. Математика була поставлена ширше, рисунок — вуглем і крейдою на картоні або з гіпсу італьянськими олівцями. Фарбами не рисувалось. Підручники з біології, рахунків та геометрії інші. Скоро до тих змін привик та натиснув на рахунки. Були додаткові уроки для бажаючих столярства та токарства по дереві — одна година на тиждень та бухгалтерія — дві години. Це переважно для тих, кому трудно йшов німецький. Здібності до чужих мов у мене не було. Став стругать, точить, учить товарознавство, рахунковість, балансування і т. д. Андрій був противної думки, та сам любив і умів багато чого робить. Мав при тому і здібність до мов. Мені того не дано. В чим іншим був добре обдарований.

В школі, вирівнявшись в рахунках, став в ряді кращих учнів. Новий спосіб рисунків подобався, хоть не міг зрівняться з Палюсяком і Молодиком, які рисували знаменито, навіть краще учителя з дипломом митця! По тій дорозі пішли вони дальше, а учились слабо.

В тім році спіткало нас велике нещастя. Помер несподівано батько. Ніколи перед тим не болів, лікарів не признавав, вірив в судьбу та волю Божу. Як виявилось, хорував батько давненько, тільки не признавався. Почалось з холодної води, що напився, зогрітий. Прикинулось запалення нирок. Замічено хворобу припадково, побачивши опухлі ноги. Було пізно на лікування, та ще з уваги на фаталізм хворого — «од судьби не втечеш».

Хвороба робила скорий поступ, і батька не стало в грудневий вечір. Помер без скарги, з щасливою усмішкою. Щось бачив перед смертю, вдивлявся вгору і показував там. Похоронили небіжчика на кладовищі в Верхньодніпровську. Проводили його в останню путь великі маси народу. Рідня, близька і далека, знайомі і незнайомі, яким чинно радою, заступництвом помагав в житті. Багато пролилось сліз над його могилою. Тільки у мене щось стиснулось всередині, тяжким каменем придавило в грудях. Плакать не міг. Свої і чужі дивились ніби здивовано, докірливо, осуджуючи, не знали, як мені було тяжко, що сльози мені принесли, може б, полегшення в момент тяжкого горя…

Мама з Галею переїхали в Кічкас, куди перенесено Андрія начальником поштового уряду. Службово це було пониження, а фактично догоджало.

До школи рано їздив я ученичеським потягом і ним вертався. Саме тоді закінчено будову мосту через Дніпро на 2-й Єкатерининській залізниці. Смілий в конструкції, пестив око красою легкості виконання одною дугою через ріку на високості 60 метрів од середини низу конструкції до поверхні води.

Тоді був першим на світі. Пізніше в Америці побудовано подібний міст, трохи довший. Кічкаський міст зостався другим мостом в світі і першим в Європі по довжині прольоту дуги.

Та чи зостався першим по легкості конструкції і красоті? Проект мосту виконав і провадив будову молодий 32-літній інженер Лата. Елементи конструкції виконувались на металургійному заводі «Брянськім» в Дніпропетровську.

На наступній стороні з пам'яті нашкіцював міст як умів. Розміри пам'ятаю добре.

Почав в тім часі будиться в мене новий світогляд. Дивлячись на Хортицю, Дніпрові скалисті береги, Великий Луг, чую себе козацьким нащадком. Розумію мисль великого Гоголя, потомка колишнього славного козацького полковника, коли писав Тараса Бульбу. Описував він Січ і її звичаї без докладнішого знання матеріалу. Могутній талант показав типи запорозькі: живі, мальовничі, широкі та буйні!

В однім був неправий. Січ Запорозька була зорганізована на взірець рицарських орденів Західної Європи кращих часів. Регула Січова накладала залізну дисципліну, карність, обов'язок боротьби з «невірними», працю над собою, релігійність та у всім скромність. Це було братство на взірець релігійного закону. Щоб бути признаним і прийнятим в братчики, треба було походить в молодиках, показать себе в боях, бути слухняним та здержаним на мирські спокуси. Недоречною байкою є спосіб усталення чеснот у кандидата в братчики, його уміння перехреститься та знать ГОтче наш". До цього всього доходило описання непогамованого п'янства. До о<ртанньої сорочки і хреста!

На Січі п'янство було неможливе, а п'ющих горілку не більше 20 %. Прошу прочитать "Историю запорожского козачества" в трьох томах, написану професором Дмитром Івановичем Яворницьким. Його подобизну увічнив славний Рєпін як писаря в картині "Запорожцы пишут письмо до турецкого султана". Картину писав великий митець-психолог, що вчувся в психіку Запорозької Січі. Чи в тім товаристві, розсміянім здоровим невдержимим сміхом, знайдеться тип п'яниці?

Чується в тим сміху певність своєї сили, погорда смерті, б'є повага з очей кошового, з самої постави старих дідів, що ще не полягли лицарською смертю, та скоро підуть в один з козацьких монастирів, попрощавшись з світом, — спасатись!

Недаром Січ притягала до себе лицарство, шукаюче пригод. Недарма честю лічили польські і московські вельможі буть вписаними в січовий реєстр! Недарма шляхетська молодь удавалась на Січ, аби набрать вправи!

Найвищим щастям, мрією січовика було полягти козацькою смертю: з ногами в стременах, з шаблею чи списом в руці, лицем до ворога!

Дозволялось січовикам погулять та попити, коли ішов в монастир старий січовий дід-прощальник. Одну третину свого майна призначив "на прощання". Проводжаючі, прибувши "на волості", частували всіх зустрічних, частувались самі, пив і прощальник. "На волость" регула не одмовлювала. Чудово про це написав Шевченко в віршові "Чернець".