Розділ «Все проходе, все минає»

Це був, певно, батьків прадід. Ім'я Василь було, видно, популярне, ікона в кутку з серебряною оправою зображала св. Василя Великого; перед нею палилась завше дорога лампада. Синок Миколая звався Васильком.

Дядько був вдівцем, мав коло 65–70 літ. Вище середнього зросту, носив вуси і невеличку бороду, лице мав сухе, темняве, як старий пергамент, очі живі поблискували з-під брів, рухливий, без сивого волосу, жилавий і, видно, не слабий. Дуже подібний до батька, тільки більше аскетичний. Держався просто і ще добре їздив на коні.

Миколай — викапаний батько, тільки повніший на лиці, а Юрко окоренкуватий, повільніший, ширший і дуже гарний.

Брати вели господарство спільно, дружно. Були непогано начитані в справах рільництва. Не пам'ятаю, котрий учився в нижчій агрономічній школі, в недалекій Саксагані. Другий — в народній школі. До міста їздили рідко, і то до ближчого Кременчука, в Верхньодніпровську не бували.

Жінок мали привітних, гарних, господарних. Одна відала птицею і коровами, друга — садом та городом. В саду ближче дому багато різних квітів, а в домі — чистота та порядок. Дві пари сірих черкаських волів, дві пари коней до праці і їзди, один кінь під сідло, кілька корів та громадка овець, достаток в коморах та закромах свідчили про заможність та лад. Це не був панський маєток, а добрий хутір. Недалеко лежав великий масив Лихівських лісів коло 10 000 га. Повно там горіхів, грибів та різної ягоди. Цього добра тоже було припасено в коморі солідні запаси.

Було чимало всяких лічничих трав в пучках, розвішаних під стелею, та в пляшках виварів і настойок на спирті.

В ці ліки вірили більше, ніж в аптечні, на всяку хворобу були свої лікарства Навіть риба, переважно лини та карасі, висіли сушені в'язками на піст. Ловились ятерями в омельницьких плесах.

Приємно було тут, спокійно, незалежно.

Одного дня батька не було, десь їздив з Миколаєм. Дядько Василь забрав мене до своєї кімнати, посадив на масивний стілець-крісло та казав пильно слухать те що казатиме, читать, що покаже.

В кімнаті було ліжко, стіл, пара стільців-крісел, огромна, міцно скута скри ня. Старинні ікони св. Покрови, св. Юрія і св. Михайла в позолочених срібних окладах під склом. На стіні теж старинний килим східного ткання з розвішаною зброєю. Короткий мушкет-булдимок і пістоль з кремінними замками пишної ро боти колишніх східних майстрів. Ручка в пістолі і закінчення прикладу в булдим ку були з полірованої кості. На обох зброях срібні кільця, вицяцькувані різьбою, Дерево на прикладі незнане, тверде, як залізо, одполіроване, блищало як скло Посередині висів кривий гранястий татарський бойовий ніж в темній піхві з кіс тяною ручкою з серебром. Захоплений і дивно зворушений, оглядав я ці дивні речі, а дядько одчинив скриню і почав добувать з неї різні предмети.

На столі поставив рядом чарки більші і менші. Сулійку з довгим носом, величенький корячок. Все старого почорнілого серебра, дивної роботи.

З окремого одгороженого міста витяг невелику срібну дощечку та положив окремо, а поруч завинятко в шовковій матерії малинового цвіту.

«Чи тобі, сину, батько розказував про наш рід?» — «Казав тільки, що ми козачого старого роду». — «А більше нічого не говорив?» — «Ні, не говорив!» — «Так слухай пильно, ніколи нё забудь і не заховай в пам'яті те, що тобі казатиму. Брат за своєю поважністю називає це суєтою суєт. Андрій, брат твій старший, легко на це дивиться, а це ж є наше найсвятіше, наша гордість і честь!

Дивишся на розвішану зброю — була вона в руках твоїх прадідів. Здобута в завзятих боях, на ній сліди крові ворогів, що хотіли нас поневолить і знищить, кров твоїх прадідів. Це, що бачиш на столі, то мала частина військової здобичі. В цій скрині є ще дещо. Тепер дивись на цю річ — це наш ЗНАК, а зветься Курч Наша це найцінніша святість. Дивись і запам'ятай!»

На блакитному тлі сталі був золотий хрест, зверху роздвоєний. Стояв на підставі з загнутими догори кінцями. Посередині хреста, з правої сторони — місяць-молодик, по лівій — зірка чи сонце, такі як хрест золоті. Дошка мала чотирикутну форму щита. Дивився на той знак з цікавістю і зрушенням. «Читай, що на цім знакЬві написано!» — «Немає більшої любові, як оддать душу свою за ближній своїх» Напис виконано модернізованим церковнослов'янським письмом.

«Це і є гасло нашого роду. Пам'ятай його і керуйся ним, Бог тобі поможе і люди будуть вдячні».

Дядько все це говорив натхненно-урочисто. «Тепер слухай далі», — зачав говорить про старі минулі часи, що сам чув, та що ми є записані в родовий літопис, що частиною зберігся, котру дав прочитать.

З оповідань дядька, раші предки називались Абрамовичами. Колись рід цей, знаний і заслужений на Литві, пізніше частиною чи увесь перенісся на Україну, діставши на Київщині обширні надання на границях Дикого Поля з правом заселення та оброни границі як «люди лицарські, в полі вельми заслужені». З Литви виводився і знак Курч.

Розгорнувши завинятко, показав грамоти польських королів. На тонкій шкірі писано руською мовою іменні універсали з наданням за заслуги воєнні Абрамовичам «нам вельми милим і упреймим».

Ім'я одного з Абрамовичів було Василь, другого не пам'ятаю. До цих універсалів були причеплені по дві великі печаті на шовкових потемнілих шнурках, переховані в свинцевих круглих коробках з покривками.