Розділ «Все проходе, все минає»

Треба сказать, що в тім часі на всю молодіж якби впала зараза. Зачитувались криміналами, магнітом тягло в кіно, де почали виступать артисти в цікавих одноактових штуках, переважно українською мовою. Немає чого говорить про непереможний потяг до цирку! Були випадки, коли весь клас не знав зaвдання або тільки мав одну троячку, а решта двійки! Зрозуміло, що і мене це не минуло…

Треба було каменем засісти коло книжок, наганять занедбане, вийти з честю з необачного імпасу. Удалось. Хоть не мав такого свідоцтва, як в минулім році, проте до V класу перейшов з оцінкою доброю. Зрештою, все товариство значно підтяглося. Цирк виїхав. Кримінали теж не читались з таким захопленням, як раніше. Тільки декілька хлопців, переважно старших, зостались на повторительний курс.

З Маріуполем попрощався з певним жалем. За два роки привик до школи, учителів, зжився з колегами, мав приятелів. Навіть здибався припадково з Артюхою, котрий сам підійшов привітатись. Тепер значно виріс, учився ремесла в спеціальній школі. Мав зробиться слюсарем. Був він круглим сиротою при сестрі швачці, що тяжко працювала, аби хватило на двох. До школи дістався через добрих людей-греків. Вид Артюхові споважнішав, убраний бідно, та чистенько.

Збудив певну симпатію. Дав йому кількадесят копійок, котрі вдячно взяв. Наука його була нелегка, працював тяжко, але не ухилявся, вірив, що дасть собі ради. Попрощались тепло, по-доброму.

Тепер, як учень V класу Олександрівської прогімназії, уважав себе за щось вище, побував у світі, бачив знаменитих силачів-борців, пізнався на театральних виставах трохи, бачив море і плавав в нім, зробив пам'ятну прогулку баркасом.

До криміналу охоту стратив, зате пізнав і покохав «Кобзаря», «Енеїду», твори Франка. В «Розвазі» прочитав багато творів: поезії різних авторів, «Голку» і «Вуси» Стороженка, «Уміркований та щирий» Винниченка. Поволі росла свідомість національної приналежності до великого многожительного народу. Почув себе Українцем, а не малоросом, як називали спеціально. Не мав поняття про історію України, батько, мабуть, тоже багато не знав, крім того, що походимо з доброго козацького роду. Перша мова була про це на старому козачому кладовищі, коло могили кошового Гладкого. В Верхньодніпровську жиди називали часто лівобережних полтавців хамами та мазепами. Не тільки жиди.

Чи міг я подумать, що це остатнє ніби образливе слово, означаючи людину з великим червоним обличчям, було для свідомих людей символом боротьби за волю і проти хамства і народного пониження? Належало воно людині, стоячій при державнім кормилі України. Що гетьман Іван Мазепа був людиною високоосвіченою, з європейською культурою, широко знаний і поважаний в світі?

Неудавана потуга визволитись з-під руки царя Петра І, людини лютої, темної, п'яниці та розпусника кінчилась полтавським погромом.

Виклятий у всіх церквах по приказові Петра, Мазепа помер в Бендерах, де найшов в Туреччині притулок з союзником Карлом XII.

Мстивий Петро давав величезні гроші туркам, щоб Мазепу йому видано. Хотів хіба покарать нечуваною лютою смертю, як покарав невинно свого сина Олексія.

Мазепа, великий покровитель церкви, що на свої средства побудував чудові церкви в Переяславі, над брамою в Київській Лаврі, огородив всю Лавру, вніс щедрі дари в храм Спасителя в Єрусалимі, видрукував Святе Письмо в арабській мові, щороку виклинався в усіх церквах Російської імперії разом з «Грішкою Отреп'євим», «Стенькою Разіним», «Ємелькою Пугачовим». Остатньо долучили сюди «бояріна Льва Толстого»! Імена виклинаних говорять самі за себе.

Вплив церкви ще од часу Петра І йшов по волі царів. Петро зніс Патріархат і установив Святейший Синод — знаряддя гніту і самоволі, нічого спільного з релігією не маюче.

Виклятий та збезчещений духовенством, його старанням великий покровитель Церкви і жертвенник став в понятті темних, несвідомих мас «проклятим Мазепою».

А світова література увічнила пам'ять цієї могутньої постаті. Байрон, Гете, Словацький — поети мирової слави. А те виклинання славних людей будило гнів, мерзкість, було смішне!

Вернувся батько з далекої дороги, захоплений багатством життя, природи і можливостей. Запалився, щоб туди переїхать. Андрій і мама категорично спротивились: «Од доброго доброго не шукають!» Виїхало тоді, одначе, багато люде й. Умови були добрі, державна поміч солідна, з часом повстала ціла українська колонія Зелений Клин по Уссурі з поселенням до мільйона людей!

Осталось все по-старому. Постановлено перебратись в Кічкас, а Верхньодніпровську зліквідувались. Не знаю, як там було, але, здається, Зелений Клин влетів в копієчку.

Вибрались ми з батьком до дядька Василя, старшого батькового брата, — коло 50 км над Омельником, степовою річкою при впливі в Дніпро.

Дядько мав господарство, положене по обох сторонах річки, а дворище — на високім лівім березі. Віяло тут стариною, чимось минулим, патріархальним. Дім і будинки творили чотирикутник і стояли близько один од другого. Все будоване з огромних дубфвих тесаних стволів, почорнілих од старості, а міцних, як кість. Дім мав ґанок Ца шести гарно оброблених стовпах. Фундамент з каміння на глині, од сонця призьба. Крито все очеретом, котрий ріс по річці. Кой-де на старих кришах зеленів мох. Кругом двору — сліди валу і рову, порослі непролазною терниною та шипшиною. Рядом од півночі старий, трохи занедбаний сад. Височенні тополі і липи стоять на валу і при в'їзді.

Правдивий оборонний козацький зимовник. Таким він і був. Омельник маловодний, весь зарослий лозою, вільшиною, вербами, при Дніпрі творить досить широку долину підмоклого лугу. До найближчого села 3 км. По другу сторону близького Дніпра вливається річка Ворскла, близько великі села Перевалочна і Келиберда.

Не пам'ятаю добре, йк було всередині дому розложено поміщення. Просторі, небілені стіни великих сіней з кладовою на підручний харчовий запас. Наліво — велика ізба з тяжким, великим столом, з лавами навколо, пара старих образів, велика піч з лежанкрю. Двері наліво — до мешкання молодшого сина Юрка, направо — до кімнати дядька. Все, крім стелі, побілено, підмальоване з смаком. Під балками, оструганими чисто з закругленим кантом, впоперек різний високий стволок, а на ньому в'язаними буквами вирізаний напис: «Року Божого 1783 дом сей поставив р. б. Василь Овраменко».