Розділ «Все проходе, все минає»

Мешкали ми у заможних греків, гендлярів готовим убранням, звалися Тома Фектист Семенович і Катерина Миколаївна. Мали двох синів — Костянтина, коло 25 літ, Митрофана 20 літ і дві дочки — Катерина, літ 16, і Мотя мого віку. Люди були добрячі. Господиня по-російському говорила слабо. Домовою мовою була гречеська.

Море зробило на мене враження безмірністю простору, а вода — прикрим солоно-сірчаним смаком.

В школі посадили на задню лавку, серед старших хлопців з слабим поступом в науках.

Звичайно, як «нового» прийнято з зацікавленням та взято на пробу. Носив я тоді малий чубик спереду. Він і пішов на пробу. Завше знайдеться в кожному класі кілька хулігануватих хлопців, які шукають об'єкту вигруження своїх інстинктів.

Власне, на мені почали пробувать свою винахідливість: той потягне за чуб, другий штовхне, ніби нехотячи, попхне, проїдеться рукою по лицю.

Не був я слабеньким, хоть молодшим, — почав боротись, щодалі енергійніще. Звів не одну бійку на втрсу цілому класові. Тим, що не бігав на скаргу і не плакав, почав знаходить навіть оборонців-прихильників.

Кінчалось докучання, коли клас з узнанням поставився до перемоги над сильнішим і більшим хуліганом. Удалось його повалить і змусить до просьби одпустить. По якімсь часі став навіть мені прихильним.

Завдання я виконував пильно, часто викликався до таблиці. Відповідав завше добре, і в недовгім часі дістався на передню лавку поруч з спокійним білявим хлопцем Чупахіним. Звали його «кацап», був сином капітана пароходу.

Зжився я скоро з цим симпатичним хлопцем, ходив до нього в порт, бачив там великі морські пароплави, що грузились переважно пшеницею. Разом ловили бичків, котрих було нечисленна многість, а були ненажерливі і ловились легко.

Тут до моря вливається річка Кальміус. Над нею великий металургійний завод Сартана. До нього русло ріки поглиблене і широке, доступне до морських кораблів.

Дома було непогано. їда смачна, апетит дописував. Покій гарний, світлий, чистота непогана. Ніхто не перешкоджав, нікуди і не тягло.

На перших порах Андрій справджував мені зошити, перевіряв задані уроки. В щоденнику появились «4» і «5». До таблиці виходив щораз менше. Старався всіма силами, щоб здержать слово, дане батькові.

Перший раз побачив українську книжку. Був то збір віршів «Розвага». Дуже сподобались ті вірші в рідній мові. За «Розвагою» прийшла «Енеїда», дрібні оповідання Франка, а перед усім «Кобзар»!

Ці книжки були для мене любимою забавою, на котру тратив весь вільний час після шкільних занять.

Певного разу Андрій повів мене до кіна. Звалось воно тоді ілюзіон. Враження було колосальне! Живі люди, хвилює вода, вітер хилить дерева, бігають собаки! Дивився б і дивився! Потім уже і сам ходив, було недалеко.

Маріуполь був городом великим, торговим і промисловим. Жило тоді в нім коло 50 000 населення. Багато великих магазинів, кілька середніх шкіл, багато скверів, великий парк, вулиці широкі, рівні.

Не було ніде колодязів з доброю водою, крім одного великого. З нього воду розвозилось величезними бочками, а візники звались водовозами.

Було багато незнаних раніше овочів, смачних та дешевих: гранати, корольки (мандаринки), айва, кизил, мушмала, різні сорти винограду. Все це привозилось з Кавказу, Турції, Греції.

В Маріуполі зовсім не було жидів. Гандель був у руках армян та греків. Це були так спритні торговці, що жид помер би з голоду! Завше з усміхом, смішно ламаною російською мовою, весело поблискуючи чорними очима; обидві ці нації створені для торгівлі. Уміють продать щось навіть непотрібне, заховуючи поважний незалежний вигляд. Навіть не настирливі: хочеш — купуй або не купуй. Армяни мали величезні носи!

Несподівано приїхав до нас батько. Було це в кінці III четверті перед Великодніми святами, щоб забрать мене додому. Саме тоді вся школа говіла, а я вертався з сповіді. Щоб скоротить дорогу, пішов через незабудований великий пляц, весь порослий кущами та високим посохлим бур'яном.