Розділ «Все проходе, все минає»

Це має наукову підставу. Під тонкою верствою землі лежать вугілля і попіл. Знаний етнограф Новицький Яків Петрович, добрий знайомий Андрія, про це споминав.

Будучи на тім місті, не найшов я ніякого сліду. Може, камінь-олтар десь в музеї, а може, який невідомий вандал побив його та ужив на будову.

Так було зроблено з характеристичними старими камінними хрестами на козацькому кладовищі.

Куди ділась чудовна часовонька-пам'ятник на могилі остатнього кошового отамана Запорозької Задунайської Січі Йосипа Гладкого?

Що сталося з мраморною плитою з віршем Шевченка «Б'ють пороги…», що на тій могилі лежала? В музеї Запоріжжя того нічого не бачив! Невже знищила те все сліпа темна сила вандалізму?

Нижче Хортиці лівий берег творить низину, прорізану многими протоками, котрі творять сотні більших і менших островів. Ц низина тягнеться понад 40 кілометрів, а в ширину до 12 км.

Це є славний Великий Луг.

Колись запорожці співали: «Ой Січ мати, Ой Січ мати, а Великий Луг батько!..»

Чим же заслужив Великий Луг таку пошану? Заслужив тим, що водилося в нім незлічена многість риби, водяної птиці, звірини: на островах росло різне дерево, потрібне до будови будинків і човнів. В тайниках хранилась військова скарбниця, знана тільки найбільше заслуженим, переховувався запас зброї.

В небезпеці Великий Луг був надійним містом, де козаки були невловимі і непобідимі.

Весінні води покривали всю низину, крім вищих островів. Літом з моря очерету та оситнягу піднімались під небо височенні тополі, верби, осокори, вільхи, в'язи, трохи менше дубів і де-не-де біліла береза. Дикі гуси, різного роду качки, баклани, кулики, чайки мали тут свій рай! Водились тут видри, дикі свині, щоправда, небагато, дикі коти, лугові невеликі вовки. Навідувався і лис. На островах було багато гадюк, вужів і жовтобрюхів. На сході границею Великого Лугу була річка Конка, іначе — Конські Води.

Такі були мої сторони, так їх пам'ятаю і списав як умів.

Як раніше споминав, жили ми спочатку в Верхньодніпровську. Батькам було ближче до сво'іх рідних, а особливо мати не хотіла рушать з міста, де ми всі народились.

З цим в'яжеться і те, що батько не був створений на господаря. Мав якісь обов'язки громадські, десь їздив, довго не вертався. В Кічкасі господарство було в оренді, дім наймувала пошта. їздив і я з батьком в Кічкас і Олександрівськ.

Тут перший раз почув про стару бувальщину тих міст, про Січ і запорозьких козаків. В Олександрівську було старе козацьке кладовище з кам'яними хрестами оригінальної форми.

На тому кладовищі похоронено посліднього кошового отамана Запорозької Задунайської Січі. На бронзовій плиті, вправленій в кам'яну капличку, був напис: «Здесь похоронен последній Кошевой Атаман Запорожской Задунайской Сечі, генерал-майор Осіп Михайлович Гладкий, козак Платнеривскаго куреня». Під капличкою лежала велика плита білого мармуру, на котрій викуто і золотом наведено вірш Шевченка «До Основ'яненка», «Б'ють пороги…» до міста з закликом «Вернітеся!» Казав мені батько прочитать напис голосно.

Тоді побачив в його очах сльози. Об'яснив мені, як Січ перейшла за Дунай, коли повернулась. Спомнив недобрим словом царицю Катерину, що казала знищить Січ. Дивно було почути те слово у батька, людини глибоко релігійної, що уважав царів за помазаників Божих!

Тепер, видно, почуття образи і несправедливості викликало гнів у козацького нащадка. Часи були ще не забуті, свіжі.

Наука давалась мені легко, вироблявся гарний почерк, що подобалось дуже батькові. Були трудності з церковнослов'янською мовою. Але тут мусив старатись, бо цей предмет, як і Закон Божий, мусив знать дуже добре.

До третього класу перейшов легко, з нагородою.