Розділ «Кінець «тюрми народів»»

Тої самої ночі, коли на моїм відтинку йшла завзятуща борня, сусідний курінь 88-го полку, зложений зі самих чехів, перейшов добровільно до москалів.

Мені стало ясно, чому, коли я напередодні нашого бою випадково проходив повз чеський курінь, між ним і противником стояла дивна тиша. І ще більше мене тоді вразило, що чехи преспокійно, роздягтись до половини, милися під оком москаля. А як з другого боку гримнув якийсь постріл, роздягнутий сердито кричав:

— А тихо ти там будеш, дурню якийсь!.. — Не бачиш, що тут люди?!

І, на диво, стріли вмовкали. Очевидно, вже тоді між обома сторонами було порозуміння.

За вдачний бій мене наділили хрестом залізної корони, а за те, що я подав одного старшину, німця, до відзначення, німці зі свого боку відзначили мене хрестом «Eisernes Kreuz» другої кляси.

Від часу цього бою австрійці безупинно наступали на п'яти москалеві. Фронт посувався на південний схід. Від часу до часу ми зводили малі сутички, розчислені ворогом на те, щоби могти справніше робити відворот. У міжчасі до мого куріня 35 п. піхоти приділювано іноді по 2–3 сотні У. С. С., які стояли на фронті побіч мене.

Під Чортковом пересунули мене з 35-ки на становище команданта тих сотень У. С. С, що тоді були на фронті. Відворот спинила мала сутичка над Збручем. Опір ставили, мабуть, вже не москалі, а українські частини з тамтого боку, не бажаючи пустити австрійських військ на територію України. Згодом того «ворога» відперто поза Збруч, а ми цілу зиму пересиділи в окопах. За той час у Берестю йшли переговори між Центральними Державами і Україною про мир.

Революційні настрої, що охопили Україну й Росію, просякали наглядно через лінію фронту і переносили до нас подих тих дивних подій, що мали розвалити дні могучі імперії: механічний зліпок та тюрму народів.

Душу українця по австрійському боці біжучі події сповнювали якимись дивними прочуттями, надіями. За час зимового безділля з'явилися з «ворожого боку» (проти нас стояли, як я згадав, українські відділи) емісарі, які мали на рукавах жовто-блакитні перепаски, щоби вести якісь переговори чи, радше, балачки, що з них живо воскресали мрії, придавлені вантажем історії впродовж трьох сотень років.

Не треба й згадувати, що «ворожі» емісарі виходили від нас добре під хмелем: ми, чим могли, вгощали дорогих братів, з якими нас розділила мачошина доля на два ворожі табори, що стріляли на себе, проколювали собі взаїмно груди, звали себе лютими порогами, справді, яка то доля химерна й жорстока!

Назагал по обох боках панувало переконання, що розвалом Росії австрійські війська увійдуть в Україну і за допомогою У. С. С. Австрія захоче створити буфорну Українську Державу або навіть зовсім незалежну, що з неї матиме всі можливі користі та «угідські догідности».

Ось тепер врешті Легіон У. С. С. сповнить місію, яку йому призначувала у своїх плянуваннях Австрія, думалося мені.

Але ані я, ані ніхто не зміг збагнути, які то несподіванки криють перед нами грядучі дні та назріваючі події.

Короткий час мого командування У. С. С. був тим цікавий, що часто доводилося стрічатися з Вітовським, тоді моєю правою рукою. Знаючи, що не побуду довго на свому теперішньому становищі, я старався підготовити його до самостійного ведення Легіону. Під час таких «лекцій» ми заводили довгі балачки, ще вибігали далеко поза межі, дозволені нашими одностроями. Вітовський, вдача палка, ідейно фанатична, змальовував міцними словами міражі з недалекого прийдешнього, барвисто, переконливо, поетично. В його голосі бренів тоді шляхетний патос людини, ще слово кожне нагріває дочервона в горнилі свого серця і оформлює його в майстерні глибокого знання. І якийсь час потім мене дійсно звільнили з обов'язків команданта У. С. С.

Перенесення приготовила подія, що розсварила мене зі шефом бригади. Було це так: здохла в якомусь відділі бідолашна конина. Мабуть, на носатину. До команди У. С. С. звернулися з канцелярії бригади з домаганням післати одного чоловіка з гострим ножем до помочі ветеринареві при секції. Таке домагання мене дійняло до живого. Я метнувся до телефону получився з канцелярією бригади, викликав шефа кап. Йона і заявив йому, що доручення вислати з ножем стрільця не виконаю.

— Чому? — здивовано запитав той.

— Мої стрільці не гицлі, і поки я їх командантом не дозволю, щоби хтось робив з них козолупів, — відповів я схвильовано і повісив слухавку.

Наслідки цеї короткої розмови не дали на себе довго ждати. На моє місце прийшов сот. Микитка, а я дістав приділ знову до 35-го п. піхоти. Ця маловажна подія стала безпосередною причиною до мого перенесення. На ділі причини були куда глибші.

Збираючи свої манатки з нашого Легіону, я потішався тим, що моя задиркувата постава супроти шеф бригади мала таки свій наслідок. З канцелярії бригади прийшло до канцелярії У. С. С. доручення вислати стрільця до здохлої коняки, але вже… без ножа.

Переговори в Бересті тривали до 1 березня. Вислід переговорів, який означив між іншим і характер австрійської армії, в якому вона увійде на територію Великої України, був уже по обох боках фронту відомий.