Розділ «Симфонії гураганного вогню»

Черговий бій звели наші частини 26-го серпня під Буськом.

Тут скупчився цілий полк піхоти. До нього приділили мадярську артилерію.

Прихід мадярських частин позначили чисельні насильства, грабунки, доконувані на місцевому українському населенні. Всі звірства, що їх допускалися схудобілі, півдикі люди (в зоольогічній жорстокості цій варварській нації дорівнює хіба лише червоний московський імперіялізм), мали за претекст уявне москвофільство нашого Богу духа винного селянства.

В дійсності це була нагода безкарно розгнуздати притаманні мадярам первісні, дикі інстинкти. Ніколи не можу, без найбільшого обурення та погорди для цеї жорстокої нації, згадувати, напр., факту спалення живцем п'яти десятків наших селян.

Склалося це в Ріпневі під Буськом. Під замітом москвофільства та шпіонажі зігнали мадяри до стодоли 500 селян, замкнули двері, обставили стодолу стійками і підпалили. Скільки одночасно з тим безвинних жертв повисло на гиляках дерев та телефонічних стовпах — Бог один знає.

З-під Буська послідував відворот наших частин під Львів, де було в намірах ген. штабу ставити опір ворогові.

Але ці пляни знівечив відворот розбитої на півночі армії Данкля. Наша задержка була би довела до захоплення москалями цілого нашого лівого крила, тим більше, що праве було прорване над Гнилою Липою так, що підмоги навіть надіятися не можна було. Тому цілий фронт поступився під Городок. Тут велися 6 днів важкі бої. Докладний опис загальної боєвої ситуації з тих днів можна надибати в істнуючих чисельних працях і споминах.

З-під Городка перейшли ми до Перемишля, а по короткому постою в Журавиці дальше на захід аж під Санч. Тут доконувалось переформування та доповнення здекомплєктованих частин. За той час москалі відусіль замкнули Перемишль.

У місці переформування я дістав дизентерію. Мене відіслали до лічниці у Санчі.

В лічниці панував неймовірний нелад. Салі були вщерть виповнені холєрниками та тифозниками.

Мене вхопила лють. Чого доброго — по дизентерії прийдуть благодаті тифу…

Ні. Я твердо рішив зректися надії «успішного» вилікування з дизентерії на неперестеленому ліжку, де мій безщасний попередник змагався з кістлявою «вуйною». Тому ніч довелося мені пробути на ґанку якогось дому, бо ж ніхто не хотів прийняти до хати людини, що на лиці має виписану діягнозу поганої недуги.

Другого дня вранці з детермінацією вкрай знесиленої людини, ледь суваючи ногами, я доволікся за допомогою чури до двірця.

Не знаю, чи мойому чурі доводилося коли-небудь чувати щось про Шекспірового героя, але він, мабуть, зрозумів, що перед його паном стояла Гамлєтова проблема: «бути чи не бути», і це йому вистарчило. Тому на двірці за час, коли я видихувався по «прохідці», він шугнув поміж вагони і не без труднощів винайшов у поїзді, що відходив у напрямі моїх частин, не сліпінг вправді, то все ж досить вигідне місце в гальмовничій будці вантажного вагону.

Очевидно, моя подорож не належала до розкошей, ані не нагадувала нічим прогульки недільним поїздом на заміську, зелену травичку.

Мої частини були саме на фронті. На місці зустрів мене полковник здивованими очима, подивляючи в духу мою ревність та геройство.

Бо й справді, рватися невилікуваним з лічниці під вогонь — треба було бути великим героєм і патріотом або божевільним. На щастя, я не був ні одним, ні другим…

Але полковник нічого не знав про того тифозника, що лежав на призначеному мені ліжку…

Ще кілька днів мучила мене недуга. Це давалося немало взнаки, бо ж при всіх її недогідностях треба було виконувати свої обов'язки. Кінець недузі поклав полковник, що одного дня споїв мене коняком. Другого дня ранком не було сліду з недомагань.