Розділ «У ваші руки, генерале, передаю УГА»

По селах кружляли якісь демагогічні типи, витворюючі ворожі настрої супроти Галицьких Військ. У наших частинах приловлювали теж чимало демагогів, які докладали багато зусиль, щоби розкладати УГА з нутра.

— Бідна ваша армія, бідна. Навіть їсти не маєте що!..

— От ви перейдіть до нас, до петлюрівців, ото матимете гроші й їжі! — нишком агітували чиїсь емісари.

Часті звістки зі всіх частин про цю демагогію примусили мене звернути увагу Петрушевича на цю обставину. Я порадив йому між іншим прохати Петлюру, щоби він старався запобігти шкідливій роботі агентів, бо розклад Галицької Армії, напевно, не посилить нашої боєздатності, лиш навпаки послабить її в обличчі большевицької загрози. Та Петрушевич побоявся, мабуть, цю справу предложити Петлюрі. Аж як я видав наказ, що кождий, хто веде яку-небудь, небажану Начальною Командою пропаганду, буде арештований та строго покараний розмірно до його провини, розкладова робота частинно припинилася.

Поза тим дух степу, розпливчатість частин на фронті, нехіть наддніпрянського старшинства і козацтва до педантности й солідности складалися на те, що деколи годі було робити батальні чи стратегічні пляни: найкраще зложений плян розбивався часом на змінливих настроях козацтва або фантазійності його старшин. До плюсів Придніпрянської Армії треба в першу чергу причислити самостійність та велику ініціятиву поодиноких козаків. Тому-то в моментах, коли галичанин-стрілець розгублювався в ситуаціях того роду, як, напр.: фронт перерваний, страчено зв'язок поміж його крилами, розбиття на малі групки, потреба швидкої дії, непредвидженої наказом і т. п., придніпрянець розвивав усі вроджені прикмети степового боєвика. Він не тратив голови, його не бентежила виїмковість положення, він інстинктом відгадував, кудою метнутися, в якому напрямі бігти, стріляти, де шукати своїх.

Так само командний склад, поминаючи отаманів-шарлятанів, мав багато фахово дужих та ідейних старшин, котрі, як це виявилося в найбільше невідрадних умовинах, зуміли з десятькратно сильнішим ворогом дати собі раду. У перших порах нашого побуту на Великій Україні, як я уже згадав, було не найкраще.

Як же болючо було нераз глядіти на картини, коли то наші бідолашні стрільчики йшли селом. Обідрані, знеможені, погано озброєні, а селянство, молоді, ситі дядьки й парні, під звуки гармошки вистукувало весело закаблуками, посміхаючись під вусом над тими, що ледь ноги за собою тягнули за якусь там Україну. Нераз я думав собі, що коли б цій темній, безідейній масі дати свідомість галицького селянства, ми без труду мали би півтораміліонову армію з простору далеко не цілої України.

Коли були якісь симпатичні відрухи з-поза регулярної армії на боротьбу з червоною Москвою, то трохи не з правила кінчилися скандалічно. Не раз, не два зголошувалися до Петлюри очайдушні типи, що показували велику готовість організувати загони. Для того «отамани» (вони обов'язково мусіли зватися «отаманами») вимагали лиш більшої сумки «валюти». Петлюра доволі легковірно виплачував оту «сумку» на озброєння та виряд загону. Тоді пан «отаман», схопивши гроші, часом два і три міліони карбованців, зразу ж набував десь неймовірно фантазійний одяг, що рябів всіми колірами райдуги, почепляв до боку страшенно криву шаблюку, до шапки дивовижно довгого шлика й прямував до… шиночку, щоби у веселому товаристві при алькоголі гайнувати як день, так ніч легко надбані грошенята. Приловили такого драбугу, дали прочухана, з'являвся на його місце другий, третій. Скільки то таких гульвісів довелося мені оглядати!

Наше стрілецтво, що вийшло з австрійської школи, з його розумінням ладу, дисципліни, почуттям обов'язку та відповідальности дуже зле почувалося в таких умовинах. До того ж, голосно говорилося, що Петлюра без потреби зрезигнував з Галичини.

У непевності, що може прийти до якогось поважнішого загострення в цій насиченій незадоволенням атмосфері, я одного разу поїхав до Петлюри та представив йому дійсний стан.

— Боже мій, зрозумійте, що з поляками я лиш так хитро… Як зросту в силу, зверну вістря меча проти Польщі… Повірте!

Ясно, що такими фразами трудно було успокоїти розгорячковані уми стрілецтва.

Годі мені затаювати, що безліч недокладностей та військового дилетантизму вражало мене, як, зрештою, усіх старшин з австрійської школи, у штабі Петлюри. Тим-то й сам Петлюра не видавався мені надто симпатичним. Маю вражіння, що він відплачувався мені такими самими почуваннями.

Нехіть Петлюри до мене збільшилася від часу, коли він помітив, що прикази воєнних операцій, котрі йшли до нас з його штабу, у нашому штабі Шаманек перепрацьовував, примінюючи їх до обставин і спроможностей (бо йшли до нас відтіль прикази часто такі, що годі було їх примінити в даних умовинах).

Згідно з плянами, випрацьованими в Нач. Штабі Дієвої Армії, малося спрямувати УГА, Запоріжську Групу та С. С-ів на Київ, а решту армії як охорону крила — на Одесу. Маю вражіння, що в цьому пляні повторилася анальогічна історія до тої, яка склалася у Галичині зі здобуттям Львова. Сантимент до «золотоверхого» притупив змисл вичуття дійсности та відповідного до неї діяння. Розбиття наших слабких сил на дві армії гірко пімстилося на дальшій ході та висліді наших визвольних змагань.

Бо Київ не лиш не уявляв собою точки опертя для воєнних операцій, але до того був знищений большевиками та позбавлений воєнного майна. Тим часом полуднева приморська частина України була знаменитим тереном, на якому можна було скупчити свої сили та розпочати відсіль по внутрішньому зміцненні повільні, обчислені потягнення. Тоді, коли Київ фактично не представляв собою ніякої вихідної точки із шахівниці большевицьких, денікінських та повстанчих сил, то Одеса, приморська полоса, фльота могли нас зв'язати зі світом, влекшити доставу воєнного матеріялу та дипльоматичні зносини з цілою Европою. В Італії були під той час наші готові сформовані відділи, що їх з-за недостачі догідної комунікаційної сполуки годі було доставити на Україну. На причорноморські райони й слід було кинути обидві наші армії. А це тим більше, що такий похід потребував би охорони одного, північного крила, так як полудневе було забезпечене Дністром і Румунією. Одиноке, що промовляло проти наступу в напрямку Одеси, була довша дорога. Зате була вона певніша.

Після відкинення большевиків поза Проскурів виринула у нас проблема, кудою нам податися: на Київ чи Одесу? В Проскурові в Гол. Штабі Армії відбулася спільна нарада обидвох штабів під проводом Петлюри. На цій нараді Штаб УГА заступав думку походу на Одесу. Зате Штаб Придніпрянської Армії заявлявся за походом на Київ. Ще після переходу за Збруч на новій спільній нараді в Кам'янці-Подільському Шаманек і Кох від мого імені налягали на зміну напрямку та наступу на Одесу. Внесення відкинув знову-таки Петлюра. І тепер Петлюра прихилився до другої концепції. Рішення запало. Йому ми підчинилися.