Розділ «У ваші руки, генерале, передаю УГА»

Проте мої вичікування парляментарів або звістки від них були недаремні.

Незважаючи на переговори, поляки заєдно вели з нами сутички, які з дня на день вводили нас у чимраз прикріше положення.

На лемент і розпучливі мольби висланників Петлюри допомогти їм бодай чим-небудь я вислав за Збруч дві бригади. Одна пішла наперед, друга залишилася в Гусятині для охорони залізничої сотні, яка мала будувати залізничий шлях на схід, щоби там можна було пересунути через Збруч наші вагони, навантажені майном, на випадок відступу з армією на Велику Україну.

П'ята бригада мала за завдання посуватися на схід та загрозити праве крило большевицького фронту, що впоясував півколом Кам'янець.

Одначе не довелося цій бригаді виконати пляну. Невдалеки Чорного Острова місцеве населення не лише приняло її крайно вороже, але й роззброїло її та вибило частину вояцтва. Бригада мусіла зі значними втратами зробити відворот до Підволочиськ. Така зустріч наших частин зазбручанським населенням вигострила нашу чуйність та недовірчивість на настирливі домагання Петлюри злити обидві армії в одну і знеохотила нас до переходу за Збруч. Зате наша підмога, хоч і невелика вона була, то все ж чимало долила заохоти Придніпрянській Армії та нагнала страху большевикам. Внаслідок того вдалося військам Петлюри відкинути ворога у напрямі Ярмолинець.

За той час, коли наша увага мимохіть була спрямована на схід, ситуація з польської сторони ставала для нас усе більше безнадійна. Наші парляментарі застрягли десь, не даючи про себе вістки. Врешті, коли я побачив, що положення наше не дає ніяких інших вислідів, як лиш великі втрати на нашому боці, я рішився на крок, який подиктувала мені совість не команданта армії, лиш людини, українця, відповідального за тисячі істнувань найкращих синів галицької области України. Я велів старшинам зробити поміж стрільцями анкету, в якій вони мають висказати своє бажання: залишитися на місці та до останньої краплини крови боронити клаптика вужчої батьківщини чи перейти Збруч і допомогти наддніпрянським братам у їхніх змаганнях з навалою червоної Москви? Оце своєрідне голосування виявило подавляючу перевагу за тими, що бажали дальшої боротьби. Тоді виявилася вперше сконкретизована думка: через Київ до Львова.

Район переходу Збруча устійнив для нас вже Петлюра. Згідно з моїм пляном після переходу армія мала дістати кілька днів дуже заслуженого відпочинку по важких переходах, заки далі мала взятися за криваве діло.

Не буду ширше описувати настроїв, що огортали кождого з нас, коли Збруч був за нами.

…За нами остала нездійснена мрія, перед нами нерозгадане обличча невідомого. Можливо, що наші почування були чимось, що в обличчі ідеї соборности було загумінковим сантиментом, хоча по правді мали вони глибшу раціональну основу. Сяк чи так, десь там у душі нило за погребаними надіями, за довгим шнурком сірих могилок від Львова по Збруч, у яких спочили наші приятелі, товариші по зброї. Чомусь більше до голосу приходило похоронне, гнітуче прочуття, як надія скорого повороту на нашу землю в ролі її здобувців та господарів.

…Прочуття говорять іноді більше правди, як найбистроумніші заключения.

З цілої УГА найгірше вийшов наш І Корпус, який замісць відпочинку мусів іти в огонь на підмогу Армії УНР. Він простінько з-над Збруча пішов на підтримку «Запоріжців» і С. С-ів.

Начальна Команда УГА та уряд ЗУНР найшлися одного дня поруч себе у Кам'янці-Подільському. В ім'я історичної правди скажу ось тут декілька терпких слів, хоч нині я такий далекий до хвилювання та особистих ураз, як далекий той час, що про нього говорю.

Обидва уряди так розмістилися у місті, що Петрушевич найшовся у західній його частині, а Петлюра з урядом УНР у східній. Міцна військова охорона, що нею обидва уряди пообкладалися, давали слушну основу думати, що до взаїмного довір'я далеченько. Так воно й було. Врешті, мої тодішні здогади підтвердили дальші факти, що зовсім проречисто свідчили про взаємне недовір'я та неприхильність.

Настрої обидвох урядів легко пересякли в обидві армії. Напр., старшини УГА не шукали в місті кватир, лиш спали по канцеляріях в остраху перед чимось непередбаченим, що може зродити така напружена атмосфера.

Зараз по нашому приході до Кам'янця я вислав Шаманека з перекладчиком Кохом (Шаманек не володів добре українською мовою) до штабу Дієвої Армії УНР, щоби він там провідав про ситуацію на фронті. Вразила їх обидвох відмінна від нашої ментальність старшин штабу Придніпрянської Армії. Не диво. Вони, австрійські старшини, привикли до зовсім інших стратегічних метод воювання, як придніпрянці, виховані на царській та революційній школі. Нарікали вони на «розмах», з яким штаб Придніпрянської Армії приготовлявся до наступу.

— Завтра займемо це, післязавтра перекинемо війська туди, а потім спинимось тут… — посувався округлим войовничим рухом долоні полк. Тютюнник по карті, перескакуючи 150–200 кільометрові простори.

— На день 150–200 кільометрів, — прицмокував Шаманек, здаючи мені звіт. — Будемо, пане генерале, свідками найбільшої події у розвитку військовости. Піхота 200 км у добу! Го-го! — Не міг надивуватися, беручи справу нібито серіозно.

Відношення між обома арміями витворилося не надто миле. І то починаючи від штабів, а кінчаючи на стрілецтві. Тут вперше виявилася наглядно трагедія нації, розірваної поміж дві ріжні держави, і впливи діяметрально ріжних культур. Недавні кордони залишили на обидвох арміях своє незатерте п'ятно.

Рефлексії, що чей же лучить нас усіх одна спільна мета, для якої повинні бити в один такт наші серця, зовсім не здіймали з душі тягару турботи за добро й прийдешнє нашої справи. Ставало страшно, що це діється власне в обличчі ворога, що ні своєю силою, ні віддалю не настроював до оптимізму. Ось… ось і наслідки довголітного поневолення могли призвести до події, що не світила би золотом на сторінках наших визвольних змагань.

З фронту від старшин наспівали вістки, що ще більше напружували ситуацію.