Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Тим часом Дмитро Іванович, не бажаючи бачити майбутнім митрополитом "литвина", висунув на це місце іншу кандидатуру – свого духівника й печатника Митяя, котрий для того, щоб зайняти митрополичу кафедру, був силою пострижений у ченці під іменем Михайла. Після смерті Олексія (1378 р.) за підтримки великого князя Михайло-Митяй "взыдє на єго мєсто" "просто рєщи (попросту кажучи – авт.) в вєсь сан митрополий сам ся поставил", "сам дєрзнул на таковый прєвысокий стєпєнь". Що ж до Кипріяна, то в Москві, куди він дістався попри всі перешкоди, на нього чекали тільки приниження та ув'язнення, зазнавши яких, митрополит узимку 1378–1379 рр. вирушив у пошуках правди до Константинополя.

Туди ж за затвердженням у сані влітку 1379 р. вирядився і Михайло-Митяй. Але, за словами літописця, "нє сбылася мысль Митяєва, и нє случися єму быти митрополитом на Руси: нє дошєл до Царяграда, на морє /211/ прєставился в кораблє". Його супутники, скориставшись із грамоти, яку той мав при собі ("имущу пєчать князя вєликаго, а писания нє имущу"), сфабрикували послання Дмитра Івановича до патріарха, де обранцем великого князя був названий Пимен, архімандрит одного з переяславль-залісських монастирів, котрий у своєму прагненні до митрополичого сану не зупинився навіть перед тим, щоб закувати "в жєлєза" – за брак "єдиномудрствия" (однодумства – авт.) – іншого архімандрита, Івана. Напористість Пимена й щедрі грошові "посулы" зробили свою справу: патріарх, який спочатку підтримував Кипріяна, твердячи: "Єсть на Руси готов митрополит, Киприан, єго жє прєждє давно поставил єсть прєсвящєнный Филофєй патриарх, того и мы отпускаєм на русскую митрополью" – після довгих вагань затвердив на митрополії Пимена.

Однак Дмитро Іванович відмовився визнати митрополита-свавільця, якого посилав до Константинополя лише як "єдиного от служащих Митяю". На батьківщині він був ув'язнений і висланий до Чухломи, а на митрополичій кафедрі навесні 1381 р. утвердився Кипріян. Щоправда, невдовзі знов узяло гору "нєлюбиє" князя до "литвина": Пимену повернули митрополичий клобук, а Кипріян восени 1382 р. вкотре з'явився в Києві. Тут його радісно зустрічали кияни: "прият (прийнятий – авт.) бысть митрополит от всєх со многою чєстию, и срєтоша єго далєчє от града со крєсты князи, и вєльможи, и народы многи с радостью и с чєстью многою".

Безперечно, дії московського володаря були розцінені київським князем як украй образливі. Тож вповні закономірним було активне втручання Володимира Ольгердовича в подальший перебіг подій. Відомо, що у 1383 р. князь Дмитро Іванович направив до Константинополя нового кандидата на московську митрополію – суздальського і нижегородського архієпископа Діонісія, "мужа… прємудра, разумна… изящна в божєствєнных писаниях, учитєльна и книгам сказатєля". Цікаво, що Діонісій, відомий нам, головно, як ініціатор і можливий учасник створення знаменитого Лаврентіївського літопису, частину свого чернечого життя провів у Києво-Печерському монастирі – про це свідчить ікона Божої Матері, яка належала Діонісію: на ній зображені Антоній та Феодосій Печерські.

Влітку 1383 р. Діонісій у супроводі великокняжого духівника вирушив до Константинополя для остаточного вирішення питання "об управлєнии митрополия русския". Патріарх затвердив його на загальноруській митрополії, однак на зворотній дорозі, в Києві, Діонісія ув'язнив Володимир Ольгердович, для якого були поза сумнівом архієрейські права Кипріяна і власне право ухвального голосу в питанні заміщення митрополичого престолу. Діонісію було інкриміновано, що він "пошєл на митрополью в Царьград бєз нашєго (Володимира Ольгердовича – авт.) повєлєния". Діонісій залишився "в нятьє (ув'язненні – авт.) и в зато- /212/ чєнии до смєрти", яку літописи зафіксували під 1385 р.: "… прєставился в Києвє архиєпископ Дионисий, поставлєнный митрополитом на Русь, и положєн бысть в києвской пєщєрє вєликого Антония, и єсть тєло єго и донынє цєло и нєтлєнно".

Лише у 1390 р. "прєстал мятєж в митрополии": Кипріян переселився до Москви, де незадовго до цього закнязював син Дмитра Донського, Василій І – і "бысть єдина митрополья Києв, и Галич, и всєя Руси". Згадка про Галич у цьому контексті не є випадковою, адже Кипріян домігся скасування галицької митрополії, що знову відродилась у 1371 р. Поштовхом до цього стало звернення до патріарха польського короля Казимира Великого, котрий на той час підпорядкував собі Галичину та частину Волині. У своєму листі Казимир покликався на "одвічність" галицької митрополії, згадуючи Ніфонта, Петра, Гавриїла та Федора, котрі обіймали її в попередні часи; їхнім наступником мав стати Антоній (як гадають, тодішній галицький єпископ), що його король вважав гідним цього високого сану. Своє прохання Казимир підкріплював погрозою покатоличити підвладні йому руські землі, якщо патріарх відмовиться висвятити Антонія. Можливо, це й стало найвагомішим аргументом на користь відтворення "назавжди" скасованої у 1347 р. митрополії: Антоній отримав архієрейський сан із підпорядкуванням йому галицької, холмської, перемишльської, володимирської й туровської єпархій (останні, щоправда, згодом вийшли з її складу). Та в 1390-х рр. ця митрополія знайшла собі недруга в особі Кипріяна, котрий по смерті Антонія (наприкінці 1391 – на початку 1392 р.) всіляко шельмував його наступника – протегованого Ягайлом луцького єпископа Івана. Перебіг їхніх взаємин тільки частково відтворюють наявні історичні джерела; зрештою, Кипріяну вдалося підпорядкувати собі галицькі єпархії.

Після Кипріянової смерті (1406 р.) великий князь литовський Вітовт і вище духівництво Литовської держави бажали бачити на митрополичому престолі свого обранця, полоцького архієпископа Феодосія ("штобы сидєл на столє києвскоє митропольи по старинє, строил бы цєрковь по-давному, яко наш"). Однак у Константинополі на митрополита висвятили грека Фотія. Ціною численних обіцянок частіше з являтись у Києві й дбати про місцеві інтереси йому попервах вдалося підкорити собі й литовські єпархії. Та спливали роки, а Фотій, за словами Вітовта, "туто, на Києву, в нас нє живал" і не лише не примножував церковних багатств, "но большє пусто учинил". З цього приводу Вітовт із сумом зазначав: "Митрополитов колько было за нашу память? Цєркви нє строили, как было издавна… иконы чєстны, златом окованы, и иныя многоцєнныя, и всю чєсть цєрковную києвской митрополии индє (тут: в інше місце – авт.) относили; што были издавна старыє князи учинили на свою чєсть /213/ и на память, и подавали цєркви, опрочь золота, и сєрєбра, и уборов цєрковных, сколько индє относили, того кто можєт исчєсти?"

Прагнучи радикально змінити ситуацію, Вітовт звернувся до патріарха з проханням поставити на литовські єпархії окремого митрополита – племінника Кипріяна Григорія Цамблака. Однак у Константинополі йому не тільки відмовили, а й відлучили Цамблака від Церкви. Втім, це не зупинило Вітовта: Григорій Цамблак був висвячений у митрополити собором місцевих єпископів, без санкції патріарха (1415 р.).[91] У соборній грамоті наголошувалося, що вони це зробили "понєжє видєхом прєзираєму от митрополита Фотия цєрковь києвскую, яжє (яка – авт.) глава єсть всєй Руси". Учасники собору ремствували, що вони "имущє пастыря имєнєм, дєлом жє нє имущє": митрополит відмовляється "сидєть в цєркви києвской, данной єму от Бога, и правити люди божиє, яко жє достойно митрополиту, но точию приходы (тут: доходи – авт.) цєрковныє собирая и живяшє индє, и старыє устроєния и чєсть києвской цєркви на иноє мєсто прєношашє". Фотію ставили в провину і якийсь несумісний із митрополичою гідністю вчинок, котрий глухо згадується в адресованому йому посланні литовсько-руських єпископів. У листі зазначається, що, спостерігаючи, як Фотій "много чинит нє по правилам апостольским и отєчєским (отців церкви – авт.)", вони терпляче чекали на його виправлення, аж доки не дізнались про "нєкоторую вєщь", яку, щоправда, так і не назвали, "нє хотящє посрамити" Фотія; однак вона поклала край їхній відданості митрополиту.

Обстоюючи своє право на обрання митрополита помісним собором, владики згадували "лєтописцы русскиє – Києвский, Володимєрский и иныє", де зафіксовано, як у 1147 р., "при вєликом князє Изяславє Києвском, собравшись єпископы збором, поставиша митрополита Києву и всєй Руси". Вони також покликалися на практику сербської та болгарської церков (наголошувалося, що болгари "прєждє нас крєщєны и нам сродники") й навіть удавалися до більш широких узагальнень: "Что глаголєм о болгарах или о сєрбах? От святых апостолов тако установлєно бысть. Равно на всєх єпископах православных благодать дєйствуєт Святого Духа: ибо апостолы от Господа поставлєны быша, они жє иных поставиша, а паки они других – и тако благодать Святого Духа дажє и до нас, смирєнных, дойдє". Відповідно тлумачилось і перше апостольське правило: "Два или три єпископа рукополагают митрополита" (насправді єпископа – авт.)", – згідно з яким вони вважали себе правомочними "сходитися и поставляти своєму отєчєству пастыря достойна". /214/

У соборному посланні йшлося й про симонію, яка панувала в Константинополі, де "купуєтся и продаєтся дар Святого Духа". Через неї стався "мятєж в митрополии", пов'язаний з іменами Пимена та Діонісія; вона спричиняла "мятєжи, убийства и, єжє всєх лютєйшє, бєсчєстиє цєркви києвской и всєй Руси". Водночас, відкидаючи практику "поставлєния митрополитов куплєю", литовсько-руські єпископи не збиралися розривати традиційні зв'язки із вселенським православ'ям – як зі своїм "батьком", патріархом константинопольським, так і з патріархами александрійським, антіохійським та єрусалимським: "Согласно с ними дєржим исповєданиє вєры и тако жє, яко жє и они, учим, и тако жє мудрствуєм".

Не менш цікавою щодо своєї аргументації є й Вітовтова грамота, видана з приводу висвячення Цамблака на митрополита. У документі йдеться про церковні розрухи, спричинені порядкуванням у литовських єпархіях Фотія: "Митрополичьи дєла суть явны, што ж от нєго нє строєниє, но граблєниє, опущєниє цєркви"; через це, зазначає Вітовт, "сгадав с нашєю братьєю, с князьми русскими наших русских зємєль, того Фотия изгнали єсмо со стола києвской митрополии", хоча самого Вітовта, католика за віросповіданням, менш за все мав турбувати стан православної Церкви. Однак володар Литви дбав про своє реноме: "Иныє люди со стороны рєкут: "Господарь нє в той вєрє, того для (через це – авт.) цєрковь оскудєла", – ино бы того слова от людєй на нас нє было… Мы, хотячи, штобы ваша вєра нє мєншала, нє погибала, а цєрквям вашим строєниє было б, учинили єсмо так митрополита, збором (тобто на помісному соборі – авт.), на києвскую митрополию, штобы русская чєсть вся стояла на своєй зємлє… штобы митрополит сидєл на своєм столє, в Києвє, как то пошло издавна; занєжє то было нєдавно учинилось, што почали митрополиты жити на Москвє, а здєсь цєрковь києвская митрополья скудєла и пуста учинилася".

Очевидно, Вітовт не виключав можливості подальшого розширення підпорядкованої Цамблаку митрополії. В його посланні про це сказано не дуже виразно: "Хто хочєт, по старинє, дєржатися под властию митрополита києвского, ино так добро, а хто нє хочєт, ино воля єму єсть" – однак зберігся комплекс послань, адресованих великому князю тверському Івану Михайловичу, який, крім двох зацитованих грамот, включає послання самого Григорія Цамблака з пропозицією стати "молєбником" князя. Це наштовхує дослідників на припущення, що Вітовт, певною мірою, наслідував Ольгерда, котрий у 1371 р. просив окремого митрополита на Литву й союзні з нею землі.

Втім, якщо Вітовт і мав подібні наміри, вони так і залишилися намірами. Висвячення Цамблака на митрополита викликало шалений опір московської та константинопольської ієрархій. Фотій написав три послання, в яких прокляв як собор 1415 р., охрещений ним "нєправєдным сборищєм", /215/ так і новообраного митрополита. Литовських єпископів він звав "помрачєнниками, а нє просвєтитєлями, волками, а нє пастырями" і під страхом прокляття забороняв православним спілкуватися з відступниками. Своєю чергою, новий царгородський патріарх підтвердив відлучення Григорія Цамблака від Церкви. Та, зрештою, цей конфлікт, як і конфлікт між Романом та Олексієм, розв'язала смерть литовського митрополита, яку покладають на 1419 р. У Никонівському літопису з цього приводу відзначається: "Умрє митрополит Григорий Цамблак на Києвє, родом болгарин, книжєн зєло, изучєн книжной мудрости всякой из дєтства, и много писания, сотворив, оставил". Показово, що цей запис був зроблений у XVI ст., коли в російських церквах виголошували анафему Цамблаку за його гаданий союз із папою римським (про це йтиметься в § 2).

Смерть Цамблака знаменувала кінець існування литовської митрополії: уже в 1420 р. Фотій здійснив поїздку по литовських і галицьких єпархіях, побувавши, зокрема, в Києві, Володимирі Волинському, Галичі, Львові та Слуцьку (тут, як уже відзначалося, він охрестив Олелькового сина, ставши кумом майбутнього київського князя). Залишається тільки дивуватися, чому, витративши стільки зусиль на створення незалежної від Константинополя митрополії, віднайшовши історичні, канонічні й політичні аргументи на користь її самостійного існування, Вітовт не подбав про наступництво Цамблаку. Та хай би там як, у 1420 р. у Новогрудку, в присутності представника візантійського імператора, відбулася церемонія примирення Фотія з Вітовтом, невдовзі названого ним в одному зі своїх послань "благородним і славним". Наступна їхня зустріч припала на 1423 р., а в 1430 р. Фотій приїхав на Вітовтову коронацію, пробувши у Вільно майже до самої смерті князя.

Сам він ненадовго пережив володаря Литви. Після його кончини митрополича кафедра кілька років залишалась вакантною: у Московщині спалахнули міжусобні чвари й номінований на митрополита рязанський владика Іона кілька років не вирушав на посвячення до Царгорода. Цим скористався підтримуваний Свидригайлом смоленський єпископ Герасим, котрий, здійснивши поїздку до Константинополя, в 1434 р. повернувся звідти в сані митрополита. Щоправда, й досі залишається місце для сумнівів щодо територіальних меж його духовної влади; втім, хоч би яким – загальноруським чи литовським – митрополитом був Герасим, він не протримався на митрополії й року. У липні 1435 р., як уже відзначалося, його спалили у Вітебську за звинуваченням у зраді.

Наступником Герасима в 1436 р. став грек Ісидор, за якого повною мірою виявились проунійні тенденції, що накреслились у діяльності його попередників. /216/

§ 2. Унійні змагання XV ст.

Ідея церковної унії – відновлення догматично-ієрархічної єдності християнської Церкви, остаточно розірваної в 1054 р. (а по суті, підпорядкування православної Церкви католицькій) – підтримана в XIII ст. Данилом Галицьким, відродилася на східнослов'янських теренах наприкінці XIV ст. У 1396 р. Ягайло та митрополит Кипріян, зустрівшись під час об'їзду останнім південноруських єпархій, обговорили можливість укладення такої унії на соборі, що його можна було провести під їхнім патронатом на Русі.

Проект цей так і залишився нереалізованим: константинопольський патріарх Антоній, до якого листовно звернулись обидва достойники, у своїй відповіді відзначив, що справи такого масштабу не вирішуються на помісному соборі. Скликати ж собор вселенський заважали тогочасні політичні обставини: Візантію з усіх боків тіснили турки-османи, султан Баязид готувався до завоювання Царгорода. Тож перспективи укладення унії патріарх пов'язував з підтримкою Ягайлом угорського короля Сигізмунда Люксембурзького, котрий у 1396 р., очоливши хрестовий похід проти турків, зазнав від них поразки в битві під болгарським містом Нікополь. Між Ягайлом і Сигізмундом, чоловіком сестри Ядвіги – Марії, існувало забагато суперечностей, щоб здійснити спільну антитурецьку акцію; внаслідок цього унійні проекти постали знову лише за 20 років, після обрання литовським митрополитом Григорія Цамблака.

Той навряд чи успадкував позірну схильність до унії від свого дядька: найвірогідніше, і Кипріян, і Григорій діяли, підкоряючись волі Ягайла, котрий вважав цю "святу справу" не тільки "жаданою", а й "близькою до здійснення". В усякому разі, як літературна спадщина Цамблака, автора полемічного "Слова, как дєржат вєру нємцы", так і відгуки сучасників про особу митрополита не дають змоги вбачати в ньому послідовного прихильника ідеї єдності християнських церков.