Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Хоч би як там було, Цамблак узяв участь у роботі собору в Констанці (1414–1418 рр.), на якому дискутувалися проблеми подолання "великої схизми" понтифікату (її наслідком стало існування двох-трьох пап водночас), реформування католицької Церкви та боротьби з ученням Яна Гуса. /217/ Цамблак прибув до Констанца на початку 1418 р., коли собор уже добігав кінця, на чолі пишної депутації з 300 русинів, литовців, волохів і татар.

Митрополит привітав учасників собору "Похвальним словом", в якому не шкодував гучних епітетів на їхню адресу ("Вы єстє звєзды цєрковныє, нєбєсных звєзд свєтлєйши и дєйствєннєйши: нє плавающиє по водах корабли наставляющи к градом и мєстом… но душа правящє к нєбєси"). Він закликав присутніх "воєдино собрати по пєрвому устроєнию и отєчєскому прєданию от многих лєт, завистию дияволнєю, расщєплєнноє тєло цєрковноє", широко вдаючись до риторичних прийомів: "Доколє єдиная цєрковь христианская на двє славы раздєляєтся? И како жє и нарєчєтся христианская цєрковь, нє имєющи Христова соєдинєния? Христос бо соєдинил нас крєщєниєм и Євангєлиєм и… отца помолив о нас, рєк: "Отчє, сотвори их, да будут єдино, яко жє и мы єдины єсми". Нынє жє нє єдины, но имя убо єдино, єжє Христос. Славы жє и мудрования разна, вєра жє в Троицу єдина, исповєданиє жє нє согласно.[92] Доколє восточныє да укоряют западных, западныє жє восточных..?"

Цамблак також заманіфестував свої наміри на аудієнції у папи Мартіна V, закликавши його форсувати справу унії, укладенню якої сприяли відповідні настрої, що, за словами Цамблака, запанували на Русі та у Візантії (останнє засвідчили представники візантійського імператора Мануїла, котрі також прибули на собор). Отже, литовський митрополит не збирався йти шляхом сепаратних угод: зберігаючи пієтет щодо візантійської Церкви, він пов'язував справу унії з позицією тамтешніх ієрархів.

Однак на той час понтифік мав забагато власних проблем, щоб належно опікуватись унією. Виступ Цамблака, відтак, не мав конкретних наслідків, а в літописній традиції його візит у Констанц навіть перетворився на поїздку до Риму з метою довести перед папою та його "мудрецями" справедливість православного віровчення. За перемогу в цьому диспуті Вітовт нібито пообіцяв митрополитові перейти разом з усією Литовською землею у православ'я; поразка ж загрожувала покатоличенням русинів. Отже, участь Цамблака в роботі собору набула сприятливого для нього забарвлення, й водночас не залишилося місця для сумнівів у тому, що в Констанці, по суті, вирішувалась доля православ'я у Литовській державі.

Проблема унії й надалі залишалась у полі зору вищих церковних ієрархів Сходу та Заходу. На позицію константинопольських патріархів активно впливала турецька загроза, змушуючи шукати союзників в особі папи та європейських монархів. На Заході тим часом тривав розкол /218/ усередині католицької Церкви й ширився соборний рух, спрямований на обмеження папського всевладдя та авторитету курії в питаннях віри. У 1431 р. розпочав роботу Базельський собор, який засідав (з перервами) до 1449 р., коли "велику схизму" було, нарешті, подолано.

Організатори собору не забули про готовність київської митрополії приєднатися до унії й у жовтні 1431 р. запропонували папі Євгену IV звернутися до володарів Польщі та Литви з відповідними закликами. Тим часом у ВКЛ розгорнулася міжусобна війна, і в 1433 р. на адресу собору надійшов лист від відданих Свидригайлу руських князів і бояр, котрі спростовували поширювані Сигізмундом Кейстутовичем чутки про зраду їхнім володарем католицької віри; водночас, відкидаючи ці ворожі інсинуації, вони засвідчували свою прихильність справі церковної унії. Такі ж запевнення містились і в листах, надісланих папі Євгену IV Свидригайлом і митрополитом Герасимом; останній нібито погоджувався на локальний варіант унії – перехід під супрематію папи загальноруської митрополії незалежно від позиції патріархів Сходу.

Щоправда, самий цей лист не зберігся до нашого часу і про його зміст можна скласти уявлення лише з написаної в жовтні 1434 р. відповіді понтифіка, який доручав Герасиму скликати помісний собор, котрий делегував би митрополитові право укладення унії. Очевидно, що на цій підставі навряд чи правомірно робити висновок про "самостійницькі" тенденції митрополита, приписуючи йому "плани прямого спілкування Києва з Римом, поминаючи вимоги греків" (І. Мончак). Духовний зв'язок руської Церкви з православним Сходом зберігався навіть за умов її формально-ієрархічного розриву з Константинополем – Герасим же, щойно висвячений на митрополита візантійським патріархом, і в питаннях субординації залишався традиціоналістом. Варто прислухатись до точки зору М. Грушевського, котрий зауважив, що "з булли до Герасима виглядало б, ніби він мав план піддання під папську зверхність руської церкви, незалежно від унії східної церкви взагалі. Одначе не дуже правдоподібно, аби воно так було дійсно, тим більше, що тоді як раз уже заносилося на заложення загального собору, з участю грецького духовенства, і Герасимові зовсім не було чого так вириватися зі своєю спеціальною "обедієнцією" (покорою папі – авт.)".

І справді, уже в липні 1434 р. до Базеля прибула депутація від візантійського імператора на чолі з ігуменом константинопольського монастиря св. Дмитра Ісидором. Заохочуючи учасників собору до підтримки унійної ідеї, він змалював свою підупалу батьківщину як могутню імперію, складовою частиною якої є "Велика Русь". На цьому тлі навряд чи став би зрозумілим або бажаним гіпотетичний "автономізм" тамтешнього митрополита; втім, будь-яке теоретизування з даного приводу навряд чи має сенс, оскільки подальший перебіг подій перекреслив усі плани Герасима: /219/ у 1435 р. його за наказом Свидригайла стратили. Однак проунійні симпатії митрополита залишили слід у пізнішій традиції; принаймні, в одному з требників XVI ст. він згадується поруч із такими одіозними для православної Церкви особами, як Пимен, Діонісій, Григорій Цамблак та Ісидор.

Останній, як вже відзначалося, в 1436 р. посів спорожнілу після Герасима митрополичу кафедру. Прибувши на Русь у квітні 1437 р., він майже півроку пробув у Москві, ще кілька місяців – у Новгороді та Пскові, після чого вирушив до Феррари, де у квітні 1438 р. розпочав свою роботу екуменічний собор, скликаний за прийнятим у 1435 р. в Базелі рішенням (хоч сама ця подія знаменувала розрив між папою Євгеном IV і Базельським собором). Мандрівка Ісидора тривала майже рік. У серпні 1438 р. він прибув на собор, котрий невдовзі було перенесено до Флоренції. Тут були остаточно з'ясовані всі догматичні питання. Вищі ієрархи православної Церкви визнали католицькі догмати про сходження Святого Духа від Бога-Сина, супрематію папи римського, чистилище й т. ін. Акт унії було підписано в липні 1439 р. Митрополит Ісидор (він, до речі, репрезентував на соборі не лише київську митрополію, а й антіохійського патріарха) був висвячений папою на кардинала. Повертаючись з Італії, у Буді, він видав грамоту, в якій повідомлялося про рішення Флорентійського собору.

На теренах ВКЛ укладення унії не викликало широкого суспільного резонансу. Правлячі кола зустріли її насторожено, оскільки в конфлікті між папою та Базельським собором тримали сторону останнього. Київський князь Олелько, як уже відзнача- лося, підтвердив Ісидору права на митрополичі маєтності. Інший литовсько-руський князь – Юрій Лингвеньович – наприкінці 1440 р. заманив до Смоленська Симеона Суздальського (той супроводжував /220/ Ісидора на собор, однак, не прийнявши унії, утік від нього на зворотній дорозі) й, протримавши його цілу зиму в ув'язненні ("в желєзах… в єдиной свитцє и на босу ногу"), після повернення на Русь Ісидора відправив на суд до Москви. Однак володар Московщини виступив проти Флорентійської унії; Ісидор був заарештований і зрештою мусив рятуватися втечею за литовський кордон. Там він також виявився небажаним гостем. Віленський бискуп Матей згодом повідомив Базельський собор, що перешкоджав діяльності Ісидора як легата ворожого щодо собору папи Євгена IV. Тож Ісидор вирушив до Риму, де Євген IV зробив його своїм легатом у Греції. У 1453 р. він став свідком падіння Константинополя, яке знаменувало крах справи його життя: адже в Базелі, Феррарі та Флоренції Ісидор дбав, передусім, про інтереси Візантійської імперії (за свідченнями сучасників, він заохочував своїх одноплемінників до укладення унії, твердячи, що краще повернутися з нею додому, ніж без неї втратити батьківщину). Уникнувши смерті від турецького ятагана, Ісидор прожив ще 10 років, скінчивши вік у сані константинопольського патріарха-уніата (1463 р.).[93] /221/

На Русь він уже ніколи не повертався. Між тим на теренах Корони проголошена ним унія принесла певні плоди у вигляді привілею Владислава Варненчика, яким православне духівництво було зрівняно в правах із католицьким; виданий у 1443 р. в Буді, цей документ кількаразово підтверджувався в XVI–XVII ст. У Москві ж, натомість, разом із унією позбулися й формальної залежності від Константинополя: наприкінці 1448 р. собор місцевих єпископів висвятив на митрополита рязанського владику Іону. Він став першим виборним митрополитом в історії Московської Русі, Церква якої відтоді фактично перетворилася на автокефальну.[94]

Щоправда, від самого початку Іона прагнув надати своїй владі загальноруського масштабу, поширивши її на литовські єпархії (хоч навіть у самій північно-східній Русі його архієрейські права багатьом видавалися сумнівними). Це вдалося йому в січні 1451 р., коли на сеймі у Вільно Казимир, порадившись із присутніми князями та панами, "полюбил сєбє отцом митрополитом" Іону і "дал єму столєц митрополич києвскнй и всєя Руси, как пєрвєє бывало, по установлєнию и по обычаю русского христианства", хоч і вилучив з-під його юрисдикції галицькі єпархії. Грамоту, що закликала "чтить" Іону "вєсь посполитый народ христианства русского", скріпили своїми печатками Свидригайло, Олелько,[95] віленський бискуп Матей, віленський і троцький воєводи та інші високі достойники, серед яких не було жодного православного єпископа. Це зайвий раз засвідчує, що йшлося, власне, про політичний акт, обумовлений тогочасним станом взаємин між ВКЛ і Московщиною.

Однак папська курія не збиралась втрачати контроль над литовськими єпархіями. У вересні 1458 р., після зречення Ісидора, Пій II за згодою константинопольського патріарха-уніата Григорія Мамми висвятив на київського митрополита Ісидорового учня – Григорія Болгарина. У папській буллі він зветься "архієпископом київським, литовським і всієї Нижньої Русі";[96] до складу його митрополії зараховувались київська, чернігово-брянська, смоленська, полоцька, луцька, володимирська, туровська, галицька, холмська й перемишльська єпархії. Відтак, межі поширення унії в Східній Європі окреслювалися литовсько-московським кордоном; митрополит Іона характеризувався в буллі як "породження беззаконня та зла". /222/

Останній, своєю чергою, прагнув у будь-який спосіб утримати за собою литовські єпархії, звертаючись до місцевих владик зі своїми посланнями; в цьому його активно підтримував Василій II, прагнучи переконати Казимира не приймати в себе уніата Григорія. Попри ці умовляння, Казимир у 1460 р. підпорядкував Григорію литовські та галицькі єпископії й навіть закликав до аналогічного кроку великого князя московського. Зрозуміло, що це звернення наслідків не мало – "и оттолє сотворишася два митрополита в Руси, єдин на Москвє, а вторый в Києвє".

Цього разу ліквідація єдності загальноруської митрополії була остаточною, і з титулатури московських митрополитів надалі зникає визначення "київський". Смерть Іони (1461 р.) знаменувала крах їхніх загальноруських амбіцій: на палкі заклики з Москви згодом відгукнувся лише чернігово-брянський владика Євфимій, котрий у 1464 р. "прибєжє на Москву… покиня свою єпископию" (у Москві він отримав суздальську єпархію).

Новостворена митрополія, спочатку перебуваючи під зверхністю папи римського, згодом знов опинилася під контролем Константинополя, де взяли гору противники унії. Царгородський патріарх Діонісій затвердив на митрополичій кафедрі Григорія Болгарина (1467 р.);[97] з благословіння Константинополя ставали митрополитами і його наступники, що їх обирали на сан у Литві.

Таким чином, на території ВКЛ і Корони церковну унію так і не було проведено в життя. Про це, зокрема, свідчить грамота Казимира перемишльській єпархії (1469 р.), в якій він підтверджує привілеї, надані Ягайлом, "сподіваючись на майбутню унію". Красномовним є і його лист до папи Павла II (1468 р.) з проханням заснувати у межах своїх володінь бернардинські монастирі, щоб приводити "схизматиків" до єдності християнської Церкви.

Зверхнє ставлення католиків до своїх співбратів по вірі змусило наступника Григорія Болгарина, смоленського єпископа Мисаїла, котрий став митрополитом близько 1473 р., звернутися до папи Сікста IV. До Риму було надіслано два послання. Перше, передане в 1473 р. з папським легатом Антонієм Бонумбре, не збереглося до нашого часу; друге, написане в 1476 р., дійшло до нас у пізнішій редакції й тривалий час вважалося фальсифікатом – адже його оприлюднив у 1605 р. апологет Берестейської церковної унії Іпатій Потій, маючи на меті переконати сучасників в одвічності унійних устремлінь на руських землях ВКЛ, /223/ підкріпити традицією об'єднавчий акт 1596 р.[98] Однак останнім часом російським історикам вдалося віднайти текст Мисаїлового послання у двох версіях першої чверті XVI ст., що й стало вирішальним аргументом на користь його автентичності. /224/

Послання Сіксту IV посідає особливе місце в літературно-богословській традиції XV ст. Немає дослідника, котрий не відзначив би пишномовності цього, за виразом Б. Гудзяка, "довгого, багатослівного, благального, занадто догідливого, проте місцями зворушливого" звернення Мисаїла до папи, котре нині вважається "твором, в якому оригінальне українсько-білоруське мистецтво "плєтєния словєс" досягло найвищого розвитку" (Ю. Пелешенко). У фаховій літературі не раз наголошувався його панегіричний щодо Сікста IV характер, гіперболізм почуттів, висловлених на адресу папи Мисаїлом і його однодумцями – архімандритами Києво-Печерського й віленського Свято-Троїцького монастирів, князями Михайлом Олельковичем і Федором Бєльським, відомими як організатори "змови князів" 1481 р., та низкою світських достойників. У листі "блажєнный Сикст" славословиться як "старєйшина всєм сущим свящєнным отцам и православным патриархам", "вєликоє солнцє, всємирный свєтильник, цєрковный свєт… отєц отцєм и всєначальнєйший пастырь пастырєм", "всєлєнский учитєль, законоположєнный второй Моисєй", "столп крєпок от лица вражия, храбрый воин царя нєбєсного, второй Иисус Навин… сєкущий нєщадно глаголом Божиим и мєчєм духовным врагов крєста Христова".

Власне, ці пишні величання папи становлять основну частину обширного Мисаїлового послання, котре, незважаючи на свою "риторичну віртуозність", є дуже бідним за змістом. Головне, що в ньому декларується, це правовірність ("истинноє благовєриє") мешканців "сєвєрной страны": "Мы всє сущиє здєсь, на странє далєчєй, словєсныє овцы того ж стада Христова от двору єго святого – святой соборной апостольской цєркви". Визнаючи Флорентійську унію та католицьку трактовку Святої Трійці ("исповєдуєм… Духа Святого равно купно исходяща от Отца прєждє, такожє и Сына єдиным духновєниєм"[99]), Мисаїл наголошував на тому, що догматичних розбіжностей між східним і західним християнством немає: "Нєт разнствия о Христє грєком и римлянам, и нам, российским славянам, всє єдины суть".