Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Між тим до нього дійшли чутки про те, що "нєкии о нас исповєдают глаголы ложныє… яко нєсмы истинныє христианє". Мисаїл не назвав імен огудників, котрі твердили, що православні у ВКЛ не можуть вважатися справжніми християнами, однак навряд чи можна сумніватися, що йшлося про когось із католицьких ієрархів, які "силою влєкли из благочєстия в благочєстиє" – перехрещували православних на католиків, посилаючись /225/ на авторитет папи. Щоб покласти край цим "нєстроєниям, распрям и расколам" між християнами, Мисаїл закликав понтифіка відрядити до Литви двох "доброразумных мужєй" – католика й православного, знавців "обычаєв, закона и устава" своїх Церков, "хранящих уставлєния Флорєнтийского собора". Вони повинні були гармонізувати міжконфесійні взаємини на теренах ВКЛ, що мало особливе значення в умовах турецько-татарської експансії в Європі, якій сприяв розбрат між християнами: "Видящи они нашє нєстроєниє и нємирную промєжду нами нєлюбовь, многиє страны христианскиє посєдоша и в свой закон Махмєтов многих от них обратиша; ужє бо и самих нас поблизу они нынє суть, а… на таковых подобаєт вражду имєти купно всєму роду христианскому".

У фаховій літературі відзначалося, що за своїм ідейним спрямуванням та стилістичними особливостями Мисаїлове послання нагадує "Похвальне слово" Цамблака собору в Констанці. Характерно, що проунійні інтенції обох архієреїв залишилися суто декларативними, оскільки не отримали дійової підтримки з боку папи (гадають, утім, що у відповідь на Мисаїлове послання понтифік видав буллу на захист православного обряду).

Такими ж невдалими були спроби реалізації Флорентійської унії за часів володарювання Олександра Казимировича, коли за цю справу взявся митрополит Іосиф Болгаринович – колишній смоленський єпископ, котрий, як подейкували, задля того й отримав від Олександра митрополичий сан (принаймні, існує низка свідчень особливої прихильності до нього великого князя литовського).

У серпні 1500 р., після офіційного затвердження на митрополичій кафедрі константинопольським патріархом, Іосиф звернувся до папи з листом, в якому, видаючи себе за прихильника Флорентійської унії, визнавав його зверхність і прохав заступництва. Про готовність Іосифа сприяти утвердженню єдності християнської Церкви сповістив папу Олександра VI і віленський бискуп Войтех Табор.

Папа відповів останньому посланням, в якому зауважив, що "церковна спільнота не повинна розпадатися через догматичні розбіжності… Через це набагато важливіше зберегти здорову і незаплямовану отару, ніж послабити її через овець, заплямованих єрессю чи іншими відступницькими хворобами". Тож він прохав віленського бискупа подати йому докладні відомості про догматику й обрядовість підпорядкованої Іосифу церкви; дані, отримані згодом Олександром VI, переконали його в необхідності відмови від повторного хрещення православних при переході у католицизм; це було зафіксовано в буллі, виданій у 1501 р.

Сам митрополит так і не удостоївся відповіді понтифіка, певно, через "подвійні стандарти" руського архієрея, висвяченого константинопольським патріархом (у Римі зважали лише на його уніатського "двійни- /226/ ка" – патріарха Іоанна Мікеле). Втім, не виключалося, що за умов визнання католицьких догматів папа опікуватиметься литовсько-руською паствою; для переговорів у справі унії, яка, за висловом самого Олександра VI, "так часто започатковувалась і стільки разів переривалась", понтифік пропонував відрядити до ВКЛ свого нунція; від цього, одначе, його застеріг посол Олександра Казимировича, щоб не підбурювати великого князя московського, котрий тим часом розгорнув воєнну кампанію, спрямовану на захист православ'я у Литовській державі.

Формальним приводом для неї став таємний лист від Федора Шостакова, в якому повідомлялося, що в Литві "сталась замятня вєлика мєжи латыны (католиків – авт.) и мєжи нашєго христьянства (православних – авт.): в нашєго владыку смолєнского диавол всєлился… на православную вєру". Пізніше, у квітні 1500 р., литовським послам, що прибули до Москви, було зроблено закид, що великий князь Олександр "посылаєт… ко князєм и к панам русским и ко всєй Руси, чтобы приступили к римскому закону" і чинить те, чого "при єго прєдках нє бывало": будує костели в руських містах і силою примушує їхніх мешканців переходити в "римский закон".

Як уже відзначалося, ці твердження не мали під собою фактичної основи. Ближчою до істини виглядає та версія подій, що її виклав у своїй праці "Роз'яснення помилок руського обряду" (1500 р.) краківський теолог Ян Сакран (Освенцімський): великий князь Олександр намагався схилити православних до єдності Церкви "лагідним переконуванням", у відповідь на що вони "перекинулися на бік московського великого князя, захисника їхньої схизми".

Утім, самий твір Сакрана (русини в ньому зображувались як "найгірші з-поміж усіх єретиків", котрі, однак, "насмілюються заявляти, що їхні обряди й таїнства правдиві та законні") істотно вплинув на провал унійної справи; зі смертю ж митрополита Іосифа (1501 р.) будь-які контакти між папою та православними ієрархами взагалі перервалися. Згодом, наприкінці XVI ст., саме в "нєдбалости старших цєрковных" убачали причину того, що "соєдинєниє мєжи цєрковью грєчєскою и римскою… мало нє полтораста лєт… по соборє Флорєнтєйском отлогом лєжало" (твердження належить Іпатію Потію). Однак пояснення цього слід шукати в іншому: у кризі тогочасних екуменічних ідей, у ворожості католицького духівництва (його позицію унаочнив памфлет Яна Сакрана) та в напруженій боротьбі за давньоруську політичну спадщину, в якій володарі Московщини охоче використовували гасло захисту православних від наступу католицизму. /227/-/228/

Розділ десятий

МІЖКОНФЕСІЙНІ ВІДНОСИНИ

Українські землі, що перебували під литовською зверхністю, не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті, передусім, через толерантність, яку виявляли володарі ВКЛ щодо різних конфесій. Вона сформувалась усією історією цієї держави, котра виступала своєрідним буфером між православним Сходом і католицьким Заходом. Уже її засновник князь Миндовг, не маючи достатніх сил для боротьби з Орденом, котрий вів наступ на Литву під гаслом боротьби з язичництвом, був змушений охреститися за католицьким обрядом і заснувати єпископію (1251 р.). Та це хрещення, хоч і принесло йому королівську корону, за висловом літописця, "льстиво бысть": у 1260 р. Миндовг розірвав угоду з Орденом і папою та зрікся християнства, керуючись власними політичними розрахунками. Із суто прагматичних міркувань виходив згодом і Гедимін, котрий, намагаючись зав'язати торговельні контакти з містами Ганзи, у своїх посланнях давав згоду охреститись і будувати церкви, а потім, зі зміною обставин, рішуче відхилив пропозицію папських легатів перейти в католицтво.[100]

Втім, уже в XIV ст. виразно дався взнаки "руський" характер ВКЛ: православ'я прийняли сини Гедиміна – Любарт, Коріат, Наримунт, Явнут, Ольгерд і майже всі діти останнього; досить поширеними були й родинні зв'язки литовських князів із православними князівськими родинами північно-східної Русі. Важко судити, наскільки далекосяжними могли бути наслідки шлюбу Ягайла з дочкою Дмитра Донського (за попередньою угодою, литовський князь мав стати православним, оголосивши це "во всє люди"). Історія, котра, як відомо, не знає умовного способу, розпорядилась інакше, і саме Ягайло, одружившись на королеві Ядвізі, рішучо пов'язав долю своєї країни з католицькою Польщею.

Прийняття, згідно з умовами Кревської унії, католицтва Литвою створило досить сприятливі обставини для його подальшого поширення /229/ на Русь за прикладом коронних південноруських земель, де в останній чверті XIV ст. сформувалися католицькі єпископії, засновані папською буллою 1375 р. Тут нерідко ущемлювались позиції православ'я – досить згадати хоча б хрестоматійний епізод про передання Ягайлом католицькій громаді собору в Перемишлі, збудованого ще Володарем Ростиславичем (за твердженням Яна Длугоша, воно супроводжувалося "лементом, голосінням і гіркими сльозами руських священиків і вірних"), або традицію про надання католицьким архієпископам Галича колишніх митрополичих маєтностей.

Власне, на руських землях Корони католицизм і надалі тіснив православ'я, що його вірні часто-густо вважалися владою людьми "другого сорту"; і хоч православні користувалися свободою віросповідання, їхня конфесія розглядалась як нижча за католицьку (ознакою цього були оподаткування православного духівництва, обмеження окремих культових відправ, церковного будівництва тощо).

Зовсім іншою була ситуація в Литовській Русі, де успіхи католицької пропаганди були незначними,[101] а "господарі", попри своє католицьке віросповідання, дбали про інтереси православної Церкви. Ця двоїстість їхніх позицій виразно окреслилась уже за часів Вітовта, котрий у своїй грамоті з приводу висвячення на митрополита Григорія Цамблака (1415 р.) слушно наголосив, що як іновірець мав право, принаймні, ігнорувати потреби православних: "Занєжє (оскільки – авт.) мы єсмо нє вашєй вєры, а коли б хотєли того, штобы в нашєй дєржавє вєра ваша мєншалася и погибала, а цєркви ваши нє строились, и мы бы о том нє пєчаловалися, воля нам єсть". І коли щирість і глибина релігійних переконань самого Вітовта як католика-неофіта може здаватися дещо сумнівною,[102] то цього не можна закинути його наступникам, наприклад, Казимиру Ягеллончику, якому навряд чи личило називати митрополита Іону своїм духовним "батьком". Щоправда, згодом він, не вагаючись, передав митрополичу кафедру уніату Григорію – та це аж ніяк не суперечило позиції самої православної Церкви, котра впродовж XV ст. була такою ж неоднозначною, як і політика великих литовських князів. /230/

Тривале балансування литовсько-руської митрополії між Римом і Константинополем, виразна тенденція до ігнорування догматичних і обрядових розбіжностей між християнськими церквами істотно відрізняли її від церковної організації північного сходу Русі, де ставлення до католицизму було назагал ригористичним і негативним, певною мірою віддзеркалюючи антизахідну орієнтованість суспільства.

Можна дошукуватися причин цього явища в суто теоретичній площині, пояснюючи його духовною стагнацією постмонгольських часів, занедбанням культурної спадщини попередніх віків, якій була притаманна пропаганда релігійної виключності православ'я та нетерпимості щодо інших конфесій. Згадаймо хоча б адресоване київському князю Ізяславу Ярославичу повчання Феодосія Печерського "о вєрє христианской и о латинской" (бл. 1069 р.), згодом використане укладачами Начального зводу 1095 р. У ньому один із засновників Києво-Печерського монастиря застерігав: "Вєрє латинской нє прилучайтєсь, ни обычая их дєржати, и комканья (причастя – авт.) их бєгати, и норова их гнушатись". І хоч він закликав у разі необхідності "помиловать и от бєды избавить" людину будь-якого віросповідання ("жидовина или сарацина, или болгарина (волзького булгарина – авт.), или єрєтика, или латинянина, или от всєх поганых"), православний, навіть нагодувавши чи напоївши католика, мусив по тому "очистити" посуд молитвою. Він також мав "свою вєру нєпрєстанно хвалити", усвідомлюючи, що "сущєму в иной вєрє – или в латинской, или в армянской – нє видєти жизни вєчной". Про поширення таких понять у Києво-Печерському монастирі, безсумнівно, провідному осередку давньоруської культури, свідчить і створений у середині XIII ст. Києво-Печерський Патерик, де "иновєрным и нєчєстивым" названий недруг ченця Агапіта, "армянин родом и вєрой".

Фактом є те, що обидві зацитовані пам'ятки давньоруської книжності не виходили з "культурного обігу" в пізніші часи: послання Феодосія дійшло до нас у списках XIV–XV ст., а Патерик у XV ст. кількаразово перероблявся в стінах Києво-Печерського монастиря.[103] Якщо ж пригадати, що паралельно у монастирському синодику фігурувало ім'я католика Вітовта, стає зрозумілим, що наявні в цих пам'ятках світоглядні стереотипи коригувалися тією конфесійною індиферентністю, котра панувала у ВКЛ. Давні актові книги рясніють прикладами мирного співжиття православних зі співгромадянами-католиками. Так, /231/ наприклад, коли у 1471 р. волинянка Марія Вохнова видавала заміж свою дочку, у "змовинах" узяли участь ксьондз і два православні священики. Взагалі ж, якщо наречені належали до різних конфесій, на таких церемоніях визначалися не лише строки весілля та розміри посагу, а й те, в яку віру будуть згодом охрещені діти. Порушення такої угоди (вона оформлювалась у письмовій формі) тягло за собою сплату грошової "заруки" (неустойки). Її, наприклад, мусив сплатити батько волинської шляхтянки Ганни Монтовт, яку, всупереч укладеному в 1546 р. "змовному листу", він вихрестив на католичку. З огляду на те, що "зарука" становила величезну суму грошей, винуватець компенсував "моральні збитки", завдані цим його вчинком дружині та її православній родині шляхом передачі дочці власних маєтностей. Бувало, й сама процедура охрещення новонародженої дитини ставала об'єктом своєрідних змагань між родичами, як у випадку з уродженцем Холмщини Андрієм Верещинським, батьком відомого київського бискупа. Один його дядько був православним холмським єпископом, а другий – католицьким священиком, і саме спритність останнього, а не конфесійні уподобання православних батьків, визначила віросповідання Андрія.