Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Однією з найголовніших шляхетських вимог виступала реформа чинної судової системи, архаїчної та малоефективної. Йшлося про створення судових установ, чия компетенція поширювалась би на всіх шляхтичів певного судово-адміністративного округу, про скасування привілеїв князів і магнатів, котрі перебували під юрисдикцією самого великого князя чи його ради панів. Більшість шляхти судилась у старост і воєвод, котрі, й без того перевантажені різноманітними справами, не мали ні часу, ні певного місця для відправляння правосуддя, а відтак передавали цю функцію своїм намісникам. Пов'язані з такою системою судочинства проблеми виразно окреслив Михалон Литвин, один із речників судової реформи: "Часто треба пройти більше 50 миль, щоб звернутися до суду для розгляду завданих шкод. Бідолахи йдуть від кордонів Жемайтії та Лівонії до границь Мазовії та Московії в пошуках звичайного судді". Намісники воєвод "проводять час не в судах, а на шумних гулянках, погано розуміються на юриспруденції, але вправно стягають свій пересуд" (грошовий збір за розгляд судової справи, що становив 10 % від суми позову й вважався дуже обтяжливим для позивачів). Клопотання шляхти про "вызволєньє от пєрєсуда" на сеймі 1551 р. подіяло на короля, й він удвічі зменшив його розмір; решта ж вимог не задовольнялася доти, доки не розпочалася виснажлива Лівонська війна (1558–1583 рр.), котра, спустошивши державну скарбницю й поставивши Сигізмунда-Августа в матеріальну залежність від позиції шляхти, створила сприятливі умови для реалізації її домагань і стала могутнім прискорювачем реформ. Відтепер сейми стали збиратися майже щороку і майже кожен ознаменовувався новими здобутками шляхти. У 1559 р. було скасовано митні збори при вивезенні за кордон продуктів шляхетського господарства; згодом Другий Статут увільнив їх і від грошових зборів на внутрішніх митницях. У 1563 р. Сигізмунд-Август ліквідував формальні обмеження прав православної шляхти, що само по собі засвідчило значні зрушення в умонастроях тогочасного литовського суспільства. М. Любавський пояснював їх поширенням протестантизму, ростом опозиційних щодо католицизму настроїв; водночас він зауважив, що "відбулося безперечне зближення між шляхтою різних земель і віросповідань, яка збиралась на великих /195/ вальних сеймах, усвідомлювала спільність своїх інтересів і разом виборювала собі різні права й вільності. За таких обставин на сеймі 1563 р. від імені всіх станів "господарю" було передано прохання, прямо протилежне тому, з яким до нього зверталися стани на сеймі 1551 р."

На Бєльському сеймі 1564 р. було оголошено про доопрацювання Статуту і про запровадження в ньому, згідно з вимогами шляхти, нових норм литовського судочинства. Відповідно до цього всі попередні суб'єкти судової влади зреклись як її самої, так і пов'язаних з нею прибутків. Для всієї шляхти було створено єдиний присуд у межах судових повітів. Нові загальностанові судові установи (земські суди) мали формуватися на виборній основі. Кандидатури на заміщення посад земського судді, підсудка та писаря обиралися на повітових сеймиках, по чотири особи на кожне місце; найдостойніших із них згодом вибирав "господар". До компетенції земських судів належали цивільні справи; карні злочини щодо шляхти, як і раніше, підлягали розгляду намісничого суду, право на який утримали, однак, лише державці центральних міст судових повітів (усі інші відтепер судили тільки міщан та державних селян). На Київщині це були київський воєвода та Мозирський староста, на Волині – старости луцький, володимирський, крем'янецький, на Східному Поділлі – староста брацлавський. Цей суд отримав назву гродського; на відміну від земського, котрий збирався на свої сесії тричі на рік, він діяв безперервно; за відсутності воєводи чи старости судові функції виконували намісник та призначений ним гродський суддя. /196/

Поруч із земськими та гродськими судами за рішенням Віленського сейму 1565–1566 рр. у повітах було створено підкоморські суди "для справ граничних и зємляных", тобто для розмежування спірних земель. Підкоморій призначався великим князем литовським і, як і інші земські урядники, виконував свої функції довічно.

Створення нових форм судочинства передбачало поділ території Литовської держави на судові повіти. На Київщині їх було створено два (Київський і Мозирський), на Волині – три (Луцький, Володимирський, Крем'янецький), на Східному Поділлі – один (Брацлавський). У межах цих судових округів за Віленським привілеєм 1565 р. запроваджувалися повітові сеймики, котрі скликались як для заміщення вакансій у земських судах, так і напередодні вальних сеймів, щоб обговорити їхній порядок денний та виробити відповідні інструкції для послів, котрих обирали по два від кожного судового повіту. Отже, дрібна й середня шляхта отримувала можливості для свого волевиявлення й поголовно втягувалась у політичне життя країни – й відповідно до цього зростало її значення в тодішньому суспільстві.

Усі ці зміни зафіксував Другий Литовський Статут, введений у дію 26 січня 1566 р., до складу якого ввійшли привілеї 1563–1565 рр. Так Литва зробила величезний крок до шляхетської демократії польського зразка, чим, водночас, було усунуто інституційні перешкоди на шляху її інкорпорації до Польської Корони.

§ 2. Люблінська унія

Об'єднання Польщі та ВКЛ у "єдину спільну Річ Посполиту", здійснене на сеймі в Любліні, що тривав з 10 січня до 12 серпня 1569 р., увінчало собою унійні змагання, започатковані у Крево в 1385 р. Відтоді було укладено чимало державних угод, але обидві сторони, маючи вдосталь "шкір і печаток (скріплених печатками пергаменних документів – авт.), усе-таки не мали унії", точніше, на середину XVI ст. вона залишалася персональною. /197/

Останні польсько-литовські угоди були укладені на зламі XV–XVI ст., за часів Олександрового правління. У 1499 р. литовці підтвердили акт Городельської унії 1413 р., звівши до мінімуму його "інкорпораційну" термінологію. Однак події 1500 р. виявили неефективність цього кроку: Олександр був змушений сам на сам вести боротьбу з Московщиною, що обернулася для нього втратою Сіверщини та ганебною поразкою на Ведроші. Нагодою для перегляду польсько-литовських відносин стала смерть Яна-Альбрехта (червень 1501 р.). Опанувавши польський престол під гаслом зміцнення унії, Олександр у жовтні 1501 р. в Мельнику підтвердив її прелімінарний акт, укладений його представниками на елекційному сеймі в Петрокові.

За буквою цього акта, Польща й Литва мали "об'єднатись і злитись в одне неподільне тіло" з "однією головою, одним королем, одним господарем"; проте фактично йшлося про юридичне оформлення режиму персональної унії – й до всього, цей акт не був, всупереч Олександровим обіцянкам, "схвалений, ратифікований і підтверджений" сеймовими постановами та грамотами "всіх прелатів, князів, панів, шляхти й найвизначніших міст" Литовської держави. Відтак, ідея створення "однієї держави й одного народу з одним королем і одним правом" так і не була реалізована. /198/

Подібна ситуація не влаштовувала польську шляхту, яку вабили безкраї обшири руських земель, що здавались їй тим ціннішими, чим вищим був попит на сільськогосподарські та лісові товари на зовнішньому ринку. Однак литовці ревно обстоювали свою державну самостійність. У 20-х рр. XVI ст. активізувалися давні коронаційні змагання Литви, чому сприяли поголоски про намір папи римського надіслати корону Василію III; цьому нібито співчували поляки. На тлі цих чуток посли від литовської ради скористались можливістю нагадати Сигізмунду І, як у 1430 р. поляки затримали Вітовтову корону, опікуючись, як і завжди, своїми інкорпораційними планами і через них всіляко "понижаючи" Литву. На їхню думку, на перешкоді цим намірам могло стати перетворення ВКЛ на королівство, оскільки "корона в корону втєлєна (інкорпорована – авт.) быти нє можєт". Сигізмунд мав зажадати від польських сенаторів повернення Вітовтової корони й, поклавши її на голову свого сина, зробити його литовським королем. Якби ж поляки йому відмовили, треба було прохати корони у папи: на неї Сигізмунд-Август мав не менше прав, ніж "прєслєдовца святого римского костєла" (гонитель католицизму) Василій III, котрий "нє годєн того с прєдков своих". І хоч план цей так і не здійснився, він рельєфно відображає ставлення правлячих кіл ВКЛ до ідеї інкорпорації.

Змінити його змусила їх Лівонська війна, яка виснажила матеріальні ресурси країни й помітно позначилася на позиції шляхти, котра стала вбачати вихід із скрутного становища в унії з Польщею; до того ж, їй імпонували широкі права, якими користувалася шляхта Корони. Аналогічними були настрої на прикордонних землях ВКЛ, хоча й з інших причин: населення Волині та Підляшшя сподівалося, що унія покладе край безкарним "ґвалтам, наєздам, забойствам и забиранью зємль, и грабєжам… панов поляков".

Суб'єктивним чинником, котрий актуалізував справу укладення унії, була відсутність нащадків у Сигізмунда-Августа, що в перспективі, зі смертю останнього Ягеллона, тягла за собою розрив польсько-литовської династичної унії. Такий сценарій перебігу взаємин між Литвою та Польщею передбачався ще за часів Сигізмунда, до появи на світ його сина у 1520 р. У ході переговорів з Василієм III папа Лев X через свого представника переконував його, що "Литву не треба воювати зброєю: час її воює. Оскільки король Сигізмунд не має нащадка, після його смерті Литва нізащо не захоче мати над собою государя з поляків, а поляки не захочуть литвина, і через це обидві держави зійдуть на ніщо". Тоді, через народження Сигізмунда-Августа, прогноз не справдився, однак за кілька десятиліть ця перспектива знову стала реальною. Тож володар Польщі й Литви активно обстоював справу унії. /199/

Неприхильно ж ставилися до неї верхи ВКЛ, яких відлякувала ймовірність втрати ними свого політичного всевладдя; їхній настрій на сеймі в Любліні виразно засвідчила поведінка литовської депутації, котра після місячних переговорів з поляками в ніч на 1 березня потайки покинула місто.

Цей вчинок не спантеличив польську сторону, яка вжила жорстких заходів, реалізуючи свою програму-мінімум, що полягала у привласненні Волині та Підляшшя. Сейм зажадав від короля "повернення" останніх Польщі, заочного, за відсутністю литовців, вирішення питання про унію, а за необхідності – розгортання воєнних дій. Тож, за словами М. Грушевського, "супроти рішучого відпору литовських сенаторів було кинуто в кут всі фрази про обопільний інтерес, про стародавню приязнь і братерство: Польща звернулася до насильства й ладилася війною змусити литовських панів, аби піддалися добродійствам унії… Поки була надія провести інкорпорацію цілого великого князівства, польські політики не підносили справи українських земель. Тільки як відносини з литовськими станами загострилися й пішло на перебій, поляки стали виїздити з претензіями на ці землі". Їх загарбання було здійснено у формі "реституції" давньої власності Польської Корони.

Уявлення про підвладність Південної Русі Польщі були успадковані суспільною думкою XVI ст. від польської історіографії XI–XII ст. Початок цій традиції поклав Галл Анонім – безіменний історик кінця XI – початку XII ст., котрого в XVI ст. М. Кромер назвав "галлом", тобто французом. У своїй хроніці він, оповідаючи про події 1018 р. (опанування Києва королем Болеславом Хоробрим, котрий підтримав свого зятя Святополка Окаянного в боротьбі з Ярославом Мудрим), створив, за висловом М. Грушевського, "улюблений образ польської історії – Болеслава, що січе мечем київські Золоті Ворота" (насправді збудовані у 30-х рр. XI ст.). Твердилося, що пощерблений від цього удару меч, так званий Щербець, згодом став коронаційним мечем польських королів. Водночас Галл запровадив до вжитку твердження, що "відтоді Русь надовго стала данницею Польщі" (цілком безпідставне з огляду на утвердження на київському столі в 1019 р. Ярослава Мудрого).

Як гадають, давній історик приписав Болеславу Хороброму вчинок його потомка Болеслава Сміливого, котрий, узявши Київ у 1069 р., за твердженням того ж Галла, "залишив на Золотих Воротах пам'ятний знак від удару свого меча".[87] Інший польський історіограф, Вінцентій Кадлубек, котрий творив на століття пізніше за Галла, активно викори- /200/ стовуючи доробок свого попередника, зауважив, що висічений Болеславом Хоробрим "знак залежності" на Золотих Воротах окреслив східний кордон його володінь. На заході такою межею стала залізна колона на р. Сала в землях саксів; у традиції XV–XVI ст. вона також перетворилася на кордон руських володінь Болеслава. М. Стрийковський твердив, що Болеслав "на знак своєї звитяги поставив два великі залізні стовпи посеред ріки Дніпро, де в нього впадає Сула"; в "Анналах" Ст. Сарницького (1587 р.) занотовано, що, опанувавши Київ, Болеслав "попрямував до Борисфену і там, за прикладом Геркулеса, позначив давні кордони Сарматії трьома залізними колонами, спорудженими при злитті Сули та Борисфена". Перетворення саксонської Сали на Сулу не було цілковитою випадковістю: у 1627 р., під час переговорів з представником брацлавського хорунжого Стефана Хмелецького, Гасан-паша висловлював намір будувати фортецю там, "де знаходяться давні рештки двох залізних стовпів, вкопаних над Дніпром у землю, неподалік від яких є надгробки з написами". Очевидно, що ці пам'ятки татарської старовини, згодом зруйновані, правили полякам за наочний доказ слушності претензій Корони на Русь.

Їх теоретичним обґрунтуванням стали історичні праці краківського каноніка Мартіна Кромера, котрий не тільки активно використав історіографічний доробок своїх попередників, а й значно збагатив його за рахунок документів, знайдених ним під час упорядкування королівського архіву в 1550–1551 рр. Ці документи, щоправда, тлумачились у пропольському дусі, що й спричинило протест литовців проти "непристойних хронік" на Віленському сеймі 1559 р.

"Хроніка" Кромера, вперше видана у 1554 р., давала в руки польських політиків аргументи на користь їхніх домагань. Спочатку вони, однак, обмежувалися Підляшшям і Волинню, де, в цілому, панували прихильні до Корони настрої (особливо на Підляшші, де з XV ст. діяло польське право). Вже у березні 1569 р. побачив світ підляський реституційний привілей, в якому стверджувалось, що цей регіон здавна становив частину Мазовії й лише за часів Казимира Ягеллончика відійшов до Литви. Насправді Підляшшя через свій прикордонний характер багаторазово ставало об'єктом агресії польських князів; окремим із них подеколи вдавалося (бодай частково) досягти своєї мети, як, наприклад, Конраду Мазовецькому, котрий, захопивши у 1236 р. Дорогичинську землю, передав її Тевтонському ордену; згодом, одначе, Дорогичин був відвойований у хрестоносців Данилом Галицьким і навіть став місцем коронації князя (1253 р.). Ще ефемернішим було перебування Дорогичина в руках Януша Мазовецького: переданий йому Ягайлом у 1391 р., він уже наступного року був відібраний у нього Вітовтом як частина батьківських володінь литовського князя. Коли ж онука Януша Мазовецького Офка стала дружиною Михайла Сигізмундовича, батько /201/ останнього уклав угоду з її братом Болеславом, на підставі якої той заволодів Дорогичином після смерті Сигізмунда Кейстутовича (1440 р.). Однак уже в 1443 р., як відзначалося вище, Болеслав Мазовецький відступив свої права Казимиру за 6 тис. кіп празьких грошів.

Такими ж хисткими були "безсумнівні права" Польщі на Волинь, приєднану до Корони разом із Підляшшям. За буквою реституційного акта вона була одвічною частиною Корони і тільки за Казимира відійшла до Литви. За спостереженнями Я. Пеленського, котрий докладно розглянув окреслену проблему, "згадка реституційного привілею про доягайлові часи, напевне, стосувалася періоду польсько-литовських змагань за Волинь, спричинених експансією Корони на землі Галицько-Волинської Русі за Казимира Великого. Польща висувала претензії на Волинь і після смерті Вітовта (1430 р.). Особливо сприятливі умови для польської експансії склались із розгортанням боротьби за великокняжий віленський стіл між Свидригайлом і Сигізмундом Кейстутовичем. Волинський реституційний привілей глухо згадує про унію 1432–1434 рр., коли Сигізмунд Кейстутович дав згоду на те, що після його смерті Велике князівство Литовське перейде під супрематію Польської Корони. Очевидно, що автори цього привілею надто довільно тлумачили унійні акти Сигізмунда, в яких Волинь нічим не виділялася з-поміж інших земель Великого князівства Литовського – такий виняток становило Поділля, яке передавалося Польщі без будь-яких застережень. Щоправда, джерела виразно засвідчують, що в 1436 р. Свидригайло погоджувався відступити Короні Волинь за умов визнання його влади над іншими руськими землями та відмови Польщі від активної підтримки Сигізмунда Кейстутовича; загибель останнього в 1440 р. не дала можливості полякам довести до кінця справу інкорпорації цієї землі. Не менше розчарування чекало на польських політиків і в 1452 р., коли після смерті Свидригайла Волинь залишилася частиною Великого князівства Литовського. Кінець польсько-литовському протистоянню у волинському питанні був покладений у 1454 р., коли обидві сторони погодилися на політичний компроміс: Литва утримувала за собою Волинь і Брацлавщину, а Західне Поділля та волинське прикордоння переходили до Корони. Останнє, до речі, століттям пізніше давало полякам підстави наполягати на приєднанні Брацлавщини: на Люблінському сеймі вони не тільки стверджували, що "Брацлав і Вінниця завжди належали королівству", а й акцентували увагу на тому, що Брацлавське воєводство "здавна становило частину Поділля".

Втім, до Польщі Брацлавщину було приєднано як частину Волині – шляхом включення відповідних клаузул до волинського реституційного привілею. За його загальними фразами не варто дошукуватись, що саме робило цей акт правосильним в очах польських політиків; гадають, /202/ що за аргумент їм могли правити присяжні грамоти Федора Несвизького часів війни між Свидригайлом і Сигізмундом Кейстутовичем (див. вище), на той час видобуті з королівського архіву.