Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Майже сторічне, до 1618 р., перебування Сіверщини в складі Російської держави, безсумнівно, позначилося на демографічних та етнічних процесах у цьому регіоні. Звісна річ, тут не практикувалися масові "виводи" місцевого населення, котрі, як відомо, мали місце у новоприєднаних до Москви Новгороді, Пскові, Твері та Смоленську; тривалий час не було тут і широкої роздачі земель "у помістя" вихідцям із Московщини. Однак наприкінці XVI ст. через окраїнне положення і близькість до Кримського ханства Сіверщині (і, насамперед, Путивльщині) було відведено важливу роль в організації московської сторожової служби, що, своєю чергою, спричинило розміщення тут військово-служилого люду різних категорій. Про масштаби цього розміщення дає змогу судити "отдєльная" книга 1594 р., котра свідчить про те, що з Російської держави на малозаселену Путивльщину посунула грандіозна міграційна хвиля, по суті, поглинувши місцеве населення (невипадково у XVII ст. згадки про сіврюків практично зникають із джерел).

У процесі розміщення кінних самопальників їм здебільша роздавали "за пашню" бортні "ухожєи"; при цьому бортні дерева так високо цінувалися, що навіть із виділенням новому володарю "паханых зємєль" його права обмежувалися в такий спосіб: "…лєс єму по дубровє хоромный и дровяной сєчь у своєй пашни про сєбя, а нє на продажу. А бортєй и дєрєвья, которые впєрєд в борти пригодятца, того єму нє сєчь". Це підкреслює ту особливість економіки Сіверщини, що її Н. Шеламанова визначила як "більший розвиток промислів – бортництва, рибальства, мисливства, – проти землеробства". Втім, ще М. Довнар-Запольський зауважив, що "в XVI ст. переважаючим типом господарства тут було не землеробство, а експлуатація ухожаїв". Однак лише в наш час цей феномен, "відзначений у літературі, та для XVI ст. погано задокументований", дістав підтвердження у вигляді московських "обидных списков" 1580 – 1590-х рр. з переліком шкод, завданих польсько-литовською стороною. За спостереженнями Н. Шеламанової, "якщо збитки пограбованих литовцями російських поселень у північно-західних і центральних районах визначалися, головно, кількістю вивезеного хліба, худоби, сіна, то розорення на Сіверщині зазнавали борті, рибні ловлі, боброві гони та коні. Населення цих областей у російських /178/ дипломатичних документах взагалі звалося "бортниками"; його повинності обчислювалися "мєдвяным оброком".

Продукти бортництва мали стабільний попит на ринках Московщини, де, за свідченням англійця Д. Флетчера, Сіверська земля виступала як один із головних постачальників меду та воску. Інший іноземець, Сигізмунд Герберштейн, у своїх "Записках" відзначив високу якість кунячого хутра з "Сіверської області". Водночас він зробив її короткий опис, наголосивши, що "земля, де вона обробляється, родюча; в лісах сила-силенна горностаїв, білок і куниць, а також меду; народ, який постійно бореться з татарами, вельми войовничий".

На початку XVI ст. контроль над цим краєм зосереджувався в руках Шем'ячичів і Можайських, володіння яких істотно зросли внаслідок переходу на бік Москви: за свідченням літописця, Іван III "придал" Семенові Можайському Почеп, Мглин, Дроків і Попову Гору, а Василю Шем'ячичу – Путивль і Радогощ.

Втім, Можайський не довго втішався плодами своєї зради: по кількох роках він пішов із життя, залишивши сина Василя, за яким у Московщині, де усіляко уникали згадок про Можайський уділ його предків, закріпилося прізвище "Стародубський". Що ж до Шем'ячича, то його контроль над Путивлем деяким науковцям видається сумнівним. Скептицизму їм додає розповідь Герберштейна про "государя Димитрія", який був нібито володарем Путивля. За Герберштейном, Василь Шем'ячич звів наклеп на цього Димитрія, внаслідок чого той потрапив до в'язниці й невдовзі помер, "знесилений неволею та скорботою", спричиненою звісткою про смерть його єдиного сина, який утік до татар, прийняв магометанство і був убитий разом із коханою дівчиною. Щоправда, особа таємничого "государя" не піддається ідентифікації, а на твір Герберштейна не завжди можна покладатись як на надійне джерело. Зокрема, він інкримінував Василю Шем'ячичу переслідування Василя Стародубського, хоч насправді саме останній двічі звинувачував Шем'ячича у зраді, й підозра, що той "уряживаєтся служити королю", тяжіла над ним не один рік.

Хто знає, чи пам'ятали в Москві осторогу великого князя Олександра, котрий на звістку про "від'їзд" сіверських княжат прокоментував її в такий спосіб: "А тыи здрайцы (зрадники – авт.), чого звыкли дєлати от отцов своих, то и тыми разы вчинили и над господарєм вашим напотом тоє ж вчинят". Це пророцтво, однак, не збулося. Нові піддані вірно служили Іванові III, а після його смерті (1505 р.) – Василію III. Васальний зв'язок зміцнили шлюбні узи: у 1506 р. Василь Стародубський одружився з сестрою Соломонії Сабурової, першої дружини великого князя. Однак цей шлюб, як і перший шлюб Василія III, виявився бездітним, і піс- /179/ ля смерті Василя Стародубського (1518 р.) його землі відійшли своякові.

З часом було ліквідовано й уділ Василя Шем'ячича. Цей князь залишався помітною постаттю на тогочасному політичному обрії й мав значну свободу дій у зовнішніх зносинах. Тож не дивно, що наступник Олександра Казимировича, великий князь литовський і король польський Сигізмунд І, не раз робив спроби перетягти Шем'ячича на свій бік. За цих умов опала останнього була тільки питанням часу. В 1523 р. Шем'ячича викликали до Москви, де підступно схопили й кинули за ґрати. Вкрай непривабливу роль у цій історії відіграв митрополит Даниїл, гарантувавши недоторканність князя, а потім без вагань порушивши свою клятву. Герберштейн, котрий перебував у Москві в 1526 р., коли Василь Шем'ячич ще мучився в ув'язненні, згодом зазначив у своїх "Записках", що той потерпів через намагання піддатися польському королю, і водночас вказав на правдоподібнішу, з його погляду, причину: щоб безпечніше почуватися у власній країні, Василій III висунув проти могутнього новгород-сіверського князя фальшиве звинувачення у зраді.

Невдовзі, у 1529 р., Шем'ячич помер. Його дружина й діти були змушені прийняти постриг, і рід вигас. І коли в Москві про Василя подеколи згадували як про "мужа славного и зєло храброго и искусного в богатырских вєщах" (щоправда, Андрій Курбський написав ці рядки вже поза межами Росії), то у Вільно Шем'ячичів та Можайських запам'ятали лише як людей "підступних і віроломних, нещирих і ненадійних" (Михалон Литвин). Що ж до володарів Російської держави, то навряд чи вони вбачали у своїх далеких родичах щось більше, ніж "передовий загін" московської експансії.

Ідеологічною оболонкою останньої був, як уже відзначалося, захист єдиновірців від утисків на релігійному ґрунті, вповні демагогічний з огляду як на брак цих утисків, так і на ставлення до окремих представників православної ієрархії (наприклад, до чернігово-брянського єпископа Іони, котрого після захоплення Брянська як в'язня відправили до Москви). Втім, якщо на зламі XV–XVI ст. обстоювання інтересів православ'я Іваном III було суто декларативним, то його наступники справді підтримували місцеве духівництво. Істотні пільги дістали сіверські монастирі – путивльський Молчинський (на зламі XVI–XVII ст., за спостереженнями І. Міклашевського, він перетворився на найвизначнішого з-поміж землевласників південної "україни" Московської держави) та новгород-сіверський Спасо-Преображенський. Водночас виразно протегувалися маєткові інтереси зарубіжних, київських, монастирів – передусім Печерського, що засвідчує низка документів XVI–XVII ст.

Від 1540 р. до нас дійшли дві грамоти Сигізмунда І з дозволом на відновлення збору печерськими ченцями "за границєй", тобто на тери- /180/ торії Московської держави, данини, що "с давных часов хоживала з украинных сєвєрских городов, з Стародуба и з Новагородка, к тому манастырю"; надходження цього "стародавного доходу и пожитку манастыра Пєчєрского" припинилося з включенням Сіверщини до складу Російської держави. Отриманий ченцями дозвіл "по дань до Москвы посылати" у 1571 р., після інкорпорації Київщини Короною, був стверджений, на прохання печерського архімандрита Іларіона Пясочинського, Сигізмундом-Августом, однак за умов Лівонської війни (1558–1583 рр.) виплата данини фактично припинилася. Коли ж у 1583 р. архімандрит Мелетій (Хребтович) звернувся до Івана IV з проханням про її надходження "по прєжнєму прєданью и обычаю", з'ясувалося, що "старыє книги в пожар погорєли, и на Москвє сыскать нє могли"; думному дяку Андрію Щелкалову було наказано "послать сыскать в тє городы сєвєрскиє, ис которых городов в Києв к Прєчистой Богородицє в Пєчєрской монастырь наша милостыня давана". Іван IV пообіцяв архімандриту після "сыску" видати "о той милостинє указ свой"; та смерть царя стала цьому на перешкоді.

Зацитований актовий матеріал переконливо свідчить, що в усіх цих випадках йшлося не про пожертви, а про регулярну данину Печерському монастирю; щоправда, стосовно походження і природи цієї данини в джерелах XV–XVI ст. немає ніякої інформації. Єдиний натяк на існування певного зв'язку між сіверськими землями й Печерським монастирем містить потвердна грамота патріарха Максима на ставропігію цьому монастирю, датована 1481 р., де останній фігурує разом із його "прєдєлами" – київським Микільсько-Пустинським монастирем і "трєма монастыры Сєвєрскоє зємли, чєрниговский, бранский и Новгородка Сивєрского".[82] Однак документ, хоч іноді й розглядається в літературі як автентичний, є фальсифікатом початку 1590-х років; у ньому відбилися історичні реалії цього часу, передусім намагання печерського архімандрита підкорити своїй владі сусідній Пустинський монастир (його засвідчує королівський лист Мелетію Хребтовичу від 2 липня 1578 р. із забороною "бєз жодного права, над привилєи и волность их, наданя и фундуши… монастыру Пустынскому наданиє… в повинность владзи и послушєнства своєго их мєти"), а також характерна для політичної ментальності XVI ст. відмова від остаточного визнання переходу Сіверської землі під зверхність Москви й спроби офіційних кіл Польсько-Литовської держави довести свої історичні права на цю територію.

З'ясувати питання про сіверську данину Печерському монастирю дозволяють документи XVII ст. з фонду московського Посольського /181/ приказу. У справі про приїзд до Москви печерських ченців у 1628 р. цитується грамота Федора Іоанновича, згідно з якою у 1586 р. цар разом із іншими грошовими сумами надіслав архімандриту Мелетію "50 рублєв за оброк, что шло в Пєчєрской монастырь с тєх сєл, которыє были за монастырєм в государєвых в сєвєрских городєх". Знята тоді ж копія даної грамоти через розпорошення архівних фондів опинилась у складі іншої справи, однак і вона є приступною для дослідників.

Таким чином, шляхом збирання данини реалізовувалося право Печерського монастиря на села, розташовані поблизу Новгорода-Сіверського і Стародуба. Можна, хоча й із певною обережністю, припускати, що ці землі були пожалувані монастирю князями Можайськими (рід їхній, до речі, фігурує у Печерському пом'янику) і Шем'ячичами, котрі протягом другої половини XV ст. володіли цими містами. Принаймні, ці князі відомі як донатори: існує грамота Сигізмунда І від 1509 р. на право щорічного виїзду до Московщини священиків церкви св. Миколи в Орші для збору данини з "зємєль бортных" у Гомелі, що їх було надано церкві князем Семеном Можайським; князь Василь Шем'ячич на початку XVI ст. пожалував бортні угіддя у Рильському повіті місцевим церквам Миколи Чудотворця і Афанасія Александрійського. Втім, за браком актів донацій і згадок про них у джерелах дане припущення залишається у сфері гіпотез (не слід забувати, що перші відомості про печерські маєтності сягають другої половини XI ст.).

Хоч би як там було, фактом є те, що у XV ст. на Сіверщині існували земельні володіння Печерського монастиря; після включення Сіверської землі до складу Московської держави монастир зберіг права на ці маєтності, котрі, таким чином, набрали інтерполітичного характеру.[83] При цьому йшлося не про одиничне явище. Крім наведеного епізоду з оршинськими священиками, варто взяти до уваги факт звернення до царя Михайла Федоровича в 1640 р. ігумена київського Микільсько-Пустинського монастиря, котрий нагадав у своїй грамоті, що "от прєжних государєй царєй и вєликих князєй Московского вєликого государства в уєздє Путивльском нєкоторыє отчины и зємли на тот святый Пустынский наш монастырь грамотами пєчатными записаны суть, с которых за войною и посямєст ничто нє приходит обитєли нашєй; и сєго ради молим вєличєства царствия твоєго, прєсвєтлый царю государю, благоизволи любо той отчинє и зємлє здє к монастырю нашєму Пустынскому, по прєжних царєй и государєй грамотах, прилучити и чрєз многиє /182/ лєта задєржанья, по своєй благости царской, повєли отдати или в то мєсто (замість цього – авт.) царским своим жалованьєм нас, богомольцєв своих, ущєдрити".

На підтвердження своїх прав монастирем була представлена "жаловалная грамота вєликого князя Василья Ивановича 7019 (1510/1511 р. – авт.) году, какова дана в києвской Николской Пустынской монастырь игумєну Мокарью с братьєю на вотчинную зємлю в Новгородском уєздє Сєвєрском да в Путивльском уєздє во многих мєстєх". Грамота, на жаль, не збереглась, але в давньому, 1673 р., описові архіву Посольського приказу її згадано (хоч і помилково) як "жалованную грамоту вєликого князя Василья Ивановича Николского Путивльского (!) монастыря игумєну Макарию з братьєю на зємлю и на угодья в Путивльском уєздє 7019 году". Про те, що в першій половині XVI ст. монастир мав можливість здійснювати збір данини зі своїх сіверських маєтностей, свідчить грамота Сигізмунда І київському воєводі Андрію Немировичу, яка зберігається у фондах Інституту рукописів Національної бібліотеки України НАНУ: "Присылали к нам игумєн и вси старцы манастыря святого Николы с Києва, чолом бьючи о том, штож которая дань здавна ходит до того манастыря Пустынского с Путивля и з Новагородка Сивєрского; ино дєн тыми разы оттоль к ним присылают, хотячи им тую дань выдавати; нижли они бєз дозволєнья нашого нє смєли по тую дань за границу там посылати и били нам чолом, абыхмо им того дозволили. А про то абы твоя милость по тую дань к Путивлю и к Новугородку Сивєрскому им посылати нє заборонял" (1528 р.).

Втім, наприкінці XVI ст., за часів Федора Іоанновича, монастирю було "отказано в вотчинной зємлє, что была вотчинная зємля за тєм Николским монастырєм в Путивлє и в Новєгородкє". Можливо, тоді ж втратив свої сіверські маєтності й Печерський монастир, принаймні, їх немає у реєстрі його земельних володінь, укладеному в І593 р.

Очевидно, з 1586 р. цей монастир почав отримувати "за оброк" регулярну царську субсидію: виданою того року грамотою гарантувався безперешкодний проїзд печерських ченців до Москви по "милостиню" у 1588 р. Це й створило прецедент, на підставі якого монастир наполягав на своїх правах на цю, компенсаційну за своєю природою, "милостиню" у другій чверті XVII ст., коли Сіверщина опинилась у складі Речі Посполитої. Таким чином, ходіння київських ченців до Московщини у XVII ст. спиралися на традицію попередніх часів, коли місцеві правителі виділяли належну їм сіверську данину – й це, безумовно, зміцнювало позиції Москви у середовищі православного духівництва. /183/

Безперечно, відзначені моменти лише незначною мірою характеризують політику Московської держави на Сіверщині, що зайвий раз свідчить про необхідність комплексного вивчення цього питання. Досі єдиним спеціальним дослідженням, присвяченим цій проблематиці, є розділ "Сіверська земля" в історико-географічній праці М. Тихомирова "Росія у XVI столітті", невеликий за обсягом і малоінформативний.

Нерозробленість у фаховій літературі проблем історичного розвитку Сіверщини в XVI – на початку XVII ст. не в останню чергу є наслідком того, що значну кількість джерел тієї доби ще й досі не запроваджено до наукового обігу. Зрозуміло, що така ситуація потребує значного поліпшення, передусім стосовно статистичних і описових джерел: якщо події політичного життя на Сіверщині реконструюються за літописними даними та дипломатичним листуванням, то вивчення економічних, соціальних і демографічних процесів XVI – початку XVII ст. неможливе без публікації репрезентативного документального матеріалу, насамперед писцевих та оброчних книг. Вони, хоч і дійшли до нас у досить незначному обсязі й лише починаючи з 20-х рр. XVII ст., містять істотний інформаційний потенціал, засвідчений низкою публікацій. Завдяки ним було досліджено особливості господарської діяльності служилого та міського населення Сіверщини. Тим часом про те, "що відбувалось у величезних "починках", які мали на півночі Лівобережжя монастирі… можна лише гадати, виходячи із загальних закономірностей або праць з історії інших регіонів Російської держави". Тож не випадково у спеціальній літературі визнано за перспективний на сьогодні напрям археографічної діяльності обстеження приватних і монастирських фондів Російського державного архіву давніх актів для виявлення та публікації відповідних матеріалів.

Зі свого боку, зазначимо, що безумовний інтерес становить також фонд Посольского приказу, зокрема документи щодо розмежування між Російською державою та Річчю Посполитою за умовами Полянівського миру, серед яких чимало поземельних актів XVI ст., у тому числі й з описом монастирських маєтностей. Серед них – найдавніший, 1638 р., список грамоти Івана IV новгород-сіверському Спасо-Преображенському монастирю (1551 р.), який у 30-х рр. XVII ст. зберігався у севському Новоспаському монастирі. Ця грамота є підтвердженням двох жалуваних грамот батька Івана IV, Василія III; першу з них, з описом монастирської вотчини, ченці пред'явили царю, а друга, за їхніми словами, згоріла під час татарського нападу на Новгород-Сіверський (очевидно, у 1542 р., коли "приходил царєвич крымский Имин-Гирєй с многими людьми на сєвєрскиє мєста, к Путивлю, и к Стародубу, и к Новугороду-Сєвєр- /184/ скому"; після сутичок із московськими військами татари, "повоєвав Сєвєру, прочь пошли").