Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І

ЛИТВОЮ

1998

Вступ

/14/ Доба, якій присвячено дану книжку, складається з двох періодів, умовно званих "татарським" і "литовським". У ті часи історичне життя на теренах України [1] еволюціонувало під впливом зовнішніх чинників – монгольського завоювання та литовської експансії. Внаслідок першого сформувався режим залежності українських земель від Золотої Орди, другий призвів до включення більшості з них до складу Великого князівства Литовського – поліетнічної держави, що постала на руїнах Київської Русі. Втім, між цими двома періодами немає чіткої межі. Просування литовців на українські обшири відбувалося за умов збереження їхнього підданства Орді, а скасування цієї залежності не призвело до усунення "татарського фактора": Кримське ханство, один із уламків Золотої Орди, й надалі визначало демографічні та суспіпьно-економічні процеси в окресленому регіоні.

Загалом обидва ці періоди охоплювали понад триста років – від Батиєвої навали (1239–1241 рр.) до Люблінського сейму (1569 р.), за рішеннями якого українські землі ввійшли до складу Польської Корони, котра тоді ж об'єдналася з Великим князівством Литовським у Річ Посполиту (акт, знаний як Люблінська унія).[2] Ці три століття нерідко звуть "темними віками" вітчизняної історії. Це визначення є особливо доречним щодо кінця XIII – другої третини /15/ XIV ст., оскільки події, котрі відбувались у той період, подеколи практично не піддаються реконструкції, хоча саме тоді, за словами М. Грушевського "пройшли переміни важні, глибокі, які відмінили тутешні обставини глибоко й сильно в порівнянні з ранішим, досить добре нам звісним, життям київських часів". Це, власне, й становить один із парадоксів тієї доби, про яку ми знаємо значно менше, ніж про давніші, давньоруські часи.

Що ж до XV–XVI ст., то вони здебільшого розглядаються як малозначущі чи, за визначенням М. Грушевського, "переходові до того культурного і суспільного національного українського руху, що розпочався при кінці XVI в.". Й справді, тогочасне "тихе і малозамітне життя української суспільності" блякне на тлі бурхливих подій кінця XVI–XVII ст. Однак саме його неквапний поступ зрештою, обернувся тим вибухом суспільної енергії, що стався на зламі XVI–XVII ст., і тими революційними зрушеннями, які кардинально змінили перебіг вітчизняної історії.

Утім, не варто впадати в іншу крайність і розглядати литовську добу лише у відблисках Хмельниччини, з погляду суперечностей, продукованих суспільною практикою пізніших часів. На подібну екстраполяцію подеколи хибували історики XIX ст., змальовуючи Велике князівство Литовське як "протиприродне сполучення різнородних елементів, нежиттєздатне утворення, що його роздирали соціальні й національно-конфесійні суперечності та яке врешті з кінця XIVст., з часів унії з Польщею, ступило на шлях занепаду й загибелі" (М. Кром).

Зрештою, науковці відмовились від умоглядних схем і пошуку антагоністичних національних "начал" (чи навіть "партій") у XIV–XV ст. Подоланню цих хибних тенденцій сприяло розгортання конкретно-історичних досліджень на основі ґрунтовного вивчення всього масиву синхронних джерел. Праці, що постали на зламі XIX–XX ст., заклали підвалини сучасної литуаністики. На жаль, за радянських часів цю історіографічну традицію було, по суті, перервано; не дивно, що й у суто академічних дослідженнях події литовської доби нерідко спримітизовувались і перекручувались, а їхні учасники, залежно від поточної кон'юнктури, знеславлювались чи міфологізовувались. Цілком очевидно, що появу нових міфологем здатна унеможливити лише активізація литуаністичних студій; сприяти поглибленню відповідного наукового інтересу й покликана наша книжка. /16/

Зрозуміло, що вона не охоплює ані всіх українських земель, ані всіх реалій середини XIII – другої третини XVI ст. Прагнучи висвітлити різноманітні аспекти історичного процесу, ми приділяли більшу увагу питанням, які мало акцентувались у літературі останніх десятиліть – і, воднораз, набули актуальності за умов нашої дійсності, сучасного етапу вітчизняної історії.

Виклад матеріалу ми намагались проілюструвати якомога більшою кількістю витягів із оригінальних джерел (ці тексти лише незначною мірою адаптовано), щоб максимально наблизити до читача ті далекі часи, наукове осмислення яких є ключем до розв'язання проблеми континуїтету в національній історії чи, словами М. Грушевського, "органічної зв'язлості і тяглості народного життя", котре "не переривається вповні ні при яких змінах і переломах, поки живе даний народ". /17/-/18/

Розділ перший

ТАТАРСЬКА ДОБА В УКРАЇНІ

Вчинений Батиєм "пополох зол" започаткував добу татарського панування над Руссю. На східноєвропейських і азійських обширах виникло могутнє державне утворення, зване в історіографії Золотою Ордою. Щоправда, термін цей – пізнішого походження: він з'являється у московських літописах після підкорення Казані (1552 р.), з яким (а не зі "стоянням на Угрі") асоціювалось у народній свідомості звільнення від татарської кормиги. Втім, фахівці не виключають, що це словосполучення побутувало на Русі вже в XIII–XIV ст.: під Золотою Ордою тоді розуміли ханську юрту, яка багатством свого оздоблення вражала уяву сучасників. За спостереженнями францисканського ченця Джіованні дель Плано Карпіні, котрий у 1245–1247 рр. здійснив мандрівку до столиці Монгольської імперії Каракорума, це був намет, котрий "спирався на стовпи, покриті золотим листом, прибитим до дерева золотими гвіздками". Щодо самої заснованої Батиєм держави літописці XIII–XIV ст. вживали збірний етнонім "Татари" [3] чи політонім "Орда"; у східних джерелах її називали також Білою Ордою. У науковій літературі вона іноді фігурує під назвою "улус Джучі', хоч насправді останній включав у себе ще й Синю Орду, яка формально підпорядковувалася Білій.

Початки цієї держави сягають 1243 р., коли, повернувшись із Центрально-Східної Європи, Батий облаштувався в прикаспійських степах, згодом заснувавши в районі сучасної Астрахані столичне місто Сарай ("Палац"). Щоправда, він визнавав зверхність каракорумського хана й, відтак, був позбавлений права на зовнішньополітичні зносини, карбування монети і т. ін.; завойовані ним руські землі вважались "хановими та Батиєвими". Цей режим проісну- /19/ вав до 60-х рр. XIII ст., коли Менгу-Тимур, скориставшись міжусобицями в Монголії, позбувся обтяжливої залежності від метрополії.

Доти володарі Золотої Орди мусили віддавати більшу частину власних прибутків великому хану. Відповідно з Каракорума на Русь відряджалися "численники", щоб обраховувати загальну кількість людей, з якої мав стягатися податок (так званий "выход"). Перший перепис населення в Південній Русі відбувся на зламі 1245–1246 рр. У "Житії" Михайла Чернігівського повідомляється, що вцілілих жителів татари "нє по колицех врємєнєх (невдовзі після нашестя – авт.) осадиша в градєх, изочтоша в число и начаша на них дань имати". Датувати цю звістку дозволяє згадка Карпіні про "якогось сарацина" (очевидно, купця-мусульманина), котрий обчислював людність і збирав данину під час перебування італійця на Русі. Сліди одного з подібних переписів фіксує Любецький синодик,[4] куди вписаний "вєликий князь чєрниговский Лєонтий, оставивший дванадєсять тєм людєй", тобто 120 тис. підданих.

За свідченням того ж Карпіні, монголи вимагали, щоб підкорені народи "давали їм десяту частку від усього – як від людей, так і від майна". Аналогічна інформація міститься й у пізньому, XVI ст., Воскресенському літописі, згідно з яким татари "приидоша от восточныя страны на Рязанскую зємлю… послаша послы своя… ко князєм рязанским, просящє у них дєсятины во всєм: во князєх, и в людєх, и в конєх".