Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

У будь-якому випадку інкорпорація Брацлавщини, як і Підляшшя та Волині, не викликала протесту з боку місцевої шляхти. Реституційними привілеями їй було гарантовано збереження всіх маєтностей і майнових привілеїв, зрівняння в правах з коронною шляхтою, звільнення від податків на користь Литовського князівства. Згідно з королівським універсалом, представники цих земель мали прибути до Любліна і, присягнувши Польщі, взяти участь у роботі сейму; оскільки ж вони не поспішали цього робити, було вжито загроз щодо конфіскації їхніх маєтностей, чим і залагоджено цю справу: на вірність Короні один за одним присягнули князі Острозький, Вишневецький, Чорторийський, Збаразький, Корецький та інші.

Цікаво, що на подальших сеймових засіданнях саме волиняни енергійно підтримали ідею приєднання до Польщі Київської землі, певно, прагнучи зберегти традиційну систему зв'язків із своїми сусідами. Легкість, з якою вирішилася доля Підляшшя, Волині й Брацлавщини, спонукала поляків до дій, і незабарно знайшлися "докази" того, що "Київ належить Короні" – "давні привілеї, за якими… усі київські княжата були васалами короля та Корони", а також документи, котрі засвідчували, що Київщина "у минулому сплачувала данину Польському королівству". Очевидно, що всіма цими "привілеями" та "документами" могла бути хіба що присяжна грамота Володимира Ольгердовича на вірність Ягайлу та Ядвізі, видана на підтвердження акта Кревської унії у І388 р., яку знайшов Кромер під час роботи в коронному архіві. Водночас поляки покликалися на "найдавніші літописи, в яких ідеться про те, що це місто (Київ – авт.) було тричі здобуто польськими королями". На джерело цих відомостей уже вказувалося вище. Усі вони, за висловом М. Грушевського, тією чи іншою мірою являли собою "наругу над історією", однак на їхній підставі було побудовано цілу теорію, згідно з якою вся Русь здавна підлягала польським королям – внаслідок добровільного визнання їхньої влади, завоювання або успадкування. Такі твердження виразно перегукувались із загальноруськими претензіями московських володарів, які продовжували простягати руки до українських земель (передусім до Києва). Саме на цьому наголошували польські політики,[88] обстоюючи необхідність їх інкорпорації до Корони. /203/

Водночас серед них були й такі, котрі сумнівалися в доцільності інкорпорації Київщини, посилаючись на необхідність її захисту від нападів татар та пов'язані з цим фінансові витрати. Але "шляхетський імперіалізм" переважав ці доводи. Скептиків переконували, що Київ є "воротами" до Волині й Поділля і "якщо він перебуватиме в руках литовців, марно й сподіватися, що вони зможуть його захистити". З другого боку – певно, згадавши про київську "змову князів" 1481 р., – висували ще один аргумент: "Річ Посполита ще й тому повинна відібрати Київ у литовців, що, коли він буде в їхніх руках, вони згодом зможуть легко повстати проти нас".

Київщину було "возз'єднано" з Польщею на початку червня, тож коли на сейм прибула литовська депутація (6 червня 1569 р.), всі українські землі вже опинилися поза межами ВКЛ. У такому "урізаному" вигляді Литовська держава й уклала угоду про унію з Польською. Згідно з актом від 1 липня 1569 р., вони злилися воєдино й надалі мали управлятися одним загальнообраним володарем, котрий коронувався в Кракові як польський король і великий князь литовський. Литва втратила право на власні сейми та зовнішні зносини, водночас втративши й будь-яке політичне значення, хоча й не припинила свого державного існування (ознакою цього були окремі адміністративна та фінансова системи, армії, законодавства, уряди).

На подальших засіданнях сейму литовці намагалися протестувати проти захоплення українських земель, що, втім, мало наслідком лише внесення пункту про "повернення" їх Польщі до потвердного, додаткового, акта унії від 11 серпня 1569 р. Таким чином, Підляшшя, Волинь, Брацлавщина Київщина, долю яких було вирішено "в антракті" унійних переговорів, остаточно злилися з Короною. Мляві спроби литовців повернутися до цього питання після смерті Сигізмунда-Августа (1 червня 1572 р.) не увінчали- /204/ ся успіхом, не в останню чергу через байдужість української верхівки, що дбала, передусім, про свої станові інтереси, не дуже замислюючись над тим, з яких саме "певних причин" її "прилучено до Корони".[89]

Вимоги, висунуті шляхтою на Люблінському сеймі, були мінімальними (збереження всіх існуючих привілеїв, свобода віросповідання, руська мова в офіційному діловодстві), а їх реалізація вичерпала політичний потенціал української еліти. До того ж, як слушно зазначив Я. Пеленський, у 60–70-х рр. XVI ст. вона практично не мала можливостей для маневрування: "це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягеллонською Польщею і Московською Руссю. Польща була країною з досить передовим конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами й становими привілеями, відносною релігійною толерантністю і самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту… Оцінюючи цей вибір із сучасної точки зору, слід визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система, з її відкритим і гнучким характером, мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI – на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави". /205/-/206/

Розділ дев'ятий

ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ XIV–XVI СТ.

§ 1. Проблема єдності православної митрополії

Після того, як з карти світу зникла Давньоруська держава, існування її "духовного еквіваленту" – єдиної православної митрополії – перестало відповідати наявним політичним реаліям. І якщо у XII ст. Андрій Боголюбський намагався створити окрему митрополію для північного сходу Русі, то з переселенням митрополита із Києва до Володимира (1299/1300 р.), а згодом – до Москви (1325 р.) розпочалася боротьба за південно-західну митрополію.

Відомо, що першим "восхотєл єпископию в митрополию прєтворити" галицько-волинський князь Юрій Львович. Це йому вдалось у 1303 р., коли новостворену митрополію (у складі галицької, луцької, володимирської, перемишльської, холмської й туровської єпархій) обійняв Ніфонт. Його наступником на посаді мав стати ратенський ігумен Петро, однак, потрапивши до Константинополя, цей протеже Юрія Львовича був висвячений патріархом на митрополита всієї Русі (1308 р.). Згодом саме Петро зробив новим митрополичим осередком Москву, де й помер у 1326 р. Через рік після смерті він був канонізований, ставши першим московським святим.[90] Не варто доводити, що цей акт мав політичне підґрунтя. Митрополича гідність Москви суттєво сприяла піднесенню міста й підвищувала шанси місцевих князів у змаганнях за гегемонію в північно-східній Русі. Не дивно, що вони всіляко протидіяли появі нових митрополичих кафедр, обстоюючи ідею унітарності руської митрополії. Це гасло "єдиної та неподільної" знаходило підтримку при дворі не схильних до новацій візантійських імператорів і царгородських патріархів. Їхня консервативність визначила долю галицької митрополії, котра ненадовго відродилася за часів наступника Петра, митрополита Феогноста /207/ (1328–1353 рр.). На початку 1340-х рр., скориставшись тодішнім безладдям у Константинополі, висвячений Феогностом у 1328 р. на галицького єпископа Федір після численних спроб нарешті домігся митрополичого сану. Можливо, це було даниною не стільки тогочасним політичним обставинам, скільки особистим амбіціям Федора; в цьому контексті заслуговує на увагу припущення щодо його тотожності з архімандритом Федором, якого митрополит Петро, вмираючи, "воимєновал на митрополию". Волю Петра не було виконано – на його місце Константинополь призначив грека Феогноста. Напевно, висвятивши Федора в єпископи, останній прагнув якось компенсувати завдані тому "моральні збитки". Однак Федір, номінований на митрополита, не бажав зрікатися цієї гідності й осягнув її кружним шляхом. Під його зверхністю галицька митрополія не проіснувала й десяти років: у 1347 р. на прохання московського князя Симеона Гордого та митрополита Феогноста рішення про її відновлення було скасовано "назавжди" золотою буллою імператора Іоанна Кантакузина та постановою патріаршого собору. /208/

Тривкішою за галицьку виявилася литовська митрополія (1317–1329 рр.); як обставини її виникнення, так і характер діяльності місцевих митрополитів залишаються нам невідомими. Здається цілком імовірним, що в факті її існування відбилося прагнення Гедиміна повністю розірвати церковно-ієрархічний зв'язок між підвладними йому землями й рештою Русі. Успіх цієї політики був тимчасовим, і синові "короля литовців і русинів" Ольгерду довелося наново виборювати втрачені позиції.

Ольгердовим ставлеником подеколи вважають митрополита Феодорита, який отримав свій сан ще за життя Феогноста, у 1352 р., однак не в Константинополі, де йому відмовили в посвяченні, а в Тирново, від болгарського патріарха – "вчинок найдивніший і найбеззаконніший, вчинок поза канонами, чого ніколи не бувало відтоді, як хрестилася Русь". Так викладено історію Феодорита в посланні царгородського патріарха новгородському архієпископу, де він зазначає, що розіслав по руських єпархіях листи-застереження проти неканонічно поставленого митрополита (згодом названого розбійником і тираном). Та, всупереч цим гнівним інвективам, Феодорита прийняли в Києві, що П. Клепатський, спростовуючи традиційні уявлення про литовське "коріння" Феодорита, пояснив його зв'язками з тогочасним київським князем. Безумовно, ідея ініціювання Києвом процедури висвячення власного митрополита на противагу тодішньому московському виглядає досить привабливою для історика України; власне, розцінювати Феодорита як "кандидата чисто київського" вважав "найпростішим" ще М. Грушевський, хоч і наголошував, що "наполягати на цьому також не можна супроти тодішнього упадку Києва".

Водночас не можна не погодитися з критичними зауваженнями Клепатського стосовно міркувань відомого історика Церкви Є. Голубинського, котрий вважав, що Феодорит становив креатуру великого князя литовського; незаконно досягши митрополичого сану, він був згодом, на прохання патріарха, усунутий від духовної влади Ольгердом – й віддякою за це стало висвячення на митрополита княжого родича (по дружині) Романа. Аналізуючи вірогідність такого перебігу подій, Клепатський слушно відзначив, що "по-перше, для Ольгерда не було ніякої потреби, здобувши одного митрополита, визнаного в Києві всупереч грізним філіппікам з Константинополя, замінювати його згодом на іншого – з єдиною метою отримати легалізацію константинопольського патріарха; як тверезий політик, Ольгерд цінував більше факти, ніж їх моральні мотиви. По-друге, подальші події показали, що Ольгерд і не міг розраховувати на утвердження свого кандидата в Києві без волі місцевого населення: Романа не прийняли в Києві й не приймали доти, доки зберігали свободу дій". Отже, є підстави гадати, що київські князі у середині XIV ст. не зреклись остаточно свого історичного права /209/ висувати кандидатів на заміщення київської митрополії (саме на ньому згодом наполягатиме Володимир Ольгердович).

Що ж до Романа, то він з'явився в Царгороді після смерті Феогноста разом із московським претендентом на митрополію – новопоставленим володимирським єпископом Олексієм, якого вважають нащадком чернігівського боярина Федора Бяконта. У 1354 р. Олексій був висвячений "на Русскую зємлю, а Роман – на Литовскую и на Волынскую", тобто отримав литовську та галицьку митрополії. Водночас, як уже відзначалося, постановою патріаршого синоду було санкціоновано перенесення резиденції київського митрополита на північний схід Русі; цим, на думку багатьох, унеможливлювалися претензії на Київ з боку Романа.

Поділ митрополії був розцінений сучасниками як безпрецедентний "мятєж во святитєльствє, єго жє нє бысть прєждє сєго в Руси". Укладач "Житія" Олексія, канонізованого у 1448 р., бачив першопричину того, що сталося, в хабарництві, яке панувало в Царгороді: "ради срєбролюбия… поставлєн бысть тогда другой митрополит на Русь, имєнєм Роман". Це ж твердить і сучасник згаданих подій, візантійський історик Никифор Григора, щоправда, звинувачуючи у підкупі патріарха та імператора Олексія, а не Романа, котрий нібито відзначався глибокою побожністю й порядністю. За його словами, Ольгерд погоджувався навіть охреститися, тільки щоб патріарх висвятив Романа й знову зробив Київ митрополичою резиденцією. Коли ж до справи втрутився Олексій – людина підступна й порочна, котра хабарами вторувала собі шлях до єпископського й митрополичого сану, все пішло шкереберть, митрополія розкололася навпіл, а Ольгерд повністю зневірився в християнстві, заявивши, що краще шанувати вогонь, ніж поклонятися демону користолюбства. Що ж до самої патріархії, то в Царгороді висвячення Романа пояснювали потребами литовсько-руської пастви та клопотанням його володаря.

Хоч би як там було, фактом залишається те, що після посвячення Роман, кафедрою якого був Новогрудок, спробував утвердитись у Києві (як занотували літописці, "придє из Литвы Роман-чєрнєц на митрополию и выидє – нє приняша єго киянє"). Можливо, тут ще порядкував Феодорит, однак згодом він без сліду зник, а в Києві, натомість, між 1356–1361 рр. почав "священнодіяти, як справжній архієрей", Роман. Вище вже говорилося про те, що це стало можливим через втручання Ольгерда, котрий завдав киянам "чимало лиха та кровопролиття".

Однак тріумф Романа був швидкоплинним: уже в 1362 р. він пішов із життя. Після його смерті литовські єпархії перейшли під контроль московського митрополита Олексія, якого Ольгерд марно схиляв до переселення в Київ. "Ми кличемо митрополита до себе, і він не йде до нас", – писав Ольгерд патріарху, наполягаючи, щоб той висвятив нового митро- /210/ полита на "Київ, на Смоленськ, на Твер, на Малу Русь, на Новосиль і на Нижній Новгород", тобто на саму Литву та її сателітів.

Патріарх, зібравши необхідну інформацію, прийняв компромісне рішення: висвятив у 1375 р. на литовського митрополита болгарина Кипріяна, з тим, щоб після смерті митрополита київського й усієї Руси Олексія він успадкував його місце, й таким чином єдність митрополії відновилася. Кипріян, сподіваючись, очевидно, на скинення Олексія, над яким тяжіли звинувачення у різних злочинах, відразу ж попрямував до Москви. Однак великий князь московський Дмитро Іванович "нє прия єго… Он жє поидє с Москвы в Києв и тамо живяшє".