Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Ці приклади, навмання висмикнуті із загального контексту, засвідчують суто прагматичне ставлення до релігійних питань у середовищі волинської та галицької шляхти XV–XVI ст. Про це ж ідеться в грамоті короля Стефана Баторія луцькому й володимирському єпископам (1579 р.), де засуджується поширена на Волині практика, коли "поповє вєры и закону грєчєского… людям вєры римского костєла дєтєй крєстят, шлюбы дают, разводы чинят… и тєла мєртвых ховают", порушуючи права і зменшуючи доходи місцевих католицьких священиків; король забороняв ці дії під загрозою величезного штрафу в 10 тис. кіп литовських грошів.

Не важко помітити, що, по суті, Баторій виступав проти практичного досвіду церковної унії, котрий, як і спроби її реалізації зверхниками православної Церкви, не зустрічав підтримки з боку місцевої католицької Церкви.

Нереалізованою для католицтва залишилась і та система відносин із православним загалом, яку репрезентував київський бискуп Йосиф Верещинський (1589–1599 рр.). Єпископ підтримував дружні стосунки з козацтвом, дбав про захист українських земель від нападів кримчаків, плекав широкі плани боротьби з турецько-татарською агресією, розробляв докладні проекти піднесення Києва та створення козацької воєнно-політичної організації на Задніпров'ї, порівнюючи себе з Мойсеєм, за прикладом якого він виведе "народ козацький" із неволі (істотно, що все це мало місце у самий розпал урядової боротьби із козаць- /232/ ким "свавіллям"). Водночас, як слушно зауважив С. Леп'явко, "позиція Верещинського цікава також і з огляду на тогочасні міжконфесійні взаємини: призначений бути оборонцем інтересів католицизму на Сході, Верещинський не звертав ніякої уваги на православно-католицькі суперечки, пов'язані з підготовкою релігійної унії – що свідчить як про широту поглядів самого єпископа, так і про другорядність даного питання на Київщині (зокрема в середовищі козацтва) в ті часи".

Відтак, стає зрозумілим, що речники цієї унії наприкінці XVI ст. не змогли використати позитивний потенціал тодішніх міжконфесійних відносин, досвід співіснування католиків і православних, нагромаджений у попередні століття. /233/

Однак питання міжконфесійних взаємин на теренах середньовічної України не обмежується відносинами між католиками та православними. Варто згадати про представників ще однієї християнської Церкви – вірменів-григоріан, котрі були монофізитами, тобто визнавали суто божественну природу Христа, заперечуючи уявлення про нього як про Боголюдину; що ж до обрядовості, то їхня Церква була ближчою до католицизму, зокрема через особливості причащання.

Початки вірменської колонізації сягають XI ст., коли сформувалися перші осередки вірменів на території Криму. Згодом вірменські торговельно-ремісничі колонії виникли на Поділлі, Волині, в Галичині; найбільшими були громади Кам'янця-Подільського (на початку 1570-х рр., за даними І. Ліппомано, тут нараховувалося близько 300 вірменських родин) і Львова, котрі користувалися правом самоврядування. Зверхником вірменської Церкви був львівський архієпископ, котрий, своєю чергою, підпорядковувався кілікійському патріархові, а згодом – католикосу в Ечміадзіні. У 1439 р. архієпископ Григорій приєднався до Флорентійської унії, однак цей його крок практично не вплинув на подальшу історію цієї Церкви.

Як уже відзначалося, ставлення до "вірменської віри" (григоріанства) з давньоруських часів було негативним; зі свого боку, вірменські богослови вважали "схизматиками" всіх діафізитів (християн, котрі визнавали Халкідонський собор (451 р.), що прийняв постанову про двоїсту природу Христа) – хоч уже в XII–XIII ст. у вірменській догматичній літературі висловлювались ідеї загальнохристиянської єдності. Втім, вплив різноманітних ідеологем на практику русько-вірменських взаємин був мінімальним, і ці відносини не мали конфронтаційного характеру. Більше того, окремі групи вірменів швидко асимілювались у східнослов'янському середовищі – про це, перебуваючи в Києві наприкінці XVI ст., писав М. Груневег: "У Києві мешкає досить вірменів, які мають там також свою церкву з дерева. Але мало хто з них знав вірменську мову, більшість володіє лише руською й одружується з русинами, що, між іншим, дуже суперечить їхнім законам". Вірменин Стефан, котрий показав Груневегу місто, міг спілкуватися рідною мовою, але тільки тому, що "вивчив її у Кам'янці в одного вірменина, до якого батько віддав його в науку дитиною"; сам батько "не знав ні слова по-вірменськи". Отже, члени дрібних вірменських громад поступово втрачали свою етнічно-конфесійну самобутність.

Значно складнішими були відносини між християнами й іудеями – міжконфесійні в своїй основі й, паралельно, обтяжені іншими чинниками. На теренах України євреї відомі з давніх-давен, та в XIV ст. відбулися події, котрі інтенсифікували рух євреїв у її межі. Маємо на увазі /234/ епідемію "чорної смерті" (чуми) 1348 р., що стала справжньою катастрофою в житті середньовічної Європи. Спустіли цілі міста; жертвами пошесті стали мільйони людей. На тлі цієї трагедії виникли чутки що винуватцями поширення хвороби є саме євреї. Підданий тортурам швейцарський лікар-єврей Балавін'ї "видав" рецепт суміші, за допомогою якої його одноплемінники нібито отруювали криниці: її інгредієнтами були висушені та потовчені серця християн, павуки, жаби та ящірки. Широке розповсюдження цієї інформації спричинило масові винищення євреїв. Особливого масштабу набули погроми в Германії, де їх спалювали, вішали, різали й топили. Деякі з них, щоб не потрапити до рук своїх мучителів, вдавалися до самоспалення (так, зокрема, загинули /235/ 6 тис. жителів Майнца); інші шукали порятунку за межами Германії – у Польщі, правителів якої здавна відрізняла прихильність до євреїв.[104]

Ще в 1264 р. калишський князь Болеслав Благочестивий своїм статутом гарантував підданим-євреям особисті права й майнові привілеї; цей документ мав стимулювати приплив єврейських переселенців у спустошені Батиєм польські землі. Століттям пізніше Казимир III Великий поширив дію Калишського статуту на всю територію Польщі, до якої на той час увійшли й Галичина та частина Волині. Це перетворило часи його правління на "золотий вік" єврейства. Сучасники пояснювали цей феномен любов'ю короля до дочки єврея-кравця красуні Естерки, однак, за словами одного з Казимирових привілеїв, він дбав, головно, про інтереси своєї скарбниці, яку суттєво поповнювали євреї, надаючи королю кредити, беручи на відкуп митні та корчемні збори, видобуток солі тощо.

Вважається, що наприкінці XIV ст. було регламентовано й права євреїв, які мешкали на теренах Литовського князівства. При цьому мають на увазі Вітовтові привілеї, адресовані єврейським громадам Трок, Гродна та Берестя (останній може бути й загальноземським). Ці акти також ґрунтуються на нормах Калишського статуту. Ними євреям надавалася, зокрема, повна свобода віросповідання, гарантією якої були суворі покарання за порушення іудейського богослужіння, осквернення єврейських кладовищ і синагог. Заборонялося звинувачувати євреїв у ритуальних вбивствах немовлят заради отримання християнської крові. Євреї могли вільно займатися торгівлею, шинкарством, ґуральництвом, ремеслами та землеробством, сплачуючи однакові з християнами податки; надавати позики під заставу будь-яких речей, крім культових і закривавлених, а також під нерухомість. Згаданими привілеями забезпечувались не лише збереження євреями їхньої культурно-національної ідентичності, а й економічні засади їхнього існування. Щоправда, є підстави вважати, що ці документи сягають не Вітовтових часів, а початку XVI ст., коли їх було подано для підтвердження Сигізмунду І.

Цьому передував недовгий період гонінь на литовсько-руських євреїв, започаткований наказом Олександра ("жидову из зємли вон выбити") 1495 р.[105] Євреї мали покинути межі Литовської держави; уся їхня нерухомість конфісковувалась на користь великого князя литовсь- /236/ кого. Зрозуміло, що багатьох лякала така перспектива й вони вважали за краще охреститися; тож, наприклад, якщо у 80-х рр. XV ст. відкупниками путивльського мита були "жиды києвскиє" Симха й Рябичка, то з середини наступного десятиліття ними вже виступають новоохрещенці Іван, Федір і Петро; перший із них підкріпив свою "русифікацію" одруженням із православною жінкою – вдовою путивльського боярина Івашка Розчинича. Однак більшість євреїв покинула насиджені місця й знайшла притулок у Туреччині, Криму та сусідній Польщі. Володарем останньої в 1501 р. став Олександр; природно, що від нового короля очікували поширення антиєврейських заходів на територію Польщі. Однак цього не сталося. Навпаки, у 1503 р. він дозволив євреям повернутися до Литви.[106] Їм надавалося право викупати свою нерухомість і стягувати колишні борги.

Причини цього кроку Олександра, втім, як і ініційованого ним раніше вигнання євреїв, були суто економічними. Фінансовий ефект від конфіскації маєтностей євреїв і "переадресування" до держави кредитних зобов'язань їхніх боржників був істотним, але короткочасним – тоді як на початку XVI ст. скарбниця країни, втягнутої у війну з Московщиною, потребувала нових грошових надходжень. Постачальниками цих живих грошей, "готовизны", й виступали євреї. Пояснення цього традиційно шукають у "споконвічних властивостях єврейського племені – незвичайній рухливості й спритності, енергії й умінні збивати капітали та пускати їх в обіг" (М. Любавський), які вигідно відрізняли його від литовсько-руського міщанства. За часів Олександра єврею-вихресту довірили навіть посаду підскарбія земського (міністра фінансів), яку обійняв син київського митника Рябички Аврам Єзофович Ребичкович.

Діловими якостями євреїв прагнула скористатись і шляхта. У 1539 р. Сигізмунд І дозволив євреям, які доти перебували в безпосередній залежності від держави, переходити під юрисдикцію приватних осіб. Відтак, володарі приватних міст і містечок отримали надійне джерело прибутків. Різними пільгами вони заохочували євреїв до переселення в свої маєтності, де їм надавалися всі можливості для реалізації підприємницьких здібностей. Така ситуація викликала роздратування серед місцевого міщанства; сприятливим ґрунтом для цих настроїв була негатив- /237/ на громадська реакція на широку міграцію в межі Польщі й Литви євреїв Центральної Європи, спричинену гоніннями, яких вони зазнавали в Германії, Австрії, Чехії та Угорщині. З кінця XV ст. держава Ягеллонів, за висловом М. Грушевського, "стає помалу збірником жидівства з цілого світу, і жиди дійсно починають заливати міста й містечка".[107]

Наслідком поступового наростання антисемітських настроїв у суспільстві стали закони, спрямовані на обмеження торговельно-фінансової діяльності єврейства. Сеймовими конституціями 30-60-х рр. XVI ст. євреям заборонялося займатися корчмуванням, соляним промислом, сільською торгівлею та "орендою" (відкупом) мит; ці заходи обґрунтовувались необхідністю захисту християн від засилля євреїв. Активізувалась антиєврейська пропаганда Церкви; у Польщі почала з'являтися література, де гостро критикувалися релігійні "забобони" євреїв та їхні гадані "злочини", до яких відносили ритуальні вбивства, чаклунство, блюзнірство і т. ін. /238/

Юдофобія охопила й Литву. Це унаочнюють скарги Михалона Литвина на те, що "в цю землю посходився з усіх усюд наймерзенніший з-поміж народів – іудейський, котрий вже розселився в усіх містах Поділля, Волині та інших родючих областей; народ підступний, хитрий, брехливий, який псує наші товари, підробляє гроші, розписки, печатки, на всіх ринках позбавляє християн засобів до існування й не знає іншого ремесла, крім брехні та наклепу; як вчить Святе Письмо, це найзліший народ з роду халдеїв, розпусний, гріховний, невірний, підлий і порочний".

Бували випадки, коли юдофобія набувала характеру психічної епідемії. Так, у 1540-х рр. у Польщі поширилась поголоска, що "люди вєры христианской к закону жидовскому приступили (перейшли в іудаїзм – авт.) и обрєзаниє приняли", після чого втекли до своїх одновірців у Литву. Для їх розшуку відрядили урядових комісарів, повноваження яких дозволяли робити обшуки в єврейських оселях і ув'язнювати всіх, хто видавався підозрілим. Внаслідок цього почало завмирати торговельне життя у містах та містечках, збезлюдніли ярмарки, що негайно позначилося на прибутках скарбниці та місцевої шляхти; тож остання підтримала клопотання євреїв щодо припинення цих "тяжкостєй".

Втім, "пожидовлення" таки відбувалося, щоправда, не в Польщі, а в Литві, й не шляхом прийняття християнами іудаїзму чи пропаганди іудейської доктрини, а через рецепцію ідей єврейської книжності.

Як гадають, цей рух зародився в Києві, де здавна існував інтерес до іудейської – передусім біблійної – літератури. У складі Києво-Печерського Патерика до нас дійшло оповідання про ченця Микиту, котрий добре знав "всє книги жидовскиє (старозавітні – авт.)", віддаючи їм перевагу перед новозавітними, які він не бажав "видєти, ни слышати, ни почитати, ни иному даст бєсєдовати в сєбє (у своїй келії – авт.)".

Саме ж "пожидовлення" як явище розквітло пишним цвітом уже поза межами Литви – в Новгороді, куди його наприкінці 1470 р. "експортував" син київського князя Олелька Михайло, запрошений новгородцями на княжіння. В його почті приїхав "жидовин-єрєтик" Схарія, котрого на початку XVI ст. Йосиф Волоцький називав "диаволовым сосудом", навченим "чародєйству и чєрнокнижию, звєздозаконию и астрологии". Перебування Схарії в Новгороді тривало недовго – найвірогідніше, невдовзі він повернувся до Києва, куди поспішив його володар на звістку про смерть брата. Втім, він устиг звести з доброго шляху ("прєльстить и в жидовство отвєсти") двох місцевих священиків. Згодом до Новгорода завітали одноплемінники Схарії, діяльність яких призвела до значного поширення єресі. Після підкорення Новгорода вона перекинулася на Москву, де "пожидов- /239/ лені"[108] знайшли чимало нових адептів свого віровчення (навіть у великокняжій родині).

Сутність єресі полягала у запереченні божественної природи Христа, котрого її прихильники уподібнювали до Мойсея, Давида та інших пророків. Не відкидаючи повністю новозавітного вчення, "пожидовлені" в своєму світорозумінні апелювали, головно, до Старого Завіту. Всупереч християнській традиції, вони шанували суботу та єврейську Пасху, а також відкидали церковну атрибутику (чи навіть опоганювали ікони та хрести).