Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

У фондах Посольського приказу зберігся й список грамоти, виданої монастирю Борисом Годуновим у лютому 1602 р. За формою вона є випискою з писцевих книг Новгорода-Сіверського 7093 (1584/85) і Путивля 7099 (1590/91) рр., які не дійшли до нашого часу. Зрозуміло, що вона істотно відрізняється від грамоти Івана IV, хоча й містить опис одних і тих самих угідь. У комплексі ж обидві грамоти дають досить повне уявлення про монастирську власність у середині – наприкінці XVI ст.

У формі виписки збереглись у фонді Посольського приказу й дані про земельні володіння путивльського Молчинського монастиря. Виписка була зроблена з писцевих книг Путивля 7065 (1556/57) р. і стала підставою для пожалування Василія Шуйського у липні 1606 р. Цей документ, уперше виявлений на початку 1970-х рр. і досі не опублікований, не лише містить опис монастирської вотчини, а й дає чітке уявлення про характер і форми її господарської експлуатації; до всього, він розширює наші уявлення про тогочасну антропонімію і топонімію регіону, а також про номенклатуру знаків власності на бортних деревах – так званих "знамен", що вже не раз ставали об'єктом історичних та історико-лінгвістичних досліджень. У комплексі з пізнішими царськими грамотами ця виписка дає можливість простежити поступове зростання маєтностей Молчинського монастиря, котрому протегували такі різні особи, як Лжедмитрий І, Василій Шуйський та Михайло Романов.

Цікаві наукові знахідки можливі й у фондах Розрядного приказу. Йдеться, передусім, про акти XVI ст., подані разом із родоводами до Розряду представниками служилих родин після скасування місництва у 1682 р. Деякі з цих документів дають змогу реконструювати організацію сторожової служби на Сіверщині та форми місцевого урядування. Безперечно, дослідження цих фондів дозволить вписати цікаву сторінку в історію російсько-українських взаємин XVI ст. /185/-/186/

Розділ восьмий

ДОБА СИГІЗМУНДІВ

§ 1. Час реформ

Сигізмунд І був обраний великим князем литовським у жовтні 1506 р., а за півтора місяці став і королем польським. У спадок за своїм братом він отримав численні проблеми, передусім фінансові, спричинені виснажливою війною з Московщиною, котра спустошила литовську скарбницю. Потреби воєнного часу змушували Олександра вербувати поза межами країни кваліфікованих найманців-"жовнірів"; їх утримання потребувало величезних коштів, яких у державі бракувало. Через це за Олександра значного поширення набула практика внутрішніх позик під заставу державних земель. До неї ж, щоб забезпечити себе необхідними коштами, мусив вдаватися й Сигізмунд, особливо під час московсько-литовської війни 1512–1522 рр., наприкінці якої це джерело було практично вичерпане, оскільки всі "господарські" маєтності "в долзєх зашли"; водночас були передані в "оренду" всі прибуткові статті державного бюджету: мита, корчми і т. ін.

Виходом із цього фінансового глухого кута стали надзвичайні податки – серебщина та поголовщина. Першу щодо шляхетських підданих було юридично скасовано Казимировим привілеєм 1447 р. Тож для отримання від шляхти цієї субсидії Сигізмунд мусив скликати загальний ("вальний") сейм за участю князів, панів і бояр з усіх земель ВКЛ. Вперше це сталось у 1507 р., у переддень війни з Московщиною, коли постала потреба в черговому наймі жовнірів, тоді як Сигізмунд ще не розрахувався з ними по Олександрових боргах. Учасники сейму, скликаного в лютому того року, дали згоду на сплату серебщини – "зволили єго милости господарю с людєй своих на тот год сєрєбщизну дати: с воловоє сохи по шєсти грошєй, а с конскоє сохи по три гроши; а кто зємлю дєржит под собою, а волов и кляч нє маєт, а с зємли поживу маєт, тот три гроши маєт дати". Це створило прецедент на майбутнє. У 1520-х рр. серебщина збиралася п'ять разів, а її розміри істотно зросли – до 15 грошів з вола, 7,5 – з коня, 6 – від землі без тягла. У 30-х рр. XVI ст. почала запроваджуватися серебщина, яка збиралася три роки поспіль; відтак, по суті, цей податок втратив свій надзвичайний характер, хоча кожного разу його збір проводився за згодою шляхти, /187/-/188/ котра з'їжджалась на загальноземські сейми. Вона ж санкціонувала збір поголовщини (сейми 1514 і 1518–1519 рр.), що її сплачували всі мешканці ВКЛ: простолюд – по 1, шляхта – по 2, державні сановники – по 30 грошів (тобто 1 золотому).

З огляду на ці фінансові нововведення сеймування литовсько-руської шляхти набуло регулярного характеру. Коло проблем, які розглядалися на сеймових засіданнях, поступово розширювалося. Якщо за часів Олександра на порядок денний виносилися тільки питання обрання великого князя литовського та взаємин із Польщею, то за Сигізмунда до компетенції сейму були віднесені рішення про початок, продовження або припинення воєнних дій (зокрема, саме за сеймовою резолюцією розпочалась так звана Стародубська війна 1534–1537 рр.). Це було цілком закономірно, оскільки "війни для литовського уряду в XVI ст. стали вже майже немислимі без несення екстраординарних воєнних тягарів землевласниками великого князівства, без грошових субсидій з їхнього боку. Саме тому уряд і намагався заручитися попередньою згодою їх на початок чи продовження війни, щоб тим легше було отримувати від них і саму субсидію, і згоду на більш важке обкладення" (М. Любавський). /189/

Водночас сейм став активним учасником законотворчого процесу в державі, ініціювавши кодифікацію чинного права. На прохання учасників Віленського сейму 1514 р. Сигізмунд зголосився на створення комісії з учених-легістів, котра уклала Литовський Статут, який був запроваджений після ухвалення його статей на сеймових засіданнях (1529 р.).

Значення Статуту як кодексу державного, карного і цивільного права ВКЛ важко переоцінити. Не дивно, що сучасники порівнювали його прийняття із запровадженням християнства. Альбрехт Гаштольд з цього приводу відзначав, що хоч Ягайло і Вітовт Литву "с поганства навєрнули к вєрє христианскои, алє… вєра бєз вчинков мєртва єсть". Саме цим "вчинкам", бідкався він, вони нас "нє научили, прав нам нє дали, чєм быхмо мали справоватись, як христианє справуются"; це їхнє упущення й надолужив Ягайлів онук Сигізмунд І.

У Статуті було синтезовано норми звичаєвого права Литви та підвладних їй руських земель, поточного законодавства, "Руської Правди", польських і західноєвропейських судебників, а також положення римського права, що його рецепція в Литві розпочалась у XIII ст., згодом отримавши додатковий поштовх у вигляді теорії римського походження литовської еліти. Таке поєднання юридичних норм містило в собі елементи еклектики: вкрай архаїчні "артикули" (наприклад, про родовий викуп) сусідили в Литовському Статуті з такими, що сформувалися під впливом ідей Ренесансу й подеколи навіть випереджали свій час. З другого боку, в цьому виявився "імперський" характер Статуту, покликаного об'єднати одним "писаним правом" все розмаїття земель Литовської держави. Універсальність цієї юридичної пам'ятки полягала і в тому, що її настанови адресувались усім мешканцям ВКЛ, "так убогим, як и богатым", будь-якого "роду або стану", без огляду на віросповідання та національність. Дослідники вказують, що упорядники Статуту прагнули згуртувати литовсько-руське суспільство перед лицем постійної зовнішньополітичної загрози, адже це був час, коли рада панів не раз нагадувала Сигізмунду, що "вєликоє княжєство со всєх сторон огорчєно єсть нєприятєлями вашєй милости, почон от Прус и до Лифлянт (Лівонії – авт.), и до Москвы, от Москвы до царя пєрєкопского – с тых сторон вєликоє княжєство вєликий впад взяло (зазнало значних втрат – авт.) и много [зємли от нєго] отошло".

Зарадити цьому мали й заходи щодо впорядкування військової служби. Ще за часів Олександра, у 1502 р., було встановлено норму її відбуття мешканцями приватних маєтностей: князі, пани та бояри мусили під час воєнних дій виставляти одного озброєного кіннотника ("пахолка на конє в зброє") від кожних 10 селянських "служб". Це висунуло на порядок денний завдання здійснити загальнодержавний "попис" їхніх земель. /190/ Сейм 1507 р. ухвалив рішення, згідно з яким усі шляхтичі мали переписати своїх підданих і подати укладені реєстри Сигізмунду. Згодом, наприкінці 20-х рр. XVI ст., як порядок проведення "пописів", так і норму військової служби було змінено: кінний ратник мав виставлятися з 8 служб, а переписи стали здійснюватися спеціальними комісарами. Наслідком цих заходів стало зростання загальноземського ополчення, яке позитивно позначилось на перебігу чергової московсько-литовської війни, що закінчилася поверненням Гомеля до складу ВКЛ (1537 р.).

Водночас давалися взнаки й здійснені Сигізмундом кроки щодо зміцнення військової дисципліни. Тих шляхтичів, які запізнювались на мобілізаційні пункти, штрафували; дезертирів карали смертю. Важливим заходом уряду стало створення, за польським взірцем, посади найвищого гетьмана, що її першим обійняв волинський князь Костянтин Іванович Острозький.[84] Прерогативи гетьмана остаточно оформились у 1507 р., коли цей пост займав маршалок Станіслав Кішка. Виданою у серпні того року "уставою" Сигізмунд наказав війську, "абы гєтмана во всєм /191/ были послушны, бо єсмо казали єму послушных чєствовати, а упорных и нєпослушных карати, нє мєнєє, как мы сам пан господарь". На час воєнних дій гетьман фактично заступав великого князя литовського й тому наділявся якнайширшими повноваженнями.

Ефективність цього заходу засвідчив Костянтин Острозький, котрий після втечі з московського полону восени 1507 р. повернув собі гетьманський уряд і залишався на цій посаді до самої смерті (1530 р.). Поєднання широкої влади з полководчеським даром князя принесло свої плоди під час російсько-литовських воєн 1507–1508 і 1512–1522 рр. Особливої слави зажив гетьман після перемоги над московським військом під Оршею (8 вересня 1514 р.), яка зробила його національним героєм. За даними Сигізмунда, на полі битви залишилось 30 тис. російських воїнів – майже половина 80-тисячного московського війська.[85] Очевидно, що обидві цифри дещо завищені (як і кількість полонених, яку Сигізмунд у листі до лівонського магістра збільшив майже удвічі). Та, хоч литовцям не вдалося відвоювати захоплений у липні того року Василієм III Смоленськ, він залишився єдиним територіальним здобутком Росії у війні 1512–1522 рр. Не дивно, що літописна оповідь про перемогу Острозького під Оршею є справжнім гімном "славному и вєликоумному гєтману", що його "справою и наукою витязи литовскиє уподобилися своим мужєством храбрым македоня- нам". Анонімний автор /192/ порівнює князя зі славетними полководцями минувшини – Тиграном, Ан- тіохом, Пором, Александром Македонським – і твердить, що "за таковый вчинок нє только здєшних вєликих столичных городов… достоин єси, алє и самого Божьєго града Иєрусалима достоин єси владєти". Однак далеко не всі сучасники літописця поділяли ці настрої. На час укладення зацитованої літописної похвали Острозький уже тримав один "столичний" уряд – віленського каштеляна; коли ж у 1522 р. він став воєводою троцьким, це викликало протест литовського панства, котре наполягало на чинності Городельського акта 1413 р., згідно з яким ці вищі щаблі посадової ієрархії могли обіймати тільки католики (князь Костянтин був православним і, більше того, активно опікувався інтересами Церкви). Сигізмунд, щоб заспокоїти невдоволених, мусив видати грамоту, в котрій наголошував на винятковості цього надання "русину та схизматику", що аж ніяк не скасовує норм Городельського привілею. Зобов'язання надавати каштелянії, воєводства та інші вищі державні посади тільки католикам було включено й до привілею, виданого в 1529 р. з нагоди проголошення 9-річного сина Сигізмунда, Сигізмунда-Августа, великим князем литовським.[86]

У 1544 р. Сигізмунд-Август з волі батька та за згодою сейму став фактичним правителем Литви, а чотирма роками пізніше, по смерті Сигізмунда І, отримав і польську корону. Новий володар, як і його батько, шукав шляхів подолання фінансової скрути в державі, а також мусив зважати на несприятливі зовнішньополітичні фактори, до яких у 40-х рр. XVI ст. додалася турецька загроза. Саме остання спричинила ревізію оборонних споруд у 1543 р., від якої до наших часів збереглися "пописи" українських замків – Володимира, Луцька, Крем'янця, Брацлава, Вінниці й Житомира. Урядові комісари фіксували стан фортифікацій, наявність військового знаряддя: зброї, артилерії, пороху, селітри і т. ін. Аналогічну акцію було здійснено в 1552 р.; відомо, що цього разу, крім замків, названих вище, ревізори описали Київ, Канів, Черкаси, Остер, Мозир, Чорнобиль та Овруч. Дана ревізія, як і попередня, виявила численні недогляди в організації оборони південних "україн" ВКЛ. Вони були частково усунуті за розпорядженням Сигізмунда-Августа, а місцеві гарнізони отримали підкріп- лення у вигляді боєприпасів і загонів жовнірів.

Гроші на останніх, як і за часів Сигізмунда, надходили до державної скарбниці у формі серебщини. Водночас Сигізмунд-Август, як і його батько, дбав про підвищення прибутковості державних маєтностей. /193/ Однак, якщо Сигізмунд І спромігся лише на заміну панщини та натуральної данини грошовим оброком, то Сигізмунд-Август задумав широку земельну реформу, реалізовану у вигляді "волочної поміри" (поділу землі на волоки, згідно з "Уставою" 1557 р.); утім, ця, за висловом М. Грушевського, "економічна революція" практично не заторкнула основного масиву українських земель.

Натомість інші реформи Сигізмунда-Августа мали загальнодержавне значення. Їх ініціатором виступила шляхта, котра, усвідомивши, завдяки регулярному сеймуванню, свою політичну вагу, домагалась розширення власних прав і свобод. Вже набуті нею станові привілеї були підтверджені на Віленському сеймі 1551 р.; при цьому на прохання шляхти "господар" зробив наголос на чинності норм Городельського акта щодо недопущення православних на вищі державні посади. На подальших сеймах шляхтою висувалася низка вимог, що йшли в загальному річищі вдосконалення ("поправи") Литовського Статуту (реалізація цього завдання була покладена на спеціальну комісію, створену в 1551 р. за рішенням Берестейського сейму 1544 р.). /194/

Діапазон шляхетських інтересів охоплював різноманітні сфери суспільного буття. Шляхта клопоталася про скорочення кількості державних повинностей, зменшення розміру судово-канцелярських зборів, безмитний вивіз продуктів власного господарства за межі ВКЛ (на цьому особливо наполягали волиняни, котрі експортували зерно, худобу та лісові товари; вони ж вимагали у Сигізмунда-Августа, щоб той включив луцького й володимирського старост і волинського маршалка до складу великокняжої ради).