Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Єресь було соборно засуджено в 1490 р. Однак "есхатологічна криза" 1492 р., продемонструвавши хибність ортодоксальних релігійних уявлень, сприяла її подальшому поширенню. Самого митрополита Зосиму, котрий на церковному соборі щойно прокляв "пожидовлених", звинувачували в проєретичних симпатіях і нехтуванні християнськими догматами (йому приписували вислів: "Нєт второго пришєствия Христова, нєт и царствия нєбєсного святым: умер – инто и умєр, по та мєста (доти – авт.) и был"). Зосима був змушений зректися митрополичого сану; що ж до "пожидовлених", то їхню долю вирішив собор 1504 р.: єретиків піддали анафемі, а найзатятіших – спалили живцем.

Однак сповідувані ними ідеї жили й далі, згодом еволюціонувавши у так зване феодосіанство – вчення Феодосія Косого, котрий пропагував унітаризм ("Єдин єсть Бог…; Христос – нє Бог, а чєловєк и ходатай пєрєд Богом") і "самовладність" людини. Це, разом із критикою обрядовості та інституційних засад православної Церкви, мало не вторувало Феодосію та його однодумцям шлях на багаття. Їх врятувала втеча до Литви, де вони знайшли чимало вірних послідовників; один із критиків Косого навіть стверджував, що диявол "звів" ним Литву, як перед тим Схід – Магометом, а Захід – Мартіном Лютером. У 70-х рр. XVI ст. Феодосій Косой "со товарищи" перебрався на Волинь – відтак і вчення "пожидовлених", розроблене й розвинуте, повернулося на свою "прабатьківщину", де незабаром розчинилось у протестантському русі.

Втім, помічено, що на теренах України сліди цієї єретичної доктрини практично не простежуються – чи не тому, що "пожидовлення" перетворилося на єресь лише в специфічних умовах новгородського життя кінця XV ст.? Гадаємо, варто прислухатися до точки зору М. Грушевського, котрий, аналізуючи цей "загадковий рух, який істо- /240/ рично проявив себе на новгородському та московському ґрунті", припускав, що "антицерковна сторона властиво не займала його ініціаторів, і елементи релігійного лібералізму приплітались до нього автоматично, в комплексі з тією літературою, що бралась до вжитку з мотивів чисто культурних, освітніх". Відтак, на думку вченого, первісно "пожидовлення" було "культурним рухом, який виявив себе в зацікавленні різними еврейсько-арабськими писаннями", до яких зараховують Псевдо-Арістотелеву "Таємницю таємниць" (арабський порадник VIII–IX ст.), "Логіку" Мойсея Маймоніда, "Тенденції філософії" Мухаммеда аль-Газалі, "Лопаточник" Петра Єгиптянина, "Шестокрил" Імануїла бен-Якова Бонфіса й деякі інші ворожильні, космографічні та біблійні книги. Усі вони в другій половині XV ст. були перекладені руською мовою, поширеною в межах ВКЛ. У цьому вбачають сліди діяльності якогось просвітницького гуртка, члени якого бажали мати підручники "вільних наук" і точні біблійні тексти, по які вони й зверталися до освічених євреїв або караїмів. У науковій літературі подеколи називаються навіть конкретні "координати" гуртківців: людьми, причетними до бурхливої перекладацької діяльності другої половини XV ст., вважають згаданого вище Аврама Ребичковича чи навіть київського князя Олелька. Проте самі праці, продуковані цим науково-перекладацьким гуртком, за словами того ж М. Грушевського, "не донесли до нас ні одного ймення, ні однієї риси того осередку, де вони поставали"; водночас їх аналіз переконує в тому, що жоден із цих творів "не дає вказівок на дійсну пропаганду іудаїзму, "жидівства" як віри чи доктрини", не містить "єретичних тенденцій чи полеміки проти православної доктрини".

Тож для історика України відзначений культурний рух цікавий не тільки й не стільки його гучним єретичним "відлунням", скільки активним інтересом тогочасної духовної еліти до надбань єврейської культури; а те, що невдовзі його заступили відчуженість і упередженість, змушує замислитися над причинами того, чому моделі етноконфесійних взаємин, вироблені суспільною практикою XIV–XV ст., були занедбані в наступні віки, поступившись місцем нетерпимості та ворожнечі. /241/-/242/

Розділ одинадцятий

ТЕНДЕНЦІЇ ЕКОНОМІЧНОГО

РОЗВИТКУ

Далеко не всі аспекти економічного розвитку українських земель у литовську добу можна висвітлити достатньою мірою, що, передусім, пов'язано з бідністю синхронного актового та наративного матеріалу. Ще М. Довнар-Запольський відзначав брак "прямих господарських джерел" з історії ВКЛ за період до видання Першого Литовського Статуту і скаржився на необхідність видобувати відповідні дані "з документів, що змальовують різні прояви державного життя, в тому числі й господарство". На жаль, недостатнім є й розвиток пізньосередньовічної археології; відомості писемних джерел лише почасти доповнюються археологічними матеріалами з культурних нашарувань XIV–XVI ст.

У матеріальній культурі литовських часів виразно простежуються давньоруські традиції, хоча деякі з них були безповоротно втрачені після Батиєвої навали: назавжди зникли ювелірні вироби з перегородчастою емаллю, скляні браслети, пряслиця з овруцького шиферу. Оцінюючи втрати, яких зазнало міське ремесло, археологи пов'язують їх з "інформаційним розривом" між генераціями ремісників: "Багато першокласних майстрів загинуло, було забрано до Монголії або Золотої Орди… Нові майстри не пройшли відповідної школи, були втрачені виробничі секрети, що передавались із покоління в покоління, їхні ряди здебільшого комплектувалися вихідцями з сільської місцевості периферійних невеличких міст, які стояли на значно нижчому професійному рівні. Важливим фактором була відсутність належної матеріальної бази, необхідної для таких галузей ремесел, як ювелірне, каменерізне, склоробство тощо. Значно звузилося й коло замовників. Виробництво багатьох видів ремесел припинилося або провадилось у невеликих масштабах. Техніка ремесла стала грубшаю і простою. Загальний обсяг ремісничого виробництва міста став незначним. Археологічні знахідки ремісничих виробів або інструментарію нечисленні. Найбільше поширення у цей час мали життєво необхідні спеціальності: гончарів, ковалів, чинбарників, шевців, кравців тощо" (Г. Івакін).

Щоправда, ремесла посідали другорядне місце в структурі економіки українських земель, основу якої в XIV–XV ст., як і за давньоруських часів, становили землеробство й традиційні промисли: мисливство, /243/ бортництво,[109] рибальство, – причому останні виступали як провідна форма господарської діяльності значної частини населення.

Це й не дивно: далися взнаки монгольська навала і небезпечне сусідство з "Татарією". Занепала аграрна культура. Величезні обшири східноукраїнських земель, чия родючість і навдивовижу багатий рослинний та тваринний світи дивували сучасників-іноземців, збезлюднівши, перетворилися на суцільні мисливські, рибальські й бортні "уходи" (угіддя). Вони стали тереном особливої форми експлуатації природних багатств – сезонного "уходництва".

На жаль, воно й досі є недостатньо дослідженим, хоча ще в 30-х рр. нашого сторіччя В. Юркевич відзначав необхідність "аналізу соціально-економічної структури степового уходництва як явища загальноукраїнського масштабу". Це змушує прислухатись до спостережень О. Грушевського стосовно організації даного промислу в Подніпров'ї: "Користувались з місцевих уходів як мисливці і рибалки з фаху, так і звичайне селянство й міщанство, відриваючись від своєї щоденної праці. Для них уходи були певним резервом, з якого можна було черпати допомогу в той час, коли звичайні селянські та міщанські заняття несподівано давали менше. Тоді-то можна було звернутись до цього додаткового джерела, маючи з нього доповнення до звичайного захитаного бюджету.

Уходники йшли на уходи не поодинці, а гуртувались у певні промислові артілі, ватаги. Такі ватаги бували більші і менші, тримались довший час чи утворювались лише на один сезон і розпадались потім до наступного разу. Сама діяльність ватаг уходників призвичаювала їх до солідарності, до об'єднання. Коли ватаги рибалок працювали десь недалеко коло Києва, по дніпровських луках, їх об'єднувала спільна праця коло великого невода. Але коли такі ватаги йшли далі, до нижчих уходів, їм доводилось триматися разом із огляду на постійну татарську небезпеку по таких окраїнних місцевостях, де не можна було чекати якоїсь допомоги від держави.

Ватаги уходників поділялись на певні групи в зв'язку з їх заняттями. Знаємо ватаги соляників, які ходили до степів за сіллю[110] й привозили її потім на продаж до українських торговельних міст. /244/

Окрему групу складали ватаги, що ходили за медом. Вони "ставали пасікою… стояли з бджолою… держали пасіку… ішли меду брати" в залежності від географічних умов певної місцевості: чи було це в степах, чи йшли "в Звенигородщину або вище дуброви" (себто в надбузькі ліси на північ від Брацлава).

Дальша група уходників – це стрільці, які полювали, йшли в "уходи на м'ясо" до степу чи до лісів. В рибальстві розрізнялися ближні рибні ловці від дальших, на низу Дніпра чи в степах на Лівобережжі. Розрізняли рибалок теж до часу, коли вони займались рибальством. Крім ватаг на осінь та літніх були ще уходники, що приходили на весну ловити осетрів по луках дніпровських дерев'яними сітями. Іншим знаряддям були ще неводи, для яких доводилось сполучатись більшою кількістю люду, які забивали також спільно; вони вимагали досить багато приладдя: кілля, сітей, бечівок – всього цього бувало потрібно дуже багато".

Уходництво як промисел було зорієнтовано на ринок. Навіть добувши "кадку мєду", уходник прямував до найближчого міста, щоб "того продавати и за то сєбє жита и инших живностєй куповати". Стабільний внутрішній і зовнішній попит на продукти мисливства, бортництва та рибальства стимулював промислову діяльність. Водночас, перетворюючись на постійне заняття значної частини населення, уходництво значно обмежувало його господарську ініціативу. Це породжувало залежність Полісся й Середнього Подніпров'я (за визначенням М. Грушевського, тут рільництво "ділило своє значення в господарстві… з різними іншими джерелами доходів, а властиво займало поруч них другорядну позицію") від довезення зерна. Про пов'язані з цим труднощі свідчать документи середини XVI ст. – скарги жителів Житомира ("каждый из нас хлєб купуєт, на Волынь и на Подольє єздячи, и вжо шия наша от хлєба нєсвободна") і так звані "безмитні листи" Сигізмунда-Августа мешканцям Канева, Черкас та Вінниці, якими вони звільнялися від сплати мита на всій території ВКЛ як "люди украинныє", котрі "нє близко живность сєбє купуют" і через це "трудность и наклад прыймуют".

Як джерело товарного хліба виступали, передусім, західноукраїнські землі, де аграрні відносини в XIV–XV ст. набули більш зрілих форм (це позначилося на характері відбуткових відносин: якщо на Волині та в Галичині дедалі більше поширювалась панщина, наддніпрянці, як і за давніх-давен, давали данину "медом и скорою" – шкурками хутрових звірів: куниць, білок, бобрів, лисиць тощо). Налагодження регулярних торговельних зв'язків між окремими регіонами України сприяло розвиткові внутрішнього ринку й подоланню середньовічної /245/ замкнутості українських земель як соціально-економічних комплексів; остання добре простежується навіть на нумізматичних матеріалах: за твердженням М. Котляра, місця виявлення монетних скарбів XIV–XV ст. не зливаються в суцільний масив, а розміщуються компактними групами, котрі відповідають історичному членуванню території України в окреслений період.

Самий факт випадіння монет із грошового обігу, їх тезаврування місцевим населенням унаочнює нерозвинутість тогочасного товарного виробництва, панування традиційного, натурального, господарства. Симптоматичним є й таке явище, як збереження в Україні до початку XV ст. реліктів давньоруської доби – монетних гривень. Щоправда, водночас робилися спроби налагодити карбування місцевої монети: у 1350-х рр. – у Львові, у 1360 – 1370-х рр. – у Києві; і якщо монети Володимира Ольгердовича (разом із проблематичними монетами Дмитра-Корибута) були доволі ефемерними й суто регіональними, то напівгроші, продуковані львівським монетним двором (припинив існування в 1414 р.), використовувались у Галичині, на Волині та Поділлі й навіть у Польщі, затримавшись в обігу до 30-х рр. XV ст. Втім, усім їм не судилося опанувати місцевий ринок, на якому впродовж XIV–XVI ст. курсували празькі ("широкі") гроші, угорські та турецькі флорини, литовські, польські, татарські й генуезько-кримські монети (появу останніх спричинив розквіт генуезьких торговельних колоній на південному узбережжі Криму наприкінці XIII – в середині XV ст.; найвизначніша з-поміж них, Кафа (сучасна Феодосія), за якою ці монети подеколи звались "кафинськими", зберегла своє економічне значення й після погрому її турками в 1475 р.).