Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Наявність на них тамги ("ордынского знамєния") виразно унаочнює обмеженість литовського сюзеренітету в останній третині XIV ст. /70/ Крім цієї татарської "плетінки" існує ще кілька типів зображень на зворотному боці згаданих монет; на аверсі ж усі вони мають так званий княжий знак, аналогічний із зображеннями, вирізьбленими на печатках синів Володимира Ольгердовича. Це наштовхує на припущення, що даний знак був гербом київського князя, в якому, коли тлумачити його як схематичне зображення церкви, відбилося значення Києва як релігійного центру Русі. Що ж до самого факту карбування монети Володимиром Ольгердовичем, то він засвідчує, з одного боку, економічні можливості Київського князівства, а з другого – політичні амбіції його "Божою ласкою" володаря.

Збереглося й кілька документів, що стосуються доби Володимира Ольгердовича. Втім, лише один із них не викликає сумнівів щодо своєї автентичності – дарчий запис князя Микільській церкві у Смідині (на Мозирщині), котрий у XVII ст. був скопійований самим Петром Могилою. Інші також відомі в пізніх копіях, але, найвірогідніше, сфальсифіковані. Серед них чи не найбільш контроверзійною є грамота, нібито видана "Володимиром Ольгердовичем, князем київським" "Юрію Івантичу (Івановичу – авт.) зі Сквири" з огляду на спустошення його земель татарами. Щоб компенсувати Юрію Івановичу збитки, яких він зазнав від нападу "Заволзької Орди", князь надав йому маєтності при київському замку (зокрема "землю Святошицьку" на р. Сирець – пізніший Святошин) і, принагідно, підтвердив право на спадкове володіння землями, котрі належали його далекому предкові – половецькому князю Тугорхану, з дочкою якого в 1094 р. одружився київський князь Святополк Ізяславич. У грамоті чимало анахронізмів (до них, зокрема, належить згадка про "Заволзьку Орду"), однак їх можна витлумачити як наслідок пізнішої "обробки" оригінального тексту; тож у фаховій літературі самий факт цього надання практично не заперечується – і відтак не виключається, що влада Володимира Ольгердовича поширювалася на південну Сіверщину (зокрема на Ніжин і Сосницю, згадані в документі).

Втім, поза сумнівом є лише те, що під контролем Володимира Ольгердовича перебувала Путивльщина, де порядкував його намісник Каленик Мишкович. Тут же були володіння татарського князя Яголдая Сарайовича (його, напевно, можна ототожнити з беком Ягалтаєм, котрий у 40–50-х рр. XIV ст. перебував при дворі золотоординських ханів Джанібека та Бірдібека). Наприкінці XIV ст. Яголдаю належав комплекс маєтностей у складі Мужеча (на Пслі, десь між сучасними Суджею та Обоянню), Милолюбля (на Сіверському Донці) й Оскола (сучасний Старий Оскол, в районі якого джерела XVII ст. нотують "Яголдайове городище"). Цей великий феод, зафіксований наприкінці XIV ст. в ярлику Тохтамиша як "тьма Сарайового сина Яголдая", про- /71/ існував як власність його нащадків до кінця XV ст. (у 1497 р. Яголдайовщину як складову частину Путивльського повіту було поділено між кількома київськими боярами). На жаль, невідомо, чи був Яголдай самостійним династом, чи визнавав зверхність Володимира Ольгердовича – і, відповідно, чи становила "Яголдайова тьма" автономний татарський улус, чи входила до територіальних меж Володимирового уділу.

До речі, при визначенні останніх сучасні фахівці беззастережно приймають дані синхронного, але вкрай специфічного джерела – згаданого вище "Списку руських міст далеких і близьких", де в рубриці "А сє києвьскыи гроди" згадано 71 місто, що їх, на думку низки дослідників, було "практично об'єднано у державі Володимира Ольгердовича кінця XIV ст."; окреслена "Списком…" територія охоплює терени Київщини, Сіверщини та Переяславщини.

Аналізуючи цю інформацію, слід, передусім, зауважити, що у вітчизняній історіографії дорадянської доби панував скептицизм щодо "Списку…" як історичного джерела; зокрема, в літературі кінця XIX – початку XX ст. неодноразово відзначався факт наявності в ньому нашарувань різного часу; відповідно, вважалося неприпустимим використання даних "Списку…" в наукових працях. У 50-х рр. нашого століття ця думка була піддана критиці М. Тихомировим, котрий, здійснивши комплексне дослідження даної пам'ятки, дійшов висновку, що "Список.." є "твором кінця XIV або початку XV ст., який мав на меті дати короткий перелік… руських міст того часу". І хоч після цього до "Списку.." не раз зверталися фахівці (Л. Черепнін, Б. Рибаков, І. Греков, Є. Наумов, О. Подосинов, В. Янін та ін.), ставлення до нього як до безумовно вірогідного щодо історико-географічних реалій кінця XIV – початку XV ст. джерела не змінилося.[35]

Виняток становить тільки позиція польського дослідника А. Поппе, котрий навів переконливі докази на користь того, що в основі відомої нам редакції "Списку…" була інша, першої половини XIII ст., – паралельно не виключаючи "можливості існування ще раніших, наприклад, XII ст.,[36] /72/ редакцій "Списку…" чи окремих описів для поодиноких частин Русі". Вчений звернув увагу не лише на наявність у "Списку…" населених пунктів та архітектурних споруд, які припинили своє існування після монгольської навали, а й на особливості його "волинської" частини: "Якщо окреслити контури території, яку займають ці "волинські", за "Списком…", міста, то матимемо схематичне зображення Володимиро-Галицького князівства першої половини XIII ст." (саме тоді, між іншим, Дорогичин, якого немає в "Списку…", на певний час відходив до Мазовії).

Репродукуванням анахронічних уявлень можна пояснити й об'єднання в межах київського реєстру міст Київщини, Сіверщини та Переяславщини – тобто регіонів, що в літописах XII–XIII ст. об'єднувалися терміном "Русь" (у вузькому значенні слова). Не викликає сумніву й книжне походження частини згаданих у київському реєстрі топонімів – невипадково, наприклад, тут фігурують "Ростовець, Унеятин", що їх появу, гадаємо, спричинило невірне прочитання літописного фрагмента: "Воєваша половци у Ростовца и у Нєятина". Таким чином, не є перебільшенням твердження О. Андріяшева, що "Список…" (принаймні, в його київській частині) "показує більш знання з стародавньої руської історії, аніж точності історично-географічних даних"; зрозуміло, що він не може бути дороговказом при реконструкції політико-географічних реалій часів Володимирового правління.

Більш продуктивним за цих обставин є залучення даних стосовно Київського князівства середини – третьої чверті XV ст., коли в ньому як у своїй спадковій "отчині" порядкували син та онук Володимира Ольгердовича – Олелько Володимирович і Семен Олелькович. У цей період кордони Київської землі на Правобережжі практично збігалися з передмонгольськими, а на Лівобережжі охоплювали давню Переяславщину та Путивльське Посейм'я.

Взагалі ж у тогочасному устрої українських земель виразно простежуються елементи континуїтету: якщо Київська земля й надалі зберігала свою адміністративно-територіальну цілісність, то Сіверщина, де ще в XIII ст. узяли гору відцентрові тенденції, за литовських часів перетворилася на конгломерат удільних князівств на чолі з Гедиміновичами.

Володіючи своїми уділами "з руки" Ольгерда, а згодом – Ягайла, ці князі залишались у сфері верховного права "господаря". Відповідно, будь-яке великокняже пожалування на Сіверщині фактично було наданням "до воли господарской" (хоча формально, у документальному матеріалі, цей статус зафіксований лише за сіверськими володіннями Федора Любартовича); переміщення князів з уділу на уділ, залежно /73/ від змін зовнішньо- й внутрішньополітичної кон'юнктури, були типовим явищем того часу.

З литовських уділів на Сіверщині найповніше представлений у джерелах Брянськ, відомий як володіння князя Дмитра Ольгердовича, що його названо "Брянським" у перемирній грамоті Ольгерда з великим князем московським Дмитром Івановичем (1372 р.), а також у пам'ятках Куликовського циклу – широкій редакції літописної повісті "О том, князь великий како бился с Ордою" та "Сказанні про Мамаєве побоїще".

Воднораз із літописів випливає, що перед 1379 р. Дмитро Ольгердович втратив Брянськ і опинився в Трубчевську, хоч залишається неясним, чи входив Трубчевськ до його уділу в первісному складі, чи становив окремий уділ, який Дмитро отримав замість втраченого Брянська. На користь останнього промовляє той факт, що в білорусько-литовських літописах Трубчевськ фігурує як самостійний уділ, переданий Ольгердом, за літописом Биховця, сину Андрію. Той міг володіти ним паралельно із Полоцьком; якщо так, тоді, можливо, не випадково взимку 1379 р. Трубчевськ став об'єктом воєнної експедиції, здійсненої за активної участі Андрія Ольгердовича: відомо, що цей князь прикладав чимало зусиль до повернення земель, які колись йому належали.

У джерелах немає вказівок на те, коли і чому Дмитро Ольгердович був переміщений із Брянська до Трубчевська. Відомо лише, що згодом Трубчевськ, покинутий Дмитром, перейшов до складу володінь іншого сина Ольгерда – Дмитра-Корибута, про що свідчить наявність "трубєцького воєводы" серед поручників цього князя у квітні 1388 р.

Характерно, що поряд із Дмитром Брянським, за літописними звістками останньої чверті XIV – початку XV ст., відомий інший князь із цим же титулом – Роман Михайлович, ідентифікація якого є досить проблематичною. Вперше "Роман Михаилович Бряньскии" згадується серед "князєй рустиих", що взяли участь у поході на Твер у 1375 р. – "кождо от своих градов с своими полкы"; таким чином, на той час він був "Брянським" не номінально; тож утвердження Романа у Брянську мало місце між 1372 і 1375 рр. (як уже відзначалося, в договорі 1372 р. ще фігурує "княз Дмитрии Бряньскии").

У1401 р. Роман Михайлович загинув у Смоленську. Нагадуючи про цю подію великому князю московському Василію Дмитровичу, Вітовт у своєму посланні (збереглося в передачі тверського літописця) називає його "братом мнє и тобє князєм вєликим Романом Чєрниговским". Так само титулує його Любецький синодик, де поминається "вєл(икий) князь Роман Михайлович Чєр(ниговский), убыєнный от князя Юрия Смолєнского". Із загального тону цих звісток, як і з літописної оповіді про події 1375 р., випливає, що Роман Михайлович не належав до /74/ Гедиміновичів, а був представником однієї з місцевих династій (можливо, навіть Ольговичів). Черніговом він володів принаймні до початку 70-х рр. XIV ст.: у договорі 1372 р. "в имєни" Дмитра Івановича згадується "княз вєликии Роман" – очевидно, Роман Михайлович, який на той час уже втратив Чернігів і дістав підтримку при дворі великого князя московського. Не виключено, що Брянськ – об'єкт гострого суперництва Москви і Литви (ще в 1370 р. московський князь "посылал воєвать Брянска") – був переданий Роману Михайловичу внаслідок угоди між Ольгердом та Дмитром Івановичем (при цьому Дмитро Ольгердович був переміщений із Брянська до Трубчевська). Тоді цілком закономірно, що Роман, який закнязював у Брянську за підтримки Дмитра Івановича, зберігав і надалі свою промосковську орієнтацію, її унаочнює його участь у "Тверській війні" 1375 р., а також брак згадок про воєнні сутички в районі Брянська взимку 1379 р., хоч московські війська, послані на "литовьскыя городы", не могли його оминути, прямуючи до Трубчевська і Стародуба. Поліпшення московсько-литовських взаємин наприкінці XIV ст. помітно позначилося на позиціях Романа Михайловича, котрий загинув, обстоюючи інтереси Вітовта у Смоленську (1401 р.). Після його смерті Брянськ був переданий Свидригайлу Ольгердовичу, який резидував тут, аж поки не виїхав на службу до великого князя московського (1408 р.).

У літературі можна зустріти вказівки на існування, опріч Дмитра Ольгердовича і Романа Михайловича, ще двох брянських князів останньої третини XIV ст. – Семена і Гліба. Щодо першого, який загинув під час штурму Твері в 1375 р., слід відзначити, що лише пізні джерела звуть його "Семеном Брянським"; у Московському Академічному, Рогозькому, Новгородському четвертому, Софійському першому та інших літописах він фігурує як "Сємєн Иванович Добрыньский"; очевидно, це був брат Костянтина Івановича Добринського, котрий жив у другій половині XIV ст. і дав початок визначному боярському родові. "Глєб Бряньский" згадується лише в "Сказанні про Мамаєве побоїще" (причому в різних редакціях він зветься також "Дручєским" і "Каргополским"). Видавцями цієї пам'ятки було висловлено припущення, що ім'я Гліб з'явилося в тексті "Сказання…" внаслідок помилки і в даному випадку йдеться про Романа Михайловича Брянського, названого в Новгородському четвертому літопису за списком Дубровського серед воєвод засадного полку, що цілком узгоджується із зовнішньополітичним курсом цього князя.

На тлі доволі численних згадок про брянських князів дані літописів про Чернігів і його володарів наприкінці XIV ст. більш ніж скупі. Єдиним певним свідченням про це місто в зазначений період є вказівка Євреїновського літопису й хроніки Биховця на "Чєрнигов и Чарто- /75/ рыєск" як на уділ Костянтина Ольгердовича, котрий, очевидно, заступив тут Романа Михайловича на початку 1370-х рр.

Зазначимо, що у фаховій літературі не раз висловлювалася думка, нібито, крім Костянтина, чернігівський стіл посідав ще один із Ольгердовичів – Дмитро або Дмитро-Корибут. Підставою для цієї гіпотези став запис у Любецькому синодику, що зазвичай трактується як поминання "вєликого князя Димитрия Чєрниговского и брата єго князя Иоанна, вєликого князя Иоанна-Скиргайла". Однак, як слушно відзначив С. Кучинський, таке прочитання тексту синодика, для якого інтерпункція оригіналу не дає жодних підстав, безперечно, помилкове, оскільки при цьому об'єднуються два різні записи: поминання чернігівського князя Дмитра та його брата Іоанна і поминання князя Скиргайла (в хрещенні – Іоанна) Ольгердовича, котрий з 1387 р. володів Любечом, а в 1395–1396 рр. правив у Києві. Відповідно, "князь Иоанн" не тотожний Іоанну-Скиргайлу, а це автоматично унеможливлює ідентифікацію "Димитрия Чєрниговского". Тож не випадково жодне з існуючих джерел не називає ані Дмитра (вписаного, до речі, до Любецького синодику як "князь Димитрий Олгєрдович"), ані Дмитра-Корибута чернігівським князем.

Уділом останнього у 80-х рр. XIV ст. був Новгород-Сіверський. Найбільш ранні документи, які про це свідчать, датовані 1386–1387 рр.; проте вокняжіння Дмитра-Корибута у Новгороді-Сіверському відбулося раніше, адже, за літописними даними, вже у 1382 р. Кейстут після звістки про зраду Корибута, котрий відмовив йому в "послушєнствє", виступив із військом на Новгород-Сіверський.

Слід відзначити, що існувала тенденція до перетворення сіверських володінь Гедиміновичів на спадкові. Принаймні, стародубський уділ, перша згадка про який належить до 1388 р., був переданий його володарем Патрикієм Наримунтовичем (Давидовичем) в управління своєму сину Олександру Патрикійовичу, який у тексті мирної угоди між Орденом і Литвою (1398 р.), у присяжній грамоті на вірність Ягайлу (1400 р.) та в літописних повідомленнях про події 1397–1403 рр. титулується "Стародубським".