Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Важко судити, завдяки яким обставинам князі-путивльці утвердились у Києві. Найвірогідніше, провідну роль тут відіграла підтримка татарських феодалів, які осідали у Посейм'ї, котре впродовж XIII–XV ст. було зоною активних тюрко-слов'янських контактів.[10] Утім, було б передчасним повністю ігнорувати наявність "галицько-волинського фактора"; принаймні, досить привабливою здається можливість /34/ ототожнити путивльського з походження князя Андрія Овруцького з Андрієм Путивличем (варіант: Путивльцем) з оточення Льва Даниловича, хоч, безперечно, дане припущення залишається повністю у сфері гіпотез.[11]

Підтримка татарських чи галицько-волинських князів могла зіграти для путивльців принципову роль за умов феодальних усобиць в Орді кінця XIII ст. Можливо, саме в атмосфері спричиненого ними хаосу, коли "вєсь Києв разбєжался", вихідці з Путивльщини й утвердились у прадавній столиці Русі.

Що ж до офіційного статусу, якого вони набули, то, з огляду на стан джерел, окреслити його практично неможливо. М. Грушевський, наприклад, розглядав київського князя Федора, скандально відомого своїм зухвалим нападом на новгородського архієпископа Василя у 1331 р.,[12] тільки як "татарського намісника", посилаючись на присутність баскаків серед його оточення, однак це припущення піддав критиці ще П. Голубовський, слушно відзначивши, що "до всіх найголовніших князів і в усіх областях були приставлені ці ханські чиновники".

Власне, сама належність Федора Київського до путивльської династії є досить проблематичною. Свого часу Р. Зотов упевнено відніс його до родичів Іоанна-Володимира Київського та Андрія Овруцького, що пояснюється невірним прочитанням опублікованих Філаретом (Гумілевським) даних Київського синодика. На наш погляд, з цим князем можна швидше ототожнити "великого князя Феодора" з пом'яника Києво-Печерського монастиря, що, хоч і не кидає світла на його походження, зайвий раз свідчить про необхідність розшуку, публікації та дослідження всіх князівських синодиків Київщини і Чернігівщини, /35/ на чому наполягав ще М. Грушевський. Перспективність таких пошуків унаочнює вже згаданий вище Рязанський пом'яник, де, зокрема, фігурують київський князь Гавриїл і його дружина Катерина – особи, геть незвісні за давньоруських і пізніших часів.

Однак не менш цікавим видається факт існування овруцького князя Андрія: він є свідченням того, що Овруч, який у XIII ст. практично не згадувався літописцями, в наступному сторіччі перетворився на важливий (а може, й другий за значенням) адміністративний центр Київщини. Певно, це сталося через втрату Києвом контролю над Півднем, де татари повною мірою реалізували своє прагнення самостійно порядкувати на завойованих ними землях.

Йдеться, передусім, про регіони, придатні для сезонних випасів худоби – український Степ і Лісостеп. Уже Карпіні зауважував, що Подніпров'я перетворилося на терен татарських кочовищ. Він же відзначав, що "безпосередньо під татарами" перебував Канів, де він опинився в лютому 1246 р. Нижче по Дніпру містилося поселення, в якому також не було руської з походження адміністрації – там верховодив "алан на ім'я Михей".

Аналогічну мандрівку Дніпром у 1245 р. здійснив Данило Галицький. Вирушивши "в ладьє" з Києва, він незабаром дістався Переяславля, де його "стрєтоша татаровє". Як слушно зауважив з цього приводу В.Єгоров, “припущення, що монголи перебували тут лише тимчасово, пересуваючись у пошуках добрих пасовищ, навряд чи буде правомірним. За інформацією Карпіні, вони влітку піднімалися вгору за течією Дніпра, Дону й інших річок, а восени подавалися на південь, до моря. Подорож Данила почалась у день св. Дмитра (26 жовтня), відтак, у Переяславль він міг потрапити пізно восени, на початку листопада, коли всі монгольські стада вже відкочували в південні широти. Тому можна припускати, що Данило зустрівся в Переяславлі з якимось стаціонарним контингентом монгольської адміністрації, котрий постійно перебував у цьому місті".

Перехід Переяславля під "безпосередню" владу татар цілком можливий з огляду на тотальне винищення його мешканців у 1239 р. (монголи "изби всєх", включно з місцевим єпископом). Водночас утвердженню цього режиму на Подніпров'ї сприяло поступове "збезкняжіння" регіону, засвідчене перебуванням князя Юрія Пороського на службі в галицько-волинських князів Володимира Васильковича й Мстислава Даниловича;[13] очевидно, що залишені напризволяще /36/ володіння цього князя також перейшли під прямий контроль ординців.

Наслідком цих синхронних процесів (збезлюднення та "збезкняжіння" українських земель і, паралельно, формування татарської адміністрації й осередків татарської людності) стало утворення поняття "Татарська земля", котре перетворилося на стійкий компонент етногеографічних уявлень XIV–XVI ст. Так, на початку XV ст. новгородський книжник, описуючи зіткнення військ Вітовта й Тимур-Кутлука (серпень 1399 р.), локалізував його "у рєки Ворсклы в Татарской зємлє". За твердженням венеціанця Амброджіо Контаріні, Київ, в якому він побував у 1474 р., стояв безпосередньо на кордоні з Татарією, який тягнувся вздовж Дніпра. У XVI ст. цей кордон помітно посунувся на південь: посол імператора Рудольфа Еріх Лясота у своєму щоденнику, який він вів під час перебування в Україні в 1594 р., відзначив гирло р. Самара як місце, де на Лівобережжі починається Татарія, "котра в минулому сягала на Правобережжі до Тясмина". На захід від нього, в басейні Бугу та його притоки Синюхи, також лежали землі, здавна облюбовані татарами. На те, що цей регіон був традиційним місцем кочовищ ординців, у середині XVI ст. вказував Сигізмунду II Августу кримський хан Сагап-Гірей, покликаючись на часи Батия, Узбека та Джанібека, від яких збереглися численні "кишені" (татарські надгробки).[14] Те, що "поле Татарське" починалося за Брацлавом, зауважив, мандруючи до Царгорода, диякон Троїце-Сергієвого монастиря Зосима (1419 р.).

Поруч із цією "Татарською землею" на теренах України існували й специфічні анклави, мешканці яких підпорядковувались безпосередньо монголам. Літопис зве їх людьми татарськими, або "сидящими за татары". Такі громади існували у верхів'ях Бугу й Случі (у так званій Болохівській землі) та в поріччі Тетерева. Відомості джерел про них мізерні, що й не дивно з огляду на короткочасність їхнього існування: Болохівська земля зникла як автономна адміністративна одиниця вже десь у 60-х рр. XIII ст. До цього неабияких зусиль доклав Данило Галицький, обурений тим, що болоховці "от татар большую надєжду имєяху", вирощуючи для них пшеницю та просо (тобто сплачуючи данину збіжжям). Деякі історики XIX – початку XX ст. пояснювали з'яву цих громад прагненням "виломитись з-під князівсько-дружинного режиму, що важким тягарем лежав на народній масі й наприкрився їй", тобто широким протикнязівським рухом, котрий розгорнув- /37/ ся в умовах дезорганізації суспільного життя, спричиненої монгольським нашестям. Гадаємо, що наявні джерела не дають вагомих підстав для таких широких узагальнень: соціальний аспект цього явища є надто невиразним, і причини появи "антикнязівської" теорії слід шукати в демократичних уподобаннях її авторів.

Аналогом болохівських громад подеколи вважають так звані Ахматові слободи в Посейм'ї, на теренах давньої Чернігівщини. Присвячена їм літописна оповідь заслуговує на особливу увагу на тлі загальної бідності відомостей джерел про життя українських земель за татарських часів. Написана по гарячих слідах драматичних подій, вона містить неоціненну інформацію про взаємини місцевих князів з ординською адміністрацією, про сумні реалії тогочасного буття.

В оповіді, котра фігурує в літописах під 1283–1284 рр., йдеться про "бєсєрмєнина" (мусульманина) Ахмата, котрий "дєржашє баскачьство Курского княжєния", після того як відкупив у татар право збору данини на його території. Зловживаючи цим правом ("тєми данями вєликую досаду творя князєм и всєм людям в Курском княжєнии"), він "єщє к тому нарядил двє слободы в отчинє Олєга, князя Рыльского и Воргольского". Осадження слобід передбачало надання податкових-фінансових пільг їхнім мешканцям; режим, створений Ахматом, був настільки сприятливим, що незабаром "умножишася люди в слободах тєх, со всєх сторон сшєдшєся", передусім, із волості Олега. Це, як і шкоди, котрі мешканці Ахматових слобід завдавали навколишньому люду, спонукало князя за згодою його родича Святослава Липовецького звернутися зі скаргою до тодішнього володаря Орди Телебуги. Той відрядив з ним татарські загони, наказавши: "Что будєт ваших людєй в слободах тєх, тє люди вывєдитє в свою волость, а слободы тє разгонитє". Натхненні цією санкцією, князі розграбували слободи, ув'язнивши їхніх жителів, "а своих в свою отчину вывєдоша".

У той час, коли відбувалися ці події, Ахмат перебував у ставці іншого ординського "царя" – Ногая, яка містилася в пониззі Дунаю. Почувши про знищення своїх курських слобід, Ахмат звів наклеп на Олега та Святослава, сповістивши Ногая, що князі є його таємними ворогами. Щоб переконатись у цьому, Ногай мав запросити Олега де себе в ставку; запрошення було передане через ханських сокольників, відряджених на Курщину на традиційні лебедині лови. Олег не поїхав до Ногая – проте не тому, що вважав себе винним перед Ахматом, а через вчинок свого "сродника" Святослава, котрий "ударил ночью разбоєм на слободу". Неявка Олега була витлумачена Ногаєм як доказ правдивості Ахматових слів; та й сокольники переконали його, що Олег і Святослав "нє князи, но разбойники". /38/

На Курщину вирушили каральні загони. При їх наближенні Олег утік до Телебуги, а Святослав подався у Воронезькі ліси. Татари погромили їхні князівства; за рахунок награбованого "добра воргольского и рыльского, и липовичского" знов забуяло життя в Ахматових слободах. До самого ж баскака, замість Олега та Святослава доставили їхніх бояр. За наказом Ахмата їх стратили, віддавши закривавлений одяг захопленим заразом купцям і паломникам, щоб ті, мандруючи, повчали людей: "Кто имєт держати спор со своїм баскаком, тако єму будєт". Трупи бояр, відтявши їм голови й правиці, розвішали по деревах; "и хотєша послати по зємлям головы и руки боярскиє – ино нєкуда послати, занє вся волость изъимана" (тобто після татарської "раті" нікого було лякати цими страшними "трофеями"; тож їх покидали "псам на изъєд").

Після цього Ахмат повернувся в Орду, залишивши двох своїх братів "блюсти и крєпити слободы". Очевидно, що він "нє смєл остатись в Руси", піклуючись про власну безпеку: обидва його недруги залишились на волі. Невдовзі один з них, Святослав, не порадившись попередньо з Олегом, вчинив напад на Ахматових братів, коли ті на чолі загону із 30 чоловік прямували з однієї слободи в другу. При цьому "братєники бєсєрмєны" втекли, а Святослав "руси избил 25 и 2 бєсєрмєнина". Ахматові брати знайшли притулок у Курську, а мешканці татарських слобід знову розбіглися.

Тим часом Олег повернувся від Телебуги. Він вшанував пам’ять закатованих бояр і звернувся до Святослава зі словами: "Почєму взложил єси имя разбойничьє на мєня и на сєбя? В зиму єси на слободу ночью разбоям ударил, а нынє на пути єси разбил". Обидва вчинки князя підпадали під категорію злочинів, за які треба було відповідати в Орді. Однак Святослав був упевнений у своїй правоті; Олег же в розв’язанні конфлікту з Ахматом покладався не на силу, а на "Бога и правду". Тож він напосівся на Святослава: "Нынє затєрял єси правду мою и свою и нє идєш ни к своєму цєсарю, ни к Ногаю на исправу". Арбітром у цій суперечці він вважав Телебугу і, коли той наказав йому вбити Святослава, підкорився. Це, одначе, не розірвало кривавого ланцюга злочинів: за Святослава помстився його брат Олександр, убивши Олега і двох його малих синів.

Як бачимо, давній літописець докладно занотував перебіг подій, від яких у нього, як він сам признався, "хлєб во уста нє идяшєт от страха"; у пізніших літописах цю історію було дещо скорочено. Втім, за словами укладача Никонівського зводу, "и малая єта повєсть можєт исторгнуть слєзы у разумного чєловєка". Не дивно, що до неї звертались усі, хто досліджував режим ординської зверхності. /39/

Щоправда, далеко не завжди відбиті в даному епізоді реалії об’єктивно висвітлювались у науковій літературі. Знайшлось навіть місце для тверджень, буцімто події на Курщині становили важливий етап у визвольній боротьбі проти ординського панування, було однією з хвиль народних повстань, які "зробили перші проломи в татарському ігові". Ці уявлення піддав критиці В. Кучкін, слушно зауваживши, що "в літописному оповіданні про Ахмата немає жодних натяків на народний рух у Курському і сусідньому з ним князівствах. Навпаки, втеча населення від карателів, що прийшли з Орди Ногая, залишення населенням Ахматових слобід через напади Святослава Липовецького виразно свідчать про відсутність у цього рядового населення будь-якого власного організаційного начала, здатного підняти народ на активну боротьбу проти іноземних чи власних гнобителів".

Нескладно, нарешті помітити, що й пафос самої літописної оповіді полягає не в засудженні "норова татарского", а в провіденційному твердженні: "Сє жє зло сотворися вєликоє грєх ради наших. Бог бо казнит чєловєка чєловєком – и тако навєдє Бог сєго бєсурмєнина злого за нєправду нашу"; при цьому цілком розуміючи, що частину "нєправды" становлять міжкнязівські чвари ("которы"), літописець волів не заглиблюватись у це болюче питання ("много о том писати – но то оставим").

Варто зауважити, що, аналізуючи оповідь про Ахматові слободи, історики нерідко користувалися її пізніми редакціями, де початковий текст був перероблений та перекручений, тож, за висловом того ж В. Кучкіна, брали на віру "псевдофакти і псевдореалії". Власне, навіть дата, під якою оповідь було вміщено у літописах, виявилася помилковою. Як довели А. Насонов і М. Бережков, описані під 1283 – 1284 рр. події могли відбутися лише між 1287–1291 рр.