Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Цей літописний переказ набув значення історіографічного факту знов-таки завдяки М. Стрийковському, який повністю переніс його в свою "Хроніку" і прикрасив новими деталями, досить сумнівними з погляду їхньої історичної вартості. Крім того, він синхронізував "упокоєние зємли Жомоитской от нємцов" з поразкою хрестоносців у Жемайтії в 1320 р. і таким чином датував походи литовців на Волинь та Київщину.

З легкої руки М. Стрийковського оповідання про здобутки Гедиміна на Русі кілька століть мандрувало по сторінках різноманітних історичних творів.[20] Однак із накопиченням знань про реалії XIV ст. почали виникати й сумніви в його вірогідності.

Першим, хто піддав цей переказ ґрунтовній науковій критиці, був В. Антонович. У своїй праці "Нарис історії Великого князівства Литовського", яка побачила світ у 1878 р., він відзначив, що Волинь залишалася під управлінням місцевих князів принаймні до 1335–1340 рр., після чого перейшла під владу литовського князя Любарта Гедиміновича, але не внаслідок завоювання, а завдяки його родинним зв'язкам з останніми Романовичами. Вчений підкреслив, що відомостей про боротьбу Гедиміна за Волинь і Київську землю немає ані в лівонських та пруських хроністів, ані в північно-східних і ранніх (середини XV ст.) литовських літописах; не знають про неї й попередники М. Стрийковського, історіографи XV–XVI ст. – Я. Длугош, М. Кромер, М.Бєльський. Як свідчення незалежності Київщини та Волині від Литви розцінив Антонович і згадані вище події 1331 р., пов'язані з діяльністю в Південній Русі митрополита Феогноста.

Заперечивши можливість завоювання Гедиміном південноруських земель як таку, дослідник також зупинився на окремих деталях літописної оповіді, котрі, на перший погляд, "надають їй більшої докладності й вірогідності". Він відзначив їх анахронічність і невідповідність реаліям першої половини XIV ст., хоча й не виключив можливості того, що в першій (волинській) частині переказу відбилася, нехай і в химерній, перекрученій формі, боротьба між Гедиміном і галицько-волинськими князями за Підляшшя;[21] друга ж час- /51/ тина, на думку дослідника, була штучно створена за фабулою цілком історичного оповідання про воєнну експедицію Вітовта проти Володимира Ольгердовича Київського (про неї йтиметься нижче). Укладач літопису, "змінивши імена дійових осіб і додавши кілька вигаданих подробиць, вмістив його (у літопис – авт.) вдруге як додаток до походу Гедиміна на Волинь". Отже, вся оповідь "складається з двох переказів, що стосуються двох різних подій, які відбулися в різні часи".

Такий підхід до проблеми був енергійно підтриманий М. Дашкевичем, автором критичних щодо "Нарису…" Антоновича "Заміток по історії Литовсько-Руської держави". Він провів цей принцип далі, виділивши в складі оповіді чотири окремі сюжети (зіткнення Гедиміна з князем луцьким; війна з князем володимирським; захоплення Овруча та Житомира; підкорення Києва і решти Київської землі), в основі яких, на його думку, лежали вповні реальні події. Обстоюючи цю теорію, дослідник, однак, мусив визнати, що приєднання Волині до Литви відбулося тільки через двадцять років після описаних літописцем походів Гедиміна на князів Володимира Володимирського і Льва Луцького; тож він зосередився, головно, на київській частині літописної оповіді, намагаючись підкріпити її вірогідність даними так званого Межигірського (або Києво-Печерського) рукопису – пізнього, XVIII ст., копіарія творів історичного змісту, знаного в сучасній науці під назвою "Збірник Іллі Кощаківського". Вчений відзначив наявність у ньому датованого 1333 р. запису про поразку, завдану Гедиміном київському князю Станіславу, а також кількох коротких звісток про завоювання першим Києва у 1340 або 1341 р., на підставі яких науковець відсунув дату гаданого опанування литовцями Києва, вважаючи, що воно "не могло відбутися в 1320–1321 рр., але легко могло здійснитися після 1332 р.". Однак дослідникові не вдалося переконливо довести самостійність цих згадок, на основі яких була нібито складена оповідь білорусько-литовських літописів. Уже М. Грушевський показав, що інформація Межигірського збірника про Гедимінів похід на Київську землю була запозичена не з "давнішого манускрипту", як вважав М. Дашкевич, а з "Хроніки" М. Стрийковського, версія котрого є похідною від версії білорусько-литовських літописів, які й становлять "єдине першоджерело з цього питання". При цьому оповідання, яке вони містять, "таке баламутне, повне таких сміливих фантазій і стоїть так одиноко, не знаходячи підтвердження в інших джерелах, що робити який-небудь ужиток чи з цілого оповідання, чи з його деталей для характеристики політичних відносин XIV в. – річ дуже небезпечна". /52/

Підсумовуючи дискусію, що розгорнулася навколо цього питання наприкінці XIX – на початку XX ст., слід відзначити, що позиція В. Антоновича знайшла підтримку в таких дослідників, як Р. Зотов, Ф. Леонтович, О. Пресняков; показово, що і сам В. Антонович, врахувавши деякі критичні зауваження М. Дашкевича при перевиданні свого "Нарису…" в 1885 р., не вніс коректив до трактування даної проблеми. Точка зору його опонента знайшла прихильників в особі М. Владимирського-Буданова, М. Максимейка, М. Любавського, які вважали, що оповідання про завоювання Гедиміном Київщини "містить чимало хронологічних та інших недоладностей, однак при цьому навряд чи може бути повністю відкинутим", позаяк "у ньому, безперечно, залишається зерно історичної істини".

Крапку в цій полеміці поставив П. Клепатський. У своїй фундаментальній праці, присвяченій Київщині XIV–XVI ст., він проаналізував усі аргументи "за" і "проти" можливості її інкорпорації Литвою за Гедимінових часів і дійшов висновку, що "оповідання широкого литовсько-руського літопису про завоювання Києва за Гедиміна, не відоме нам з інших, більш ранніх джерел, має проти себе безліч заперечень, давно вже висунутих і досі ніким не спростованих", вважаючи полеміку цим вичерпаною.

Однак минуло кілька років – і гору взяла саме тенденція до визнання ймовірності Гедимінового походу на Київ. Поштовхом до цього стала публікація "Уривків В. Бенешевича з історії руської церкви XIV ст." – коротких нотаток грецькою мовою, віднесених М. Присьолковим до канцелярії митрополита Феогноста (1328–1353 рр.). У коментарі до публікації дослідник ототожнив згаданого в "Уривках…" Федора – "брата Гедиміна" – з князем Федором Київським, відомим за літописною оповіддю 1331 р., що й було розцінене у фаховій літературі як доказ литовської супрематії над Києвом у 30-х рр. XIV ст.

Однак, оцінюючи дані "Уривків…", потрібно зважити на гіпотетичність запропонованої М. Фасмером кон'єктури "Гедимін", якій, зокрема, суперечить те, що при цьому імені (як і при імені Федора) немає князівського титулу. Та й визнання історичності Гедимінового брата Федора саме по собі ще не може бути підставою для його ототожнення з князем Федором Київським, а відтак і доказом історичності Гедимінового походу на Київ, на користь якого не свідчить жодне вірогідне джерело. Проте цей факт не міг би залишитися не поміченим сучасниками, адже, навіть втративши реальне політичне значення, Київ і далі побутував у суспільній свідомості як "головне місто усієї Русі" (1380 р., послання патріарха Нила), "мати и глава всєм градовом /53/ руским" (1419 р., "Ходіння" до Царгорода диякона Троїце-Сергієвого монастиря Зосими), "глава усіх руських земель" (1427 р., лист великого князя литовського Вітовта), "славный вєликий град Києв, матєрь градовом" (1483 р., Волинський короткий, чи Київський скорочений, літопис).

Марними здаються також спроби підкріпити уявлення про історичність Гедимінового походу на Київщину посиланням на дані ревізії Канева 1552 р. У матеріалах цієї ревізії зафіксовано, що місцеві жителі обстоювали свої права на розташовані на Лівобережжі "уходи" (промислові угіддя), покликаючись на те, що "князь вєликий литовский Гєдимин, завоєвавши над морєм Кафу (сучасна Феодосія) и вєсь Пєрєкоп, и чєркасы пятигорскоє (черкесів Кавказького П'ятигір'я – авт.) и привєдши черкасов часть з княгинєю их, посадил их на Снєпородє (Сліпороді, притоці Сули – авт.), а инших на Днєпрє, гдє тєпєрь чєркасы сидять, а снєпородцєв посадил на Днєпрє ж, у Канєвє; и сидячи снєпородцє на Днєпрє, у Канєвє, прєдся отчизны свои по рєчкам иным сєвирским (тут: лівобережним – авт.) уходити нє пєрєстали".

Впадає в око, що дана оповідь, згідно з якою князь Гедимін вільно порядкував на території Київщини (або, принаймні, в районі трьох київських "пригородків", котрі, за версією білорусько-литовських літописів, визнали владу Литви після того, як Гедиміном був опанований Київ[22]), свідчить на користь історичності виправи цього князя на Південну Русь. Тож не дивно, що "реабілітація" Гедимінової легенди в науковій літературі останнього часу зумовила також зростання довіри до цього переказу, хоч серед фахівців давно усталилася думка, що "подробиці канівського оповідання вповні легендарні" (М. Грушевський) і, власне, "це тільки старовинна легенда, де бракує історичних фактів" (О. Андріяшев), або, точніше, "промислова легенда" місцевого походження, яка мала довести, що "от початку Чєркасов и Канєва уходы по всим тым (тут: лівобережним – авт.) рєкам вольны были канєвцам"; у такий спосіб вони чинили опір наступові замкової адміністрації на свої "отчизныє" права, апелюючи до часів Гедиміна – фактичного фундатора Литовської держави.

Безперечно, на формування цієї легенди справила вплив двозначність етноніму "чєркасы", на яку в XVI ст. вказав у своїх "Записках" австрійський дипломат С. Герберштейн, підкресливши, що "черкаси, які живуть по Борисфену (Дніпру – авт.)", відрізняються від тих, котрі "живуть у горах Понта (на Північно-Західному Кавказі – авт.)". Не виключено, що в цій легенді маємо далекий відгук походів /54/ у південні степи онука Гедиміна, Вітовта, хоч залишається тільки гадати, чи народна пам'ять, по багатьох роках, замінила ім'я Вітовта Гедиміновим (це здається малоймовірним), чи мала місце свідома "архаїзація" подій, цілком зрозуміла при намаганні довести одвічність своїх прав на лівобережні "уходи".

У будь-якому випадку принциповим є інше – можливість використання даного "факту" під час створення Гедимінової легенди, на яку вказав ще В. Антонович. На думку вченого, "укладач літопису чув подніпровський переказ, але використав його для свого оповідання в перекрученому вигляді".

Справжню ж причину появи цієї оповіді інтуїтивно відчув ще М. Грушевський, зазначивши, що "сіль її, здається, полягає саме в звістці, що Гедимін посадив у Києві намісником Ольгимонта, сина Міндовга. Щоб зрозуміти значення цієї звістки, слід пригадати, що за Вітовта у Києві сидів князь Іоанн Ольгимонтович; можливо, що оповідання про київське завоювання є родовим переказом Ольгимонтовичів чи іншої зв'язаної з ними родини про те, що предок їх Ольгимонт сидів у Києві; такий переказ міг навіть мати метою підкріпити давністю чиї-небудь права на Київ". Таким чином, М. Грушевський визначив, по суті, єдино вірний шлях до пояснення феномену Гедимінової легенди, вбачаючи його у з'ясуванні родинного і політичного середовища, в якому вона сформувалася.

Нині дослідники білорусько-литовських літописів переконливо довели, що їхня широка редакція склалася в колах, безпосередньо пов'язаних з родиною Гольшанських, історія якої тісно переплелася з історією Київської землі. Відомо, що наприкінці XIV ст. князь Іван Ольгимонтович Гольшанський порядкував у Києві "з руки" великого князя литовського Вітовта; тут же в першій третині XV ст. князювали його сини Андрій та Михайло Івановичі. Після ліквідації Київського князівства (1471 р.) вони повернулися до Києва як воєводи, що ними були Юрій Олександрович та Іван Юрійович Гольшанські. Це було лише тінню їхньої колишньої величі; звідси намагання піднести свій родовий статус за допомогою генеалогічної легенди, в якій київським князем від самого початку литовського панування виступає їхній родоначальник. При її створенні був використаний Галицько-Волинський літопис, з якого запозичено імена всіх дійових осіб оповіді, за винятком Гедиміна і Ольгимонта Гольшанського. Історичні Володимир Василькович і Лев Данилович перетворилися на Володимира Володимирського і Льва Луцького (цей нюанс у XVII ст. відчув укладач Густинського літопису, саме так ідентифікувавши обох князів); син вповні реального Романа Брянського Олег став князем переяславським; що ж /55/ стосується Станіслава, то, очевидно, це нетипове для східнослов'янського середовища ім'я є лише перекрученим іменем брата Льва Даниловича – Мстислава. Усі ці цілком реальні особи були перетворені на сучасників і супротивників Гедиміна, а їхня родинна солідарність (Володимир Василькович був двоюрідним братом Даниловичів, а його дружиною була дочка Романа Брянського), яка добре простежується за літописним матеріалом, – на спільні дії в боротьбі з великим князем литовським.

Таким чином, аналіз джерел вповні підтверджує квазіісторичний характер оповіді про похід Гедиміна на Волинь і Київщину, першим критиком якої був В. Антонович. Попри її легендарність, вона все ж таки заслуговує на увагу, але лише з погляду характеристики міри засвоєння давньоруської літописної спадщини ментальністю першої половини XVI ст., специфіки її використання та осмислення.

§ 2. Територіальні здобутки

Ольгердових часів

Відкидаючи легендарні відомості білорусько-литовських літописів, не слід нехтувати тими їх даними, що верифікуються за іншими джерелами. Це стосується, насамперед, літописів короткої редакції, які містять так звану "Повість про Поділля", де йдеться про справжні події: битву на Синій Воді (тепер, очевидно, р. Синюха, ліва притока Південного Бугу) та утвердження на Подільській землі синів литовського князя Михайла-Коріата Гедиміновича.

Згідно з "Повістю…", за часів панування в Литві великого князя Ольгерда Гедиміновича (1345–1377 рр.) литовці погромили на Синій Воді трьох татарських князів – Хочібея, Кутлубугу й Дмитра. Ці три брати були спадковими, з діда-прадіда, володарями Поділля, порядкуючи тут за допомогою своїх отаманів і баскаків. Після визволення /56/ Поділля від татар сюди прийшли небожі Ольгерда – Юрій, Олександр і Костянтин Коріатовичі. Вони припинили сплату данини баскакам і всіляко боронили Подільську землю від татар (від їхньої руки, зрештою, загинув Олександр Коріатович).