Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Незрозумілим залишається те, до яких саме часів апелювали у своєму прагненні до єдності згадані кола, якщо вже в XII–XIII ст. зверхність київського князя над руськими землями була по суті номінальною (це, до речі, пояснює ту легкість, з якою розклалася Давньоруська держава після монгольського нашестя); подальші ж часи характеризувалися поглибленням регіонального партикуляризму, адміністративно-правовим відчуженням окремих земель, внаслідок чого в свідомості їхніх мешканців "поземельна" приналежність подекуди навіть превалювала над усвідомленням етноконфесійної "руськості". Подолання цієї окремішності було справою набагато пізніших часів, тож годі навіть сподіватися на "прагнення широких верств населення цих земель" у XIV ст. "об'єднатися навколо загальноруського центру" – Москви.

Не менш проблематичним є й узвичаєне нині трактування русько-татарських взаємин, які осмислюються лише в категоріях протистояння, непримиренного антагонізму. Тим часом протягом другої половини XIII–XIV ст. вироблялися й певні форми співіснування двох етносів. Уже йшлося про існування зон, де тюрко-слов'янські контакти відзначалися особливою інтенсивністю завдяки наявності тут стаціонарних контингентів татарського населення; такі контактні зони були локалізовані Ф. Петрунем на підставі ярликів XV–XVI ст., виданих кримськими ханами великим литовським князям.

Особливу увагу дослідник звернув на ту докладність, з якою в ярликах описано Путивльщину. Про важливе місце цього регіону в політичних взаєминах того часу свідчить і вимога Менглі-Гірея "вдєлити" йому путивльську данину, висунута до великого князя литовського Олександра в 1500 р., а також наявність Путивля в переліку міст, "что из старины к Пєрєкопской Ордє тянули": "по тєм городком дараги[32] были и ясаки с тєх людєй имали".

Із тюркською колонізацією українських земель було пов'язано й формування таких територіальних утворень, як "тьма" татарського князя Яголдая Сарайовича у верхів'ях Псла, Сіверського Донця, Сейму та Осколу, котра як "отчина" його нащадків проіснувала до 90-х рр. XV ст. /64/ (про неї див. нижче). До таких само "князєй тємниих" належали, певно, і предки Глинських, що їх "отчина", Глинськ, також згадується в татарських ярликах. І хоча традиційно вважається, що засновник цього роду Лекса отримав свої володіння від Вітовта, вже Ф. Петрунь висловив з цього приводу цілком слушне припущення, що литовські князі не стільки осаджували татарами землі південного прикордоння, скільки переводили місцевих "тюркських династів на статус звичайних землевласників". Про асиміляційну, а не екстермінативну щодо тюркського населення політику великих литовських князів свідчить і значна кількість татарських родин у складі південноруської шляхти XV–XVI ст.

Підсумовуючи сказане, слід ще раз підкреслити, що як у XIV ст., так і пізніше русько-татарські й литовсько-татарські взаємини не мали суто конфронтаційного характеру; спрощеним є й уявлення про наміри та діяльність литовських князів, насамперед Ольгерда, як про винятково антиординські, без урахування тих суперечностей, що існували в Орді;[33] немає також підстав вважати, що в результаті його воєнних виправ було ліквідовано залежність південноруських земель від Орди, – і тільки з часом татарську супрематію знову було відновлено. Спадає на думку, що ці уявлення сформувалися пізнішою традицією, передусім білорусько-литовськими літописами XVI ст., в яких династичним претензіям московських володарів на "всю Рускую зємлю" було протиставлено право завоювання ("право меча"), котре цілком визнавалось як правно-історичний аргумент. Утім, мотив боротьби з татарами наявний уже в першій, середини XV ст., редакції білорусько-литовських літописів: у вміщеній тут "Повісті про Поділля" (на той час воно перетворилося на об'єкт гострої боротьби між Польщею та ВКЛ) йдеться про те, що литовці ствердились у цьому регіоні завдяки поразці, завданій ними татарським князькам; тож політична тенденція "Повісті…" також полягає в обстоюванні законності прав ВКЛ на українські землі. Нині ж, очевидно, немає потреби репродукувати ці анахронічні уявлення і слід, врешті, констатувати, що саме визнання ординської зверхності дало можливість литовським князям поширити свій політичний контроль на землі Південної Русі. /65/-/66/

Розділ третій

ПОЧАТКИ ЛИТОВСЬКОГО

ВОЛОДАРЮВАННЯ

Попри збереження ординської зверхності над південноруськими землями, їх приєднання до ВКЛ було важливим успіхом Ольгерда у боротьбі за загальноруський політичний пріоритет, на який претендувало й Московське князівство. Однак Ольгерду не вдалося істотно послабити впливи Москви. Більше того, наприкінці 1370-х рр. намітилося її зближення з окремими литовськими князями.

Причиною цього стали події, що розгорнулись у Литві після смерті Ольгерда (1377 р.), коли великокняжий віленський стіл успадкував, всупереч принципам родового старшинства, Ягайло – його молодший син від другого шлюбу з тверською князівною Уляною. Це викликало обурення старших Ольгердовичів; окремі з них навіть відмовилися визнавати Ягайла своїм сюзереном і перейшли на службу до короля Людовика Великого (Федір Ольгердович) та московського князя Дмитра Івановича (Андрій Ольгердович). Останній у грудні 1379 р. разом із князями Дмитром Михайловичем Волинським і Володимиром Андрійовичем Серпуховським здійснив рейд углиб сіверських територій, в результаті якого на службу до великого князя московського перейшов однокровний брат Андрія, Дмитро Ольгердович Трубчевський, пожалуваний "Пєрєяславлєм со всєми єго пошлинами".

Не було миру й у взаєминах між Ягайлом та Кейстутом. Режим їхнього співправління, успадкований від попередніх часів, проіснував лише кілька років. Між дядьком і небожем спалахнула відкрита боротьба. Кейстут, відсунувши від престолу Ягайла, узурпував владу у ВКЛ. Однак йому відмовив у "послушєнствє" новгород-сіверський князь Дмитро-Корибут Ольгердович, і Кейстут вирушив із військом на Сіверщину (1382 р.).

Цей похід безпосередньо відбився на долі Ягайла: скориставшись моментом, він зумів повернути собі трон (можливо, виступ Корибута був наслідком таємної угоди між ним та Ягайлом). Кейстут зазнав поразки і був таємно задушений за наказом небожа. Месником за батька виступив князь Вітовт Кейстутович, котрий вдався до допомоги Ордена.

У цій ситуації Ягайло змушений був шукати союзників як усередині держави, так і поза її межами. Щоб зміцнити своє становище, він, додержуючись традиції співправління, наблизив до себе брата Скиргайла, котрий, отримавши Троцьке княжіння, зайняв при ньому те ж місце, /67/ що мав при Ольгерді Кейстут. Незабаром сприятливо склалися й зовнішньополітичні обставини: польські політики висунули ідею одруження Ягайла з королевою Польщі Ядвігою.

Вона була наймолодшою з дочок польсько-угорського короля Людовика Великого. У 6-річному віці її заручили з австрійським ерц-герцогом Вільгельмом. Польську корону мала успадкувати інша дочка Людовика – Катерина; та після передчасної смерті принцеси поляки погодились у майбутньому визнати королевою її сестру Марію. Однак, коли помер Людовик (1382 р.), у Польщі взяли гору прихильники Ядвіги, котру й було короновано в 1384 р., коли їй ледве виповнилося 13 років. Долю юної королеви й було принесено в жертву союзові, який мав посилити позиції Польщі та Литви в боротьбі зі спільним ворогом – Орденом. /68/

Ягайло прийняв цю пропозицію, наслідком чого стало укладення Кревської унії (1385 р.), яка передбачала інкорпорацію ВКЛ до складу Польської держави й перехід у католицтво володаря Литви та її мешканців; розірвання шлюбної угоди Ядвіги з Вільгельмом компенсувалося сплатою 200 тис. флоринів неустойки. У лютому 1386 р. Ягайло охрестився, взявши ім'я Владислав, одружився з Ядвігою і став польським королем. Слідом за тим було охрещено Литву – останню поганську країну в Європі (за винятком Жемайтії, захопленої Орденом, яку було покатоличено лише в 1413 р.).

Нова віра стверджувалась у ВКЛ досить повільно (характерно, що навіть не всі Ягайлові брати перейшли в католицтво). Длугош повідомляє, що для заохочення литовців до охрещення Владислав-Ягайло роздавав неофітам одяг із польського сукна – й "цією далекоглядною милістю й щедрістю король досяг того, що цей темний /69/ і бідний народ, котрий доти задовольнявся лляною одежею, тільки-но поширилися чутки про такі щедроти, почав сходитися юрмами з усіх усюд, щоб охреститися й отримати одяг з вовни". За Длугошем, Ягайло витратив цілий рік на реалізацію своєї "апостольської місії". Задля "зміцнення католицької віри" ним у 1387 і 1413 рр. були видані два спеціальні привілеї. Першим литовських бояр-католиків зрівняли в правах із польською шляхтою; за другим, Городельським, привілеєм вони отримали виключне право обіймати посади каштелянів і воєвод, а також брати участь у роботі державної ради (згодом, у 30-х рр. XV ст., ці права були поширені й на руських князів та бояр).

З огляду на акт Кревської унії литовські князі мусили присягнути на вірність "вєлєбному господарю Владиславу, королєви польскому, литовскому и русскому, и иных зємль господарєви, и вєлєбной госпожи Ядвигє, королици польской, и их дєтєм, и Корунє Польской… поддаваючєся с людьми и с зємлями, и с городы, и с твєржами на вєки вєком". До нашого часу збереглися присяжні грамоти трьох Гедиміновичів, котрі в останні десятиліття XIV ст. порядкували на українських землях – Володимира Ольгердовича, Дмитра-Корибута Ольгердовича й Федора Любартовича.

Васальна залежність цих і решти литовських князів від Ягайла знаходила зовнішній вираз у "послушєствє", виплаті щорічної данини та, за необхідності, наданні військової допомоги "господарю"; в усьому іншому їхні володіння залишались практично автономними частинами Литовської держави; масштаб цього суверенітету добре характеризує карбування власної монети двома згаданими вище синами Ольгерда – Володимиром і Дмитром-Корибутом.[34]

Монети Володимира Ольгердовича, котрий першим із литовських князів посів київський стіл, становлять унікальні рештки його майже 30-річного правління. Вперше їх було знайдено в 70-х рр. минулого століття в с. Гвоздове на Київщині. Відтоді кількість відомих монет Цього князя зросла до 1100, більшість виявлена на території Середнього Подніпров'я (певною мірою це характеризує ареал їх обігу).