Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

І справді, в долі київського княжіння відбились тенденції, котрі заявили про себе ще в домонгольські часи. У переддень Батиєвої навали, в першій третині XIII ст., Київ продовжував відігравати роль політичного центру всієї Русі. Навіть визнаючи факт його перетворення в той час із "реальної столиці" Давньоруської держави на "символ історичної та загальноруської єдності", тобто зміщення його політичної гегемонії в область традиції, слід враховувати специфіку середньовічного мислення (в тому числі й мислення політичного) як за самою своєю природою традиційного, орієнтованого на історичне минуле та звичаї предків. Через це, навіть втрачаючи реальне значення, Київ і далі побутував як домінанта політичної свідомості й активно формував поведінкові стереотипи, насамперед, прагнення до здобуття київського столу, на який представники всіх розгалужень роду Рюриковичів мали формально рівні права. /28/

За умов політичної нестабільності 1230-х років зміни князів тут відбувалися з калейдоскопічною швидкістю. Володимир Рюрикович (1223–1235 рр.) був зміщений Ізяславом Мстиславичем, котрий завдав йому поразки у битві під Торчеськом (1235 р.); того ж року Володимиру вдалося повернути собі Київ, але в 1236 р. "придє Ярослав Суздальский и взя Києв под Володимєром; нє мога єго дєржати, идє паки к Суздалю; и взя под ним Михаил (Всеволодич – авт.)". Останній залишив Київ "пєрєд татары" – на звістку про наближення загонів Менгу-хана (1239 р.). Спорожнілий великокняжий стіл зайняв Ростислав Мстиславич, проте невдовзі був схоплений Данилом Галицьким, який, оволодівши містом, посадив тут тисяцького Дмитра ("…вдасть Києв в руцє Дмитрови обдєржати противу иноплємєнных язык, бєзбожных татаров"). По якімсь часі Данило, порадившись із своїм братом Васильком, "обєщал Києв Михаилови", але той "за страх татарский нє смєл ити к Києву".

Михайло не наважився зайняти київський стіл і після того, як монголи, сплюндрувавши Південно-Західну Русь, рушили далі в Європу: недовго поживши "под Києвом во Островє", він "бєжє в Угры". Тим часом Ярослав Всеволодич, побувавши у ставці Батия, був визнаний останнім "старєй всєм князєм в руском языцє" (1243 р.), що, за традицією, означало володіння Києвом.

Щоправда, сам Ярослав виступає в тогочасних джерелах як суздальський князь,[8] однак добре відомо, що в 1245 р., під час подорожі Данила Галицького до Орди, в Києві сидів намісник Ярослава – боярин Дмитро Єйкович.

На тому ґрунті, що в літописному повідомленні про Данилову мандрівку фігурує тільки ім'я тогочасного київського князя – Ярослав – виникла гіпотеза, що Дмитро Єйкович був намісником галицько-волинського князя Ярослава Інгваровича, котрий отримав Київ від Данила. Автор цієї гіпотези Д. Зубрицький покликався на літописну згадку про Данила як князя, "обладавша Рускою зємлєю, Києвом и Володимєром, и Галичєм". Цю думку розкритикував М. Дашкевич, слушно відзначивши, що передання Києва по смерті Ярослава Всеволодича його синові Олександру Ярославичу унеможливлює таку ідентифікацію. В цьому його підтримав М. Грушевський, зауваживши, що "Ярослав Інгварович міг би держати Київ тільки з руки Данила /29/ чи за його дозволом, але літописець, оповідаючи про гостини Данила в Києві, нічим не натякає, що тут він був ще в границях свого політичного впливу". Водночас він звернув увагу на те, що Карпіні, "двічі переїздивши через Київ, мавши зносини і з самим мабуть Дмитром (се його мабуть називає Карпіні тисяцьким), і з київськими боярами, не підозрював, що Київ належав до Ярослава, котрого бачив у татар і про котрого кілька разів говорить, називаючи його князем суздальським". Відтак з'явився новий привід для сумнівів щодо ототожнення київського володаря Ярослава з Ярославом Всеволодичем. Ці сумніви посилює скопійований у XVIII ст. в Рязані "стародавній синодик", де поруч згадуються "Ярослав Всєволодич Владимєрской и княгиня єго Фєодосия" (третьою дружиною цього князя справді була дочка рязанського князя Ігоря Глібовича Феодосія) й абсолютно незрозумілі "Ярослав Києвской и княгиня єго Офимия".

Втім, у будь-якому випадку після смерті Ярослава Всеволодича (1246 р.) його сини, Олександр та Андрій, вирядившись у 1247 р. "в Татары", домоглися того, що Андрій отримав право на Володимир, а старший, Олександр, – на "Києв и всю рускую зємлю". Щоправда, останній був номінальним володарем Києва: повернувшись до Новгорода, де він князював раніше, Олександр розпочав боротьбу з Андрієм і в 1252 р., діставши від татар право "старєйшинства во всєй братьи єго", посів володимирський стіл.

Після цього, за висловом Дж. Феннела, "Київ і вся Південна Русь наче вислизнули з рук правителів Північно-Східної Русі": міжкнязівські відносини тут стали регулюватися ярликами на велике княжіння володимирське. Навряд чи можна визнати переконливою спробу пролонгувати термін існування інституту київського княжіння, а відтак і Київської Русі як реального політичного організму, посиланням на "стійку літописну традицію, згідно з якою Київ і надалі перебував у руках північних князів". Насправді йдеться лише про пізній, XVII ст., Густинський літопис, що в ньому Олександра Ярославича і його брата й наступника на володимирському великокняжому столі Ярослава Ярославича названо, відповідно, "московским и києвским" та "литовским и києвским" князями. Абсурдність перших предикатів виразно свідчить не на користь другого; ще більші сумніви породжує вміщена під 1305 р. звістка цього ж літопису про початок князювання у Києві Івана Калити.

Очевидно, що остаточне розв'язання даної проблеми неможливе без докладного текстологічного аналізу Густинського літопису. Однак здається симптоматичним, що такий вдумливий дослідник, як М. Грушевський, спочатку вбачаючи у цій пам'ятці "певні натяки" на існування /30/ київського літописання в другій половині XIV ст., з часом рішучо змінив свою думку, відзначивши з приводу наведених "фактів": "Редактор компіляції для сих подій не розпоряджався ніяким нам незвісним джерелом, і сі його звістки, очевидно, тільки його власні здогади, а як такі – нічого не варті".

Отже, не залишається місця для сумнівів у тому, що в другій половині XIII ст. Київ повністю вийшов за рамки безпосередніх політичних інтересів князів Північно-Східної Русі. Паралельно джерела не згадують про претензії на спорожнілий київський стіл з боку галицько-волинських чи чернігівських князів. Це, за відсутністю власне київської княжої династії, означало злам механізмів, які забезпечували функціонування й відтворювання князівської влади у Києві, а заразом – і в Переяславлі, що був до нього "прищіпкою"; так відбулося "збезкняжіння" цих земель.

Але якщо Переяславщина взагалі припинила своє існування як окреме князівство, то на Київщині князівське правління було з часом відновлено: у літописах під 1331 та 1361–1362 рр. згадується князь Федір Київський (щоправда, звістки 1360-х рр. сумнівні щодо своєї автентичності); першою половиною XIV ст. найчастіше датується в літературі князювання Іоанна-Володимира Іоанновича Київського та Андрія Вруцького (Овруцького), імена яких занесено до синодика новгород-сіверського Спасо-Преображенського монастиря.

У сучасних дослідженнях вони фігурують як "князі з місцевих феодалів", однак при такому абстрактному формулюванні питання про середовище, що їх висунуло, по суті, залишається відкритим. Очевидно, що "вакантний" київський стіл не міг бути заповнений за рахунок "ресурсів" цього регіону, тобто шляхом рекрутування князів з-поміж місцевого боярства. Таку можливість, схоже, припускав О. Пресняков, наголошуючи на тому, що "татари боярину Федору, замученому в Орді разом із князем Михайлом Чернігівським, пропонували княжіння останнього, якщо він піде на поступки їхнім домаганням". Не слід, одначе, забувати, що цитована ним оповідь про загибель Михайла Чернігівського є, попри низку документальних деталей, літературним твором, спрямованим на глорифікацію страстотерпників Михайла та Федора, тож на неї важко покладатись у даному випадку. До всього, така процедура була неможливою з погляду ментальності як давньоруської доби, так і пізнішого часу – досить згадати події, що відбулись у Києві після смерті Семена Олельковича (1470 р.). Кияни рішуче відмовилися визнати своїм правителем Мартіна Гаштольда як людину некнязівського походження та вимагали від Казимира, щоб він /31/ посадив тут Михайла Олельковича чи будь-якого іншого князя, безвідносно до його віросповідання.

Певно, єдиним резервом, звідки могли бути почерпнуті претенденти на київський стіл, були Ольговичі, що князювали на сусідній Чернігівщині; тож доречно розглянути ті відносини, які склались у їхньому середовищі в другій половині XIII ст.

Як уже відзначалося вище, після нашестя монголів Чернігів, спустошений у 1239 р., і далі функціонував як адміністративний центр. Певний час чернігівський стіл посідав син Михайла Всеволодича Ростислав, а в 1245 р. сюди повернувся з Угорщини сам Михайло. До складу його володінь у той час входили Брянськ, Карачов, Глухів і значні території у Верхньому Пооччі. Після загибелі Михайла (1246 р.) ці землі успадкували його сини – Роман, Мстислав, Семен, Юрій; при цьому Чернігів, напевне, перейшов до його троюрідного брата Всеволода Ярополчича,[9] хоч, за даними родоводів, не він, а Роман Михайлович "сядє на Чєрниговє" після Михайла Всеволодича. У літописах Роман фігурує в 1263–1285 рр. як князь брянський, однак у Любецькому синодику, як і в родоводах, його названо великим князем чернігівським. Мабуть, посівши після Всеволода Ярополчича чернігівський стіл, Роман Михайлович так і не зробив Чернігів своєю резиденцією. Причиною такого рішення став, очевидно, занепад Чернігова, безпосередньо пов'язаний із запустінням його сільської округи в другій половині XIII ст., що було наслідком як нашестя монголів, так і воєнної активності литовських феодалів (зокрема, літописи згадують Хвала, воєводу князя Миндовга, "ижє вєлико убийство творяшє зємлє Чєрниговской").

Занепад Чернігова і піднесення Брянська потенційно вели до перебудови традиційних внутрішньодинастичних зв'язків, що склалися поміж Ольговичів – до закріплення родового старшинства за князями, які резидували в Брянську. Одначе, ставши в другій половині XIII ст. центром суспільно-політичного життя на Задніпров'ї, Брянськ так і не перетворився на головний стіл Ольговичів: наприкінці XIII ст. він був захоплений смоленськими князями. Як і чому це сталося, невідомо. А. Горський, проаналізувавши відомості джерел про цю подію, висловив припущення, що "вокняжіння смоленських князів у Брянську /32/ відбулося не без участі Орди", становлячи "складову частину наступу Токти на сферу впливу Ногая в руських землях".

Нащадки Романа Михайловича змогли утримати за собою тільки невелику волость Осовик (біля Рославля), давши початок князям Осовицьким. За іншими синами Михайла Всеволодича закріпились як спадкові володіння – "отчини" – їхні землі у Верхньому Пооччі; здрібніння цих володінь призвело до появи численних "верховських" княжих родів: Новосильських, Одоївських, Воротинських, Мосальських, Мезецьких, Оболенських та ін., які з часом не втратили усвідомлення спільності свого походження, однак не підтримували зв'язків із родовим гніздом – Черніговом. Їхнє середовище було світом архаїчних відносин, де від часу до часу, як у давньоруську добу, спалахували суперечки щодо "бóльшєго княжєння" й майже не припинялись міжусобні чвари.

Що ж до інших ліній Ольговичів, то після Батиєвого нашестя вціліли, принаймні, путивльські, курські, липовецькі, рильські й воргольські князі. Характерно, що в пізніші часи, за доби литовської зверхності, жоден із них не згадується в джерелах; до причин вигасання князівських родів на Чернігівщині слід, мабуть, віднести воєнні напади монголів і литовців, міжкнязівські конфлікти, епідемії (як, наприклад, пошесть 1352 р., після якої в Глухові "ни єдин чєловєк нє остался, всє изомроша").

Утім, стосовно долі путивльських князів існують певні, хоч і малоінформативні, джерельні відомості – дані Новгород-Сіверського синодика, що їх названо "яскравим променем, кинутим у непроглядну темряву історії Києва після Батиєва нашестя". У синодику згадані князь Іоанн Путивльський, його син Іоанн-Володимир Іоаннович Київський і (можливо, брат останнього) Андрій Овруцький із сином Василем, забитим у Путивлі. Очевидно, утвердившись на київському столі, путивльські князі зберегли найтісніший зв'язок зі своєю "отчиною" (в ній, можливо, князювали молодші представники цього роду) – і саме його сліди й фіксуються в пізніші часи (з кінця XIV ст.) у вигляді адміністративної підпорядкованості Путивля Києву. Зокрема, за актами другої половини XV ст. відомо, що путивльська данина йшла до київського "скарбу" та київського "ключа", а путивльські намісники рекрутувалися лише з нобілітету Київської землі. Заслуговують на увагу й скарги київської депутації до Сигізмунда І Старого, спричинені втратою, за договором 1503 р., Путивля, "києвского дєржанья, а к Путивлю было 14 волостєй ваших господарских; тє волости от ваших господарчих прєдков слуги вашєй милости – князья, и паны, и зємянє зємли Києвской – по року дєрживали, и з тых волостєй… кони /33/ єздживали и шубы тєплы куньи одєвали" (1520 р.); це повністю узгоджується з уставною грамотою Київській землі ("… волости києвскиє киянам дєржати, а иному никому").

В літературі слушно відзначалося, що поєднання Путивля із Київською землею “з боку географічного… було досить штучним – безпосереднього зв'язку Путивльщина з Києвом не мала" (Ф. Петрунь). Тож пояснення цього явища, запропоноване вище, здається найвірогіднішим.

Повертаючись до Новгород-Сіверського синодика, слід відзначити, що його записи не датовані, проте цілком очевидно, що вокняжіння путивльської династії в Києві могло відбутися тільки на зламі XIII–XIV ст.: адже в другій половині XIII ст. тут ще не було князів, а в 1330-х рр. вже порядкував князь Федір.

Щоправда, П. Клепатський, автор розлогої монографії про Київщину литовської доби, котрий, до речі, визнавав за ймовірне, що Путивльщина "належала київським князям без будь-якого зв'язку їх з чернігівськими", покладав правління Іоанна-Володимира Іоанновича на початок XV ст. Однак такому датуванню суперечить подвійне ім'я цього князя: за спостереженнями А. Поппе, "останнім відомим нам князем Володимиром, що отримав окреме хрестильне ім'я, був племінник Данила Галицького, Володимир-Іоанн Василькович, який народився близько 1249 р… У 1320 – 1340-х роках князівське ім'я Володимир стає одночасно й хрестильним у п'яти князівських сім'ях. У XIV і XV ст. в ім'я св. Володимира починають хрестити у боярських та купецьких родинах (першим згаданий московський воєвода Володимир Всеволодич, народжений близько 1340 р.)"; що ж стосується генеалогічних конструкцій П. Клепатського, який ототожнював Іоанна-Володимира із онуком литовського князя Коригайла Ольгердовича, то їхню необґрунтованість переконливо довів А. Прохаска.