Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Незважаючи на дещо фольклорний характер цього епізоду, немає підстав сумніватись у його достовірності – передусім, через наявність у давньому, першої половини XV ст., Рогозькому літописці згадки про те, що в 1362 р. Ольгерд "повоював" Синю Воду й Білобережжя (пониззя Дніпра). Відтак, попри лапідарність даної звістки і брак докладнішої інформації про цю подію, можна стверджувати, що саме вона поклала початок порядкуванню Коріатовичів на Поділлі.[23]

У пізньому, XVII ст., Густинському літописі з Синьоводською битвою хронологічно пов'язується й підкорення литовцями Київщини. Під 1362 р. тут зазначається: "В сиє лєто Ольгєрд побєдил трєх царьков татарских из ордами их… и оттоли от Подоля изгнал власть татарскую. Сєй Ольгєрд и иныя руския дєржавы во свою власть прият, и Києв под Фєдором князєм взят, и посадил в нєм Володимєра, сына своєго; и начал над сими владєти, им жє отци єго дань даяху". Неважко помітити, що наведена згадка про Київ має принагідний характер, а наявність у ній імені князя Федора, відомого лише своєю участю в подіях 1331 р., здається, виказує в її авторові невправного компілятора.[24]

Більш певні відомості про початки литовського панування на Київщині містять документи церковного походження. За актами константинопольської патріархії, родич і ставленик литовського князя Ольгерда митрополит Роман, який у 1354 р. марно намагався підкорити Київ своїй духовній владі (як зазначено в літопису, "придє со Литвы Роман чєрнєц на митрополию и выидє, нє приняша єго киянє"), між 1356 і 1361 рр., врешті, дістав тут повну свободу дій як "справжній архієрей", хоч це й спровокувало "смути та замішки" й "примусило володаря Литви повстати проти християн і завдати їм чимало лиха та кровопролиття". Цілком природно синхронізувати ці події із включенням Київщини до складу Литовської держави. /57/

Приблизно тоді ж почалося просування литовців на сіверські землі. Щоправда, єдиним тамтешнім населеним пунктом, стосовно якого існують певні свідчення вірогідних джерел, є Брянськ. Згідно з Рогозьким літописцем, восени 1356 р. "воєвал Ольгєрд Брянск и Смолєнск", узявши при цьому в полон сина князя Василя Смоленського, Увара; наступного року "князь Василий Смолєнский, придє из Орды, сєл на княжєньи в Брянскє; и, мало прєбыв, только осмь нєдєль, прєставился; и бысть в Брянскє лихостию лихих людєй замятня вєлика и опустєньє града; и потом начал обладати Ольгєрд Брянском" (тож це місто, як і Київ, опинилося під духовною владою митрополита Романа).

Згідно з цим повідомленням, утвердження в Брянську Ольгерда мало доволі мирний характер (як гадають, завдяки діяльності пролитовськи орієнтованих угруповань місцевого боярства); що ж до наслідків цієї події, то немає підстав для того, щоб пов'язувати з підкоренням Брянська включення до складу ВКЛ усієї Сіверської землі, "центром", "головним містом" якої він нібито був. Не можна ігнорувати той факт, що Брянськ, котрий із середини XI ст. належав чернігівським князям, а в другій половині XIII ст. навіть став їхньою резиденцією, у 90-х рр. того ж століття опинився під контролем смоленських князів. Відповідно, боротьба Ольгерда за Брянськ являла собою один із аспектів литовсько-смоленських взаємин, що їх на той час визначало прагнення литовців відновити контроль над Смоленськом, втрачений на початку 1350-х рр.

Щоправда, невдовзі по опануванню Брянська литовці заволоділи й рештою Сіверщини – це випливає з літописних відомостей і актів 70-80-х рр. XIV ст., згідно з якими у сіверських містах тоді резидували князі Гедиміновичі. Свого часу, зваживши на те, що "в останній четвертині XIV в. литовські князі уже держать всі головніші столи давньої Чернігівщини", М. Грушевський дійшов висновку, що ця "маленька група другорядних членів Гедимінової династії" отримала свої уділи "з руки" Ольгерда як наймогутнішого з-поміж Гедиміновичів. У новітній літературі цей факт інтерпретовано інакше: литовські князі розглядаються як такі, що оружною рукою здобули свої уділи внаслідок виправи на Коршів. Стверджується, що "влітку 1362 р. під час походу на Коршів – одне з найбільш висунутих на південний схід руських міст, Велике князівство Литовське оволоділо слідом за Брянськом і Києвом територією південної частини Чернігово-Сіверської (з центрами Чернігів, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Путивль і Курськ) та більшою частиною Переяславської землі, що з нею межувала" (Р. Батура, Ф. Шабульдо). /58/

Єдиною підставою для цього твердження є лаконічне повідомлення Рогозького літописця про те, що у 1362/63 р. "литва (литовці – авт.) взяли Коршєв и сотворишася мятєжи и тягота людєм во всєй зємли". Впадає в око, що в самому фрагменті бракує вказівок на локалізацію даного пункту. Щоправда, ще на початку нашого століття, аналізуючи цю звістку (на той час відому лише в скороченій версії пізнього, XVI ст., Никонівського літопису), М. Грушевський вказав на "Коршев на Сосне",[25] згаданий серед київських міст у літописному реєстрі під заголовком "А сє имєна градом всєм руским, дальним и ближним" (у сучасній літературі реєстр відомий як "Список руських міст далеких та близьких" і датується кінцем XIV ст.), хоч і зауважив, що "з ним зв'язувати "Коршеву" 1363 р. можна тільки дуже гіпотетично".

Відтак постає запитання: чи міг цей невеликий пункт у Подонні, невідомий за іншими джерелами, стати кінцевою метою воєнної експедиції литовських князів – експедиції, під час якої були "мимохідь" захоплені Чернігів, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Курськ, Стародуб та Путивль, навіть не згадані літописцем? З другого боку, в наведеному літописному фрагменті Коршів виступає як центр певної територіальної округи – "землі" (й при цьому, очевидно, досить багатолюдної). Тож загальний тон і зміст цієї звістки змушують узяти під сумнів гіпотезу, що в ній ідеться про Коршів на Бистрій чи Тихій Сосні. У будь-якому випадку слід визнати, що літописний епізод 1362/63 р. є надто непевним для того, щоб послужити підставою для скільки-небудь принципових висновків; отже, навряд чи виправдано пов'язувати з ним інкорпорацію Литвою основного масиву такого просторого регіону, як Сіверська земля.

Для розв'язання питання про приєднання Сіверщини, а заразом і Київщини, до ВКЛ, на наш погляд, слід зважити на відзначену вище одночасність переходу під владу Ольгерда Брянська та Києва, котрі перебували під контролем Орди (це виразно засвідчують участь татар у брянських справах першої половини – середини XIV ст. і присутність ханського баскака в оточенні Федора Київського, що його з часом заступив син Ольгерда Володимир).

У літературі було вказано на два можливі варіанти розвитку подій на Київщині: або Володимир Ольгердович від самого початку визнавав зверхність Орди, або, за висловом М. Грушевського, "про свої права на Київ татарські володарі згадали і нагадали литовським князям" /59/ пізніше, після припинення феодальних усобиць в Орді, що розпочалися із загибеллю хана Бірдібека (1359 р.). Відомо, що протягом 1359–1361 рр. у Сараї, столиці Орди, помінялося сім ханів, а в 1362 р. внаслідок дій беклярібека Мамая Орда розкололася на дві ворогуючі частини, кордоном між якими стала Волга. Наступні два десятиліття, аж до приходу до влади Тохтамиша (1380 р.), були заповнені напруженою боротьбою між сарайськими правителями і маріонетковими ханами Волзького Правобережжя.

Втім, не слід перебільшувати масштаби ослаблення Орди: Мамай – фактичний правитель її правобережної частини – впродовж 60-70-х рр. XIV ст. утримав під своєю зверхністю землі на захід від Волги, придушивши сепаратистські виступи феодалів свого улуса. Тож, напевне, й взаємини між правобережною Ордою і Литвою будувалися в цей період не на засадах воєнного протиборства, а на принципово іншій основі – договірній.

Треба відзначити, що дані джерел стосовно воєнно-політичної взаємодії татар і литовців сягають 40-50-х рр. XIV ст. – періоду напруженої боротьби Литви та Польщі за галицько-волинську спадщину. Однак у той час йшлося лише про спільні дії литовських князів із окремими татарськими угрупованнями (можливо, тільки з подільськими татарами); що ж до спроби налагодження політичних контактів з правлячими колами Золотої Орди, здійсненої Ольгердом у 1349 р., то вона не тільки не мала позитивних наслідків, а й закінчилась ув'язненням литовських послів.

Однак ця спроба не була останньою, і саме за князювання Ольгерда було досягнуто порозуміння між Литвою й Ордою; певне свідчення цього маємо в словах Ольгердових правнуків – Олександра та Сигізмунда Старого, котрі, нагадуючи кримському ханові Менглі-Гірею про традиційну литовсько-татарську "приязнь", покликалися на історичну традицію Ольгердових часів. Останніми роками було висловлено гіпотезу про можливість укладення якоїсь компромісної угоди в середині 60-х рр. XIV ст., коли виразно проявилося зближення Литви й Орди в політико-дипломатичній сфері.

Не відкидаючи цю точку зору, слід, однак, наголосити на тому, що немає підстав розцінювати попередню зовнішньополітичну діяльність литовських князів як антиординську; найвірогідніше, просування литовців на Південно-Західну Русь у 1350-х рр., у переддень міжусобиць в Орді, було обумовлено сплатою "виходу", а в 1360-х рр. тільки далися взнаки результати цього "симбіозу". Таким чином, інкорпорацію українських земель до складу ВКЛ було здійснено на договірних засадах, у формі кондомініуму, що передбачав збереження данницької /60/ залежності окупованих Литвою територій від Орди.[26] Про наявність такої залежності з певністю свідчать ярлики Тохтамиша великому князю Ягайлу (1393 р.), в яких він вимагає: "…З підвладних нам волостей зібравши виходи, віддай послам, що їдуть, для передачі до скарбу" (уйгурська редакція); "… што мєжи твоєє зємли суть княжния волости давали выход Бєлой Ордє, то нам нашє дайтє". Тільки визнання татарської зверхності дало можливість Ольгерду, попри значний тиск ззовні, з боку німецьких рицарів, поширити свій політичний контроль на Південно-Західну Русь, до всього, за спостереженнями Я. Натансона-Леського,[27] відразу, а не поетапно, як це мало місце в інших регіонах (на Полоччині та Смоленщині). Цим пояснюється брак автентичних відомостей про приєднання українських земель до ВКЛ – його "непомітність" для тогочасних хроністів.

Існування литовсько-татарського кондомініуму в Південно-Західній Русі вповні узгоджується з браком будь-яких даних щодо її поділу "наполы" (навпіл). Відомо, що з 1345 р. в Литві утвердився діархічний режим – співправління Ольгерда та Кейстута Гедиміновичів, які, відповідно, резидували у Вільно й Троках; між ними був проведений розподіл сфер зовнішньополітичної діяльності й укладено угоду, за якою "что придобудуть, град ли или волости, да то дєлити наполы". Про реальність такого порядку на землях, здобутих Литвою за Ольгердових часів (тобто до 1377 р.), свідчить службово-податний поділ на троцьку і віленську половини так званих подніпровських волостей, до комплексу яких у XVI ст. зараховувався й київський Мозир; що ж стосується решти українських земель, то єдиний натяк на існування такого поділу міститься в Ягайловій грамоті Скиргайлу (1387 р.), де разом із переданими цьому князеві подніпровськими волостями (Бобруйськ, Річиця, Пропошеськ, Любошани) згадується Любеч: "також Любєч вєсь (у значенні "обє половины" – авт.), и люд, и зємля, и вєсь доход, и с данью".

Включення цих волостей до складу ВКЛ відбулось у другій половині 1340-х рр. При цьому литовська експансія в даному регіоні, очевидно, не означала конфронтації з Ордою, оскільки окреслені тери- /61/ торії не контролювалися татарами; про це, за браком прямих вказівок у джерелах, свідчить наявність у Мозирському й Любецькому повітах у XVI ст. такого архаїчного інституту, як "старці", котрим належала судово-адміністративна влада у волостях та право збирання податків. У літературі неодноразово висловлювалася думка про те, що "старці у литовсько-руських областях, безперечно, давніші за литовське владицтво"; існування цього інституту в окремих регіонах ВКЛ пояснювалось особливостями їхнього економічного устрою – передусім, переважанням данників у структурі феодально залежного населення. Таке пояснення, з огляду на значне поширення данництва на всіх руських землях Литовської держави, навряд чи можна визнати прийнятним; з другого боку, фахівці й досі нехтують фактором політичним, який, на наш погляд, і забезпечив збереження цього архаїчного явища – непідлеглість таких регіонів Орді. Адже цілком очевидно, що на територіях, які перейшли під контроль сарайських правителів, цей уряд модифікувався в уряд отамана (від тюркського "одамон" – пастух, управитель); функції отаманів досить чітко окреслені в літописній "Повісті про Поділля", де, як уже відзначалося вище, йдеться про трьох татарських князів, "отчичєй и дєдичєй Подольскоє зємли; а от них завєдывали атаманы, и баскаки, приєжджаючи, от тых атаманов имовали с Подольской зємли дань".

Таким чином, паралельне існування у Південній Русі урядів "старця" й отамана, у регіонах, ідентичних за своїми соціально-економічними характеристиками, можна пояснити їхнім політичним відчуженням за татарських часів. Це добре простежується на матеріалах Київської землі, де умовний кордон між територіями, на яких у XV–XVI ст. місцеве самоврядування перебувало під контролем "старців" (повіти Мозирський і Любецький) та отаманів (повіти Овруцький і Чорнобильський[28]), поза всяким сумнівом, відбивав уповні реальний політичний кордон другої половини XIII – першої половини XIV ст.[29] Тож невипадково литовські князі вільно порядкували в Мозирі та Любечі, де вони перебували поза політичним контролем Орди. На решті ж українських територій вони мали зважати на її зверхність аж до кінця XIV ст., коли ярликом Тохтамиша землі Південно-Західної Русі були /62/ "відступлені" великим литовським князям. Відомо, що це не звільнило правлячі кола Литви від необхідності відкупатися від татар регулярними "упоминками"; а на межі XV–XVI ст. Олександр Казимирович, намагаючись поновити союз із Кримським ханством, навіть погоджувався на фактичне відновлення татарського "виходу", обіцяючи Менглі-Гірею "с своих людєй и с князьских, и с паньских, и с боярских в зємли Києвской и в Волынской, и в Подольской (Сіверщина на той час уже відійшла до Москви – авт.) с каждого чєловєка головы… по три дєньги дати в каждый год". Це зайвий раз унаочнює, якою живою була в тогочасній свідомості пам'ять про залежність Південно-Західної Русі від татарських ханів.[30]

Саме визнання цієї залежності дозволило Ольгерду в найстисліший термін досягти вражаючого успіху – опанувати всю Середню Наддніпрянщину; успіх цей є тим більш показовим, що на інших напрямках його зовнішньополітичної активності реальні здобутки були набагато скромніші: тільки смоленські князі знову мусили визнати зверхність Литви; боротьба ж за політичні впливи в Новгороді, Пскові та Твері була, в підсумку, програна Москві.

Це змушує пригадати характеристику, яку дав Ольгерду один із руських літописців: відзначивши, що той "многи зємли и страны повоєва, и грады, и княжєния поимал за сєбя, и удєржа власть вєлию, и умножись княжєниє єго пачє всєх", він вбачав розгадку цього феномену в тому, що володар Литви "нє столько силою, єлико мудростью воєвашє".

Тим часом сучасні дослідники, пояснюючи цей історичний парадокс, вказують на вміле використання правителями ВКЛ у своїх інтересах "тенденцій до подолання феодальної роздробленості і політичного об'єднання, що дедалі більше визначали наприкінці XIII – в першій половині XIV ст. розвиток східнослов'янського суспільства, а також його прагнення до ліквідації залежності від Золотої Орди". При цьому голослівними залишаються твердження про наявність у XIV ст. в Південній Русі проявів "тенденції до об'єднання земель на основі загальноруської політичної програми" чи то "ідеї загальноруської єдності", що її (тенденції) реалізація була ускладнена утвердженням влади Литви – хоча самі литовські князі нібито керувалися "запозиченою у феодальних кіл давньоруських земель політич- /63/ ною програмою відновлення колишньої єдності Русі" (Ф. Шабульдо).[31]