Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Джерела підтверджують, що збір данини супроводжувався масовим захопленням людей. У рабство потрапляли як ті, кого зараховували до страшної "людської десятини" (власне, рекрутували до монгольської армії), так і ті, хто був не в змозі розрахуватись у звичайний спосіб – хутром чи зерном. Що ж до "дєсятины во князєх", то це не більше, ніж фігура мови; втім, і можновладці сплатили свою криваву Данину монголам: літописи та синодики рясніють іменами князів, "убиєнных от татар".

Деякі знайшли свою смерть в Орді, куди мусили їздити "на поклон", щоб дістати ярлики на власні княжіння. З-поміж них тільки один – Михайло Всеволодич Чернігівський – отримав "офіційний" ореол мученика: був канонізований як страстотерпець за віру. Згідно з літописами й "Житієм" князя, у 1245 р., коли він прибув до ставки Батия, "прося волости своєя от нєго", той нібито став змушувати його /20/ "поклонитися идолам". Михайло ж, із християнською покорою приймаючи нові політичні реалії, відмовився поступитися своїми релігійними принципами й відповів Батию: "Ащє (оскільки – авт.) Бог нас пєрєдал и власть нашу, грєхов ради наших, во руцє ваши, тєбє кланяємся и чєсть приносим, а закону (вірі – авт.) отцов твоих и твоєму богонєчєстивому повєлєнию нє кланяємся". За це князь був підданий тортурам і вбитий. Така ж доля спіткала і його супутника боярина Федора.

Ця суто агіографічна версія загибелі князя не задовольняє більшість істориків, котрі шукають у діях Батия політичне підґрунтя; власне, вона здавалася сумнівною й деяким із сучасників. Карпіні, зокрема, вважав, що влаштоване Батиєм "випробування віри" мало замаскувати його справжні наміри: у будь-який спосіб звести князя зі світу, щоб опанувати його землі; при цьому францисканець покликався на властиве монголам бажання самим порядкувати на завойованих обширах. Безумовно, італійцю можна закинути схильність до надто широких узагальнень (чи, словами М. Грушевського, до "неоправданої генералізації фактів, що могли траплятись хіба одинично і спорадично"), однак не слід забувати, що Михайло був не єдиним чернігівським князем, котрий загинув в Орді: майже одночасно там "убиєн бысть от Батыя князь Андрєй Мстиславич", якого Карпіні виводив з "Чернігова, що на Русі".

Очевидно, за бажання в цих фактах можна угледіти натяк на цілеспрямоване "очищення" Чернігівщини від князів, котрих могла заступити монгольська адміністрація; більше того – її представником чи навіть уособленням можна було б вважати татарина Івана Шаїна, який нібито був "посажєн от Батыя на Чєрниговє владєтєлєм", а в 1257 р. перейшов на службу до князя Олега Інгваровича Рязанського. Однак жалувана грамота останнього, яка фіксує цей факт, нині вважається беззаперечним фальсифікатом; що ж до Чернігова, то він і надалі залишався князівським осередком.

Втім, уже за Батиєвих часів у Південній Русі було створено суто монгольську за своєю природою фіскально-адміністративну структуру – баскацьку організацію. Перші відомості про існування цього інституту на теренах України сягають 50-х рр. XIII ст.: літопис фіксує наявність баскака в галицькому Пониззі, в Бакоті. Військові загони на чолі з баскаками збирали данину й здійснювали політичний нагляд за підпорядкованими їм територіями. Система баскацтва передбачала створення на підлеглих Орді землях укріплених поселень – осередків татарської воєнно-служилої людності; про існування одного з таких містечок, мабуть, нагадує село Батиєве на Київщині, /21/ відоме з документів литовської доби.[5] Можливо, з плином часу населення цих невеликих стратегічних пунктів, асимілюючись, еволюціонувало в так званих "слуг ординських" – дрібних бояр, чиї обов'язки полягали в супроводженні до Орди послів та гінців великого князя литовського; таке припущення великою мірою пояснює існування значних контингентів цієї категорії слуг навіть у досить віддалених від традиційних шляхів до Орди районах України.

За Батия почала оформлятися й улусна структура його держави: вже за часів Карпіні Подніпров'я було поділено між Мауци та Коренцою (Куремсою). Перший кочував на Задніпров'ї, другий – степами Правобережжя. Цей поділ зберігся й надалі: за твердженнями східних авторів, наприкінці XIV ст. останнє становило улус Хурмадая, а Лівобережжя – "область Бек-Ярика".

Монгольське нашестя завдало нищівного удару по історичному життю на Подніпров'ї, однак не зупинило його плину. Щоправда, Карпіні змальовує доволі трагічну картину занепаду Києва, який "був столицею Русі". За словами допитливого францисканця, це місто, колись "досить велике і багатолюдне", "тепер зведено майже нанівець і там ледве нараховується 200 будинків". Однак у свідки того, що він насправді здійснив свою мандрівку до Каракорума, Плано Карпіні закликає не лише "всіх мешканців Києва, які дали нам провідників і коней", а на зворотній дорозі "з радістю вийшли нам назустріч, вітаючи нас так, ніби ми воскресли з мертвих", а й "вроцлавських купців, котрі їхали з нами до самого Києва і знали, що ми відбули до землі татар, а також багато інших купців, як з Польщі, так і з Австрії, які прибули до Києва після нашого від'їзду до татар. Свідками є й купці з Константинополя – вони прийшли на Русь через землі татар і жили в Києві в той час, коли ми повернулись із землі татар. Імена цих купців: Мікель Генуезький, а також Бартоломео, Мануїл Венеціансь- /22/ кий, Якуб Реверій з Аккри, Нікколо Пізанський – це значніші. Інші, менш важливі, це: Марк, Генріх, Іоанн Вазій, інший Генріх – Бонадієс, Петро Пасхамі; було ще й багато інших, імена яких нам невідомі". Цей довгий перелік імен іноземних купців красномовно свідчить про те, що й після навали Київ, за влучним виразом М. Грушевського, "вів далі заграничну торгівлю, певно – не попелом від татарських згарищ".

До речі, саме авторитетові М. Грушевського значною мірою завдячує своїм існуванням тенденція до мінімізації наслідків Батиєвої навали, що безумовно взяла гору в новітній історіографії. Однак слід мати на увазі, що прагнення науковця заперечити думку про "незвичайно руїнний вплив татарського погрому на українську колонізацію" пояснюється, передусім, тим полемічним запалом, із яким учений намагався спростувати поширені в його часи уявлення про спричинену монгольським нашестям повну зміну населення в Середньому Подніпров'ї, котрі стали живильним середовищем для низки одіозних ідеологем (культуртрегерство Польщі, "перетікання" давньоруської історії в московську тощо).

Обстоюючи думку, що "стара, передтатарська людність задержалася в цілості в лісовому поясі України" та "за лінією лісів", учений зауважив, що "наша староруська погранична людність взагалі була дуже рухлива, до таких пополохів призвичаєна… і могла завчасно поховатися", адже "це були люди "Под трубами повиты, под шєломы взлєлєяны", котрим і татарський погром по давніших прецедентах не здавався, мабуть, таким трагічним; щонайбільше, відступали вони в ліси й задержувалися там довше", принаймні, "городи не пустіли по тому татарському погромі". Що ж до уявлень про "повне спустошення й упадок Подніпров'я", то вони сформувались у Києві в XVII ст., коли укладачі "Синопсису…",[6] спостерігаючи на кожному кроці сліди численних татарських "наїздів" (передусім 1416 і 1482 рр.), "приписали" їх (у буквальному значенні цього слова) Батию.

Цю ідею М. Грушевський запозичив у свого вчителя Володимира Антоновича, котрий запровадив до наукового вжитку твердження, що "загальноприйнятна думка про запустіння Південної Русі не більше, ніж історичний міраж"; початок цього міфу дав "Синопсис…", об'єднавши розсіяні по різних літописах легендарні "нарісти" на подіях 1240 р. у Києві – насправді ж того року хіба що повалилась Десятинна церква, склепіння якої не витримало напору киян. /23/ /24/

Археологічні дослідження Києва унаочнили помилковість цих гадок. Перед ученими постала страхітлива картина Батиєвого погрому. Лише в одній братській могилі, виявленій на території міста, знайдено останки близько 2 тис. киян. Тож, за словами П. Толочка, не слід убачати в писемних звістках про звірства монголів перебільшення очевидців.

Проте наслідки Батиєвої навали не обмежились колосальними людськими й матеріальними втратами. Йшлося про епохальну подію – катастрофу, що на кілька століть істотно уповільнила плин історичного процесу в регіоні. Це, зрештою, всупереч власній позиції, визнавав і М. Грушевський, твердячи, що в постмонгольські часи Середнє Подніпров'я, яке "в перших віках історичного життя українських земель було огнищем політичного, економічного, культурного життя для цілої Східної Європи… стало глибоким перелогом, на якому буйно віджила дівича природа, не чуючи над собою важкої руки чоловіка, і серед неї наново сходили сходи суспільного життя, де в чому нав'язуючись до традицій давніших, староруських, в іншому – розвиваючись вповні оригінально серед дозвілля цих здичавілих пустинь".

Тому здається глибоко символічним, що монгольська навала осмислювалась на Русі в есхатологічних категоріях. Речником цих апокаліптичних настроїв на західноєвропейських теренах став "рутенський (руський – авт.) архієпископ Петро", котрий у 1245 р. взяв участь у роботі скликаного папою Інокентієм IV Ліонського собору. В літературі його здебільшого ототожнюють з ігуменом київського Спасо-Берестовського монастиря Петром Акеровичем, котрий нібито обійняв митрополичу кафедру з волі Михайла Всеволодича за часів його перебування на київському столі. Цю ідентифікацію заперечили А. Поппе та О. Толочко; останній припускає, що гаданий митрополит походив із Північно-Східної Русі, де наприкінці 1230-х рр. угорський домініканець брат Юліан зафіксував есхатологічну традицію, аналогічну Петровій. Йшлося про ототожнення татар із біблійними мадіанітянами, котрі були розбиті ізраїльським вождем Гедеоном і втекли до "жахливої й безлюдної Етривської пустелі"; їхній вихід із цієї пустелі, згідно з поширеним на Русі "Одкровенням Мефодія Патарського", знаменував наближення кінця світу.[7] /25/

Власне, ще в 1223 р., коли Русь уперше зіткнулась із татарами, літописці, не знаючи, хто вони "и отколє изидоша, и чтó язик их, и которого плємєни суть, и чтó вєра их", пригадали, що "к скончанью врємєн явитися тєм, яжє (кого – авт.) загнал Гєдєон (у пустелю – авт.)". У певному сенсі це пророцтво збулося на зламі 1230-1240-х рр., адже після нашестя Батия назавжди пішли у минуле традиційні реалії києво-руських часів. Це сталося, передусім, через занепад самого Києва – стольного міста Давньоруської держави (тут перебував "найстарший" з-поміж руських князів) і кафедри загальноруської православної митрополії. Упродовж другої половини XIII ст. занепадає, набуваючи формального характеру, а невдовзі й узагалі припиняє своє існування київське "старійшинство"; слідом за ним відривається від київського ґрунту й митрополія, осередком якої стає Володимир-на-Клязьмі, куди на зламі XIII–XIV ст. переселяється митрополит Максим.

Щоправда, вже його попередник митрополит Кирило вчащав до Володимиро-Суздальської Русі й навіть помер у Переяславлі-Заліському. Що ж до Максима, то, за літописною версією, він "оставил митрополию и збєжал из Києва", шукаючи порятунку від "татарского насилия", що від нього нібито й "вєсь Києв разбєжался". Більш прозаїчну причину його переїзду вказує постанова патріаршого собору, котрою було санкціоновано перетворення Володимирської єпископії на місце "постійного перебування й вічного спочинку" митрополитів (1354 р.). У документі йдеться також про "вкрай тяжкий стан" Києва, котрий "дуже потерпів від страшенного напору з боку сусідніх аламанів (тут: татар – авт.)", однак акцент зроблено на зменшенні пастви митрополитів, а відтак – засобів для їхнього існування; ці "постійні й вірні джерела прибутків" і мала забезпечити вищим церковним достойникам Володимирська єпископія.

Прагматичні мотиви переїзду Максима до Володимира в наукових працях помітно потіснили інформацію про досить абстрактне "татарське насилля", – власне, й саме посилання на нього зазвичай вважалося засобом виправдання доволі ганебного вчинку митрополита. Крім того, літописна оповідь явно "спрацьовувала" на теорію повного спустошення Подніпров'я татарами; не дивно, що такий заповзятий її опонент, як М. Грушевський, твердив: "Цю звістку про незносне татарське насильство і спустіння цілого Києва ми мусимо приймати з певною обережністю".

Однак уже в 20-х рр. нашого століття Ф. Петрунь, не випускаючи з уваги, що М. Грушевський вважав сумнівною звістку, яка "має тенденцію виправдати переїзд на північ київського митрополита"', зв'язав її з "тодішніми рухами татарської людності в полудневій /26/ Україні" – боротьбою між Токтою і Ногаєм. Останній за часів Менгу-Тимура, у 1260-1270-х рр., скористався авторитетом визначного воєначальника, щоб поширити свій політичний контроль на території від Дунаю до Дніпро-Донського межиріччя. 80-і рр. XIII ст. стали часом фактичного двовладдя в Золотій Орді, коли в ній панували відразу два "царя" – Туда-Менгу (з 1287/88 р. Телебуга) і Ногай. Спочатку це співіснування було досить мирним, однак після того, як Ногай, чиїм осередком стало галицьке Пониззя, усунув Телебугу й привів до влади сина Менгу-Тимура Токту (1291 р.), ідилії настав кінець: між двома можновладцями розгорнулася запекла боротьба. Перше зіткнення Токти з Ногаєм відбулося на зламі 1297–1298 рр. і закінчилося розгромом сарайського правителя; згодом, одначе, саме йому всміхнулася доля: десь між вереснем 1299 й вереснем 1300 р. Ногай зазнав поразки і загинув. Ці події, кульмінацією яких став похід Токти на Правобережжя, не могли не позначитись на ситуації у Південній Русі; тож, очевидно, мають рацію дослідники, котрі вбачають у втечі митрополита Максима відгук розорення, спричиненого воєнним протистоянням між Токтою й Ногаєм.

Менш вірогідним здається припущення, що митрополичу резиденцію було перенесено до Володимира "рішенням золотоординського хана Токти, а не волею самого митрополита Максима. Сараю важливо було підірвати історичну традицію, що виступала суттєвою ідеологічною і політичною силою… Хани уважно слідкували, щоб не допустити відродження політичного значення Києва, одного з потенційних центрів консолідації антиординських сил" (Г. Івакін). Гадаємо, наявних джерел замало, щоб обґрунтувати цю думку. Водночас, у літописній звістці про переїзд Максима саме київського митрополита названо ініціатором цього кроку. Його навряд чи схвалили в Південній Русі й, навпаки, мали активно підтримати (якщо не інспірувати) володимирські князі, котрі здавна прагнули мати в межах своїх володінь митрополичу кафедру (згадаймо хоча б про наміри Андрія Боголюбського створити незалежну від Києва Володимирську митрополію).

Втім, хоч би якими були обставини, котрі спонукали митрополита переїхати до Володимира "с клиросом и со всєм житьєм (тут: майном – авт.) своим", порушення ним освяченої віками традиції мало далекосяжні наслідки. Воно миттєво "відгукнулося" на південному заході руських земель, де за клопотанням галицько-волинського князя Юрія І Львовича постала нова (хай і доволі ефемерна) Галицька митрополія (1303 р.), а заразом і уявлення про існування "Малої Русі", тотожної із Галицько-Волинським князівством. Відтак, своїм від'їздом із Києва Максим фактично започаткував деструктивні щодо єдності /27/ православної Церкви процеси, які через півтора століття увінчалися сформуванням на теренах колишньої Давньої Русі двох паралельних митрополій.

У самій же звістці літописів про події зламу XIII–XIV ст., попри її лапідарність, здається важливим ще один, акцентований М. Грушевським аспект: брак бодай принагідної інформації про позицію, зайняту тодішнім київським князем, що, природно, породжує сумніви стосовно самого факту його існування. Ці сумніви значно посилюються оповідями літописців про татарські виправи на Польщу й Литву, в яких мусили брати участь усі підвладні Орді південноруські князі. Як зауважив М. Грушевський, "особливо з цього погляду інтересні оповідання про походи 1275 і 1286 рр., де на участі всіх князів положено особливий натиск. І так у перший похід татари послали "всіх задніпрянських князів, Романа Брянського з сином Олегом, Гліба, князя смоленського, й інших князів багато – бо тоді всі князі були в волі татар". Ще виразніше сказано про другий похід: "Телебуга послав до князів задніпрянських і волинських – до Льва, Мстислава й Володимира, кажучи їм іти з ним на війну, бо тоді всі князі були в татарській неволі". Очевидно, що між Волинню й задніпрянською Сіверщиною тоді не було князів, інакше літописець би про них згадав: певно б не проминув таких близьких сусідів у тій сумаричній фразі про "інших князів". Ці спостереження дали можливість ученому сформулювати гіпотезу про "збезкняжіння" Київщини в другій половині XIII ст. Розмірковуючи над тим, "чи був тут свідомий від початку план татар, чи такі відносини уложилися самим життям, а потім лише були протеговані татарами", він дійшов висновку, що "останнє здається правдоподібнішим".