Розділ «Олена Русина УКРАЇНА ПІД ТАТАРАМИ І ЛИТВОЮ 1998»

Значно складнішим для розв’язання виявилося питання про локалізацію зафіксованих літописною оповіддю топонімів (за винятком Курська та Рильська, чиє місцеположення в давнину не відрізнялося від сучасного). Зусиллями кількох поколінь вчених вдалося локалізувати Липовець (як давньоруське городище поблизу с. Старий Город на р. Свапа, правій притоці Сейму), Воргол (як городище біля однойменного села у басейні притоки Сейму Клевені) та Воронезькі ліси (як частину давніх сіверських лісів на північний захід від Глухова). Всі вони були розташовані на захід від Курська. Тут мали міститися засновані Ахматом слободи. Щоправда, В. Кучкін визнав археологічні пошуки їхніх решток малоперспективними з огляду на короткочасність існування слобід – і паралельно заперечив ототожнення з Ахматовими слободами Бесединського городища на р. Рать і археологічного комплексу на Сеймі поблизу с. Леб’яже, /40/ запропоноване раніше Ю. Олександровим-Ліп- кінгом, котрий вважав, що татари повернулися в Ахматові слободи й жили там щонайменше до XIV ст.

Водночас В. Кучкін справедливо відзначив, що Рильське князівство, яке в давньоруський період тяжіло до Новгорода-Сіверського, за часів татарської зверхності опинилось у сфері впливу курського баскака, й висловив припущення, що монголи реформували адміністративно-територіальний устрій південноруських земель. Тоді ж відбулися й більш масштабні устроєві зрушення, засвідчені змінами в макротопонімії українських земель. Передусім, з обігу назавжди зник термін "Руська земля" в його первинному, вузькому значенні (як найменування Київщини, Переяславщини та Чернігівщини). Натомість постали нові, незнані за давньоруських часів поняття "Київська земля" та "Сіверська земля". Перше охоплювало не лише Київщину, а й терени колишнього Переяславського князівства, друге – землі літописних сіверян (їхніх нащадків у XV–XVII ст. звали сіврюками) у межах давнього Чернігівського князівства, тобто територіальну округу Чернігова, Новгорода-Сіверського, Рильська, Стародуба, Трубчевська, Брянська, Гомеля, Дрокова й Мглина. За галицьким Пониззям у XIV ст. закріпилася назва Поділля, що міцно утвердилася поруч із традиційними історико-географічними термінами "Галичина" та "Волинь". У межах цих земель сформувалися татарські фіскально-адміністративні округи – "тьми", більшість яких у другій половині XIV ст. трансформувалася в уділи литовських князів. /41/-/42/

Розділ другий

ЛИТОВСЬКА ЕКСПАНСІЯ НА

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ

Початок добі литовської політичної зверхності над Південною Руссю був покладений у 1340 р., коли син литовського князя Гедиміна Любарт закнязював на Волині й у Галичині. Остання після 40 років запеклої воєнно-політичної боротьби відійшла до Польщі, тож Волинь стала першим реальним надбанням Литви на українських землях. По тому впродовж одного-двох десятиліть під контроль Вільна перейшли також Київщина, Сіверщина та Поділля, що майже вдвічі збільшило державну територію Литовського князівства. Таке стрімке приєднання величезних земельних обширів було, безперечно, явищем парадоксальним – як, власне, і загальні темпи розвитку цієї молодої держави.

У "Повісті временних літ" литовські племена фігурують як "языци, ижє дань дають Руси" й "живуть в странах полунощных"; збереглися й поодинокі відомості про воєнні виправи руських князів проти литовців. На ті часи місцеві племена не мали будь-якої політичної організації; разючі зміни відбулись у XIII ст., коли у Поніманні склалося нове державне утворення – Литовське князівство, що його першим правителем став Миндовг, названий у Галицько-Волинському літописі "самодєржцєм во всєй зємли Литовской".

Фактором, який прискорив консолідацію місцевих племен, був потужний тиск ззовні, з боку німецьких рицарів, котрі проголошували своєю метою християнізацію язичників-литовців. Воднораз підйом Литви був зумовлений занепадом давньоруських земель, що його спричинило монгольське нашестя. З Батиєвою навалою назавжди пішли у минуле часи, коли, за висловом автора "Слова про загибель Руської землі" (XIII ст.), "литва из болота на свєт нє выникываху"; з ним перегукується літописець XVII ст., зазначаючи, що саме тоді "литва почала ярмо рускоє з сєбє износити и з лєсов виходити". Це ж, власне, стверджують і так звані білорусько-литовські (чи західноруські) літописи, які походять з XVI ст. Згідно з їхньою версією, просування литовців на Русь почалося тоді, коли "повстав царь Батый и пошол на Рускую зємлю, и всю зємлю Рускую звоєвал, и князєй руских многих постинал, а иных в полон повєл, и столєць всєє Рускоє зємли город Києв сжог и пуст вчинил"; дізнавшись, "иж Руская зємля спустє- /43/ ла и князи рускиє розогнаны", литовці вирушили на Русь і "нашли в чєтырєх милях от рєки Нємана гору… и вчинили (заснували – авт.) на нєй город, и назвали єго Новгородок. И вчинил собє князь вєликий в нєм столєць, и назвался князєм вєликим новгородским".

У цьому літописному переказі відбився, хоч і в легендарній формі, цілком реальний історичний факт: від самого початку Литовська держава не була етнічно однорідною – вже за часів Миндовга вона включала в себе так звану Чорну Русь, найзначніше місто якої, Новгород-Литовський (сучасний Новогрудок), певний час було навіть столицею Литовського князівства. У другій половині XIII – на початку XV ст. ця держава зростала за рахунок східнослов'янських земель, котрі істотно переважали власне Литву як за своєю площею,[15] так і за рівнем соціально-економічного та політичного розвитку. Наслідком цього стало "зрущення" литовської правлячої династії й усього устрою молодої держави, яка ввійшла в історію як "Велике князівство Литовське, Руське та Жомоїтське"[16] (у науковій літературі воно зветься скорочено Великим князівством Литовським (далі – ВКЛ) чи, рідше, Литовсько-Руською державою).

§ 1. Міфічні завойовники – Скирмонт і Гедимін

Зовнішньополітичні успіхи литовців віддавна викликали подив у істориків. Його не можна не відчути вже у словах польського історіографа другої половини XV ст. Яна Длугоша, який констатував: "Найнезнаніші з-поміж північних племен, /44/ зобов'язані русинам покорою й мізерною даниною,[17] вони, усім на диво, чи то завдяки власній звитязі, чи то через легкодухість і бездіяльність сусідів, досягли таких успіхів, що тепер панують над русинами, під чиєю владою як рабська чернь перебували майже тисячу років".

Наступні покоління істориків доклали чимало зусиль до з'ясування причин бурхливого розвитку Литовської держави. Однак і досі наукові реконструкції цього процесу залишаються значною мірою гіпотетичними – передусім, у тій їх частині, що стосується приєднання до Литви земель Південно-Західної Русі. На перешкоді дослідникам стає брак відповідних відомостей у джерелах, спричинений, своєю чергою, реаліями постмонгольської доби: руйнацією традиційних підвалин життя, припиненням місцевого літописання, порушенням політико-династичних зв'язків із Північно-Східною Руссю, де ця традиція збереглася.

Що ж до літописів, які постали на теренах ВКЛ, то найдавніші з них сягають середини XV ст. Це так звані білорусько-литовські (чи західноруські) літописи першої (короткої) редакції, які сформувалися в результаті об'єднання загальноруських за своїм характером відомостей від "начала зємли Рустєй" до 1446 р., запозичених із різних літописних зводів, з "Літописцем великих князів литовських" – оригінальним історичним твором про події останньої чверті XIV ст.: боротьбу Ягайла з Кейстутом і Вітовтом та про діяльність Вітовта. В "Літописці…" містяться й поодинокі звістки про те, як відбувалося просування литовців на Південно-Західну Русь: згадується, що Любарт Гедимінович ствердився на Волині завдяки своїм родинним зв'язкам ("Любарта принял володимєрский князь к дотьцє во Володимєр, и в Лучєск, и во всю зємлю Волынскую"), та оповідається про боротьбу литовців за Поділля з татарськими князями, "отчичами и дєдичами Подольской зємли".

Наступним кроком в історії білорусько-литовського літописання стали літописи другої (широкої) редакції, в яких загальноруські відомості поступилися місцем системному викладу початків литовської історії – від міфічного родоначальника литовців римлянина Палемона до цілком історичного Гедиміна. Зрозуміло, що при цьому неабияку увагу було приділено підкоренню Русі. В літописах повідомляється, що за часів правління у Новогрудку Скирмонта (або, за найдавнішими з літописів широкої редакції, – Шварна), сина Мингайла, володар Орди Булаклай (Буклай, Болоклай) почав вимагати у литовського /45/ князя "выходов" (данини) з його земель ("как с тых городов хоживало за прєдков єго, князєи руских"). Це спричинило воєнний конфлікт, який завершився розгромом татар у битві при Койданові. Шварно-Скирмонт "поразил того царя, и всю єго моць татарскую побил, /46/ и самого царя вбил, и з звытєжством вєликим пошол на Рускую зємлю, и взял город Мозыр, Чєрнигов, Стародуб, Карачєв", тобто опанував частину тогочасної Київщини й Сіверщини.

З пам'яток білорусько-литовського літописання цю оповідь запозичив польський історіограф XVI ст. М. Стрийковський, а вже з його "Хроніки" вона потрапила до інших творів XVI–XVII ст., зокрема до "Хроніки" Бєльського, "Хроніки" Софоновича, українського хро- /47/ нографу; при цьому даний епізод був датований [18] і доповнений звісткою про розподіл Скирмонтом сіверських територій: "Любартови, старшому сынови, дал Карачєвскоє и Чєрнєговскоє князство, Писимонтови – Туровскоє и Стародубскоє"; після загибелі Любарта й Писимонта у битві з татарами біля р. Окунівка обидва князівства успадкував їхній молодший брат Тройнят, якого заступив його син Ольгимонт, котрий "вступил на єго мєстцє на панство тых всєх князств и пановал спокойнє".

Наукова цінність доповнень Стрийковського незначна – власне, як і самого літописного переказу про Скирмонта, котрий хіба що характеризує суспільно-політичну думку ВКЛ першої половини XVI ст. Саме цим періодом датуються білорусько-литовські літописи широкої редакції, що містять легендарний вступ, який, за словами Ф. Сушицького, мав замінити "загальноруські відомості (короткої редакції першої половини XV ст. – авт.) своїми матеріалами, хоч і придуманими ad hoc, але зв'язаними з Литвою своїм походженням". Цей вступ відзначався яскраво вираженою політичною тенденційністю, зокрема намаганням довести історичні права ВКЛ на Сіверську землю, котра, з початку XVI ст. перебуваючи у складі Російської держави, залишалась у фокусі безпосередніх інтересів правлячих кіл Литви. Це й зумовило інтерпретацію минувшини цього регіону в легендарній, штучно скомбінованій оповіді про початковий період литовської історії.[19]

Легендарний характер має й складена тоді ж оповідь про завоювання Волині та Київщини Гедиміном, котрий володарював у Литві впро- /48/-/49/ довж 1316–1341 рр. У літописі йдеться про те, як цей литовський князь, "упокоивши зємлю Жомоитскую от нємцов, пошол на князи рускии". Спочатку він вирушив до Володимира Волинського і тут у воєнній сутичці переміг і вбив місцевого князя Володимира, після чого захопив його місто. Луцьк, покинутий його володарем князем Львом, котрий з переляку втік до свого зятя Романа в Брянськ, піддався Гедиміну добровільно: "князи и боярє волынскиє били чєлом великому князю Гидимину, жєбы в них пановал и господарєм в них был, а зємли их нє казнил. И князь вєликий Гидимин, укрєпивши их присягою и оставивши намєстников своих в них, и там почнєть княжити".

Наступного року, на другому тижні після Великодня, Гедимін вирушив у похід на князя Станіслава Київського і, "пришодши, взял город Овручий и город Житомир". Київський князь, з'єднавши свої сили з силами князів Олега Переяславського, Льва Луцького й Романа Брянського, зустрівся з Гедиміном під Білгородом, на річці Ірпінь. Саме тут вони "вчинили бой и сєчу вєликую, и поможєть Бог вєликому князю Гидимину, побьєть всих князєй руских наголову". В цій битві загинули луцький та переяславський князі, а Роман і Станіслав "в малой дружинє" втекли до Брянська, кинувши Київську землю напризволяще. Білгородці ж, "видєчи, иж господар их з войска побєг проч, а войско всє наголову побито, и они, нє хотєчи противитися войску такому вєликому литовскому, и пєрєдалися з городом князю Гидимину, и присягу вчинили служити к Вєликому князству Литовскому".

Рішучіше були настроєні кияни; втім, після місячної облоги, зваживши на те, що "господар их Станислав втєк от Гидимина, и войско господара их побито", вони, "змовившися одноємыслнє, подалися вєликому князю Гидимину и, вышєдши из города с крєсты, игумєны и попы, и дияконы, ворота городовыє отворили и встрєтили вєликого князя Гидимина чєстно, и ударили єму чєлом, и поддалися служити, и присягу свою вєликому князю Гидимину на том дали, и били чєлом вєликому князю Гидимину, чтобы от них отчины их нє отнимал. И князь Гидимин при том их зоставил и сам чєстно в город Києв въєхал". Це, в свою чергу, вирішило долю київських "пригородков" (міст, адміністративно підпорядкованих Києву) – Вишгорода, Черкас, Канева, Сліпорода, Путивля, мешканці яких добровільно піддалися литовцям; незабаром до них приєдналися переяславці, котрі також опинилися сам на сам з Гедиміном. "И князь вєликий Гидимин, взявши Києв, и Пєрєяславль, и вси тыє пригородки, и посадил на них князя Миндовгова сына Ольгимонта, вєликого князя Гольшанского, а сам з вєликим вєсєлєм до Литвы приєхал", де "пановал много лєт во покои". Вигнанець же Станіслав одружився на дочці ря- /50/ занського князя Івана й після смерті останнього закнязював у Рязані.