Розділ «ГАЛИЧИНА В ЗАГАРБНИЦЬКИХ ПЛАНАХ РОСІЙСЬКОГО ІМПЕРІАЛІЗМУ ТА УТИСКИ УКРАЇНСТВА ПІД ЧАС її ОКУПАЦІЇ В 1914–1915 РОКАХ»

У статті «До історії Галицької руїни 1914–1915 pp.» С. Єфремов писав: «Хмари російських чиновників у мундирах і рясах обсіли Галичину й прикладали тут до діла свій випробуваний у бюрократичному насильстві і крутійстві досвід, дикі над нею експерименти творячи».

Мав рацію Кость Панківський, зауваживши в одному з листів: «Освободили нас — то правда. Освободили з честі, з імені, з майна, з мови, з усього».

У цілком таємному донесенні начальника Тимчасового жандармського управління генерал-губернаторства в Галичині товаришеві міністра внутрішніх справ, командуючому окремим корпусом жандармів від 17 січня 1915 року було подано огляд про українські організації (йшлося про діяльність українських партій: соціалістично-демократичної, радикальної, національно-демократичної, Союзу Визволення України, а також про роль професора Грушевського «в мазепинском движении в Галиции и Малороссии»), про «січові» і «сокольські» мазепинські організації.

«Предводителем в движении галицких мазепинцев» названо Костя Левицького, а серед «российских мазепинцев» — Грушевського, Чикаленка, Лисенка, Міхновськото, Кримського.

«Грушевский бил духовним отцом мазепинского движения вообще и вдохновителем его, — читаемо в донесенні, — т. к. в его руках била сосредоточена вся научно-идеологическая работа… Главное звено, соединяющее галицких мазепинцев с российскими. В Малороссии у Грушевского очень много приверженцев-мазепинцев, пользовался огромным авторитетом и имел сильное влияние».

Маючи таку жандармську атестацію, М. Грушевський не міг уникнути репресій: був арештований у Києві і засланий.

Закривши після окупації всі громадські організації Галичини, власті невдовзі дозволили діяльність москвофільских: імені Качковського, «Русских женщин», «Жизнь», «Русская Рада», «Народний Дом», «Ставропигия».

З вересня 1914 року до червня наступного року Львів був під російською окупацією. Розпочався шалений погром українства — від закриття всіх його громад до арештів і етапування в Сибір інтелігенції, священиків, свідомих селян та міщан.

«Галичина під час окупації опинилася в руках всякої поліцейської й чиновничої наволочі, що її посилано сюди на посади, — писав М. Грушевський, — а вона, користаючи з воєнного стану, робила що хотіла й не тільки буквально грабила доми і людей, знущалася над населенням, але й від себе додавала жару руйнуванню українського життя та його культурних сил».

На ключові місця власті посилали в цей завойований край запеклих реакціонерів, які вже мали неабиякий досвід нищення українства в Росії. Так, директора народних училищ Київської губернії Плеського, який особливо відзначився в переслідуванні українських видань у школах, міністр освіти Кассо призначив на відповідальну посаду у Львів.

Член державної Думи, єпископ Єнісейський і Красноярський Никон, прихильний до українства, виступив у газеті «Биржевие ведомости» зі статтею «Орли и ворони», в якій піддав осуду націоналістичну політику Росії в Галичині.

Всупереч Гаазькій конвенції 1907 року, за якою життя і власність мирного населення, релігійні переконання і відправи, а також установи культу, доброчинності, на родної освіти, мистецтва мали бути недоторканими, все це було, як обурювався автор статті, принесено в жертву устремлінням войовничих націоналістів. Цьому також усіляко сприяв нашвидку створений в Росії «Карпато-Русский Освободительний Комитет».

Комітет видав невеличку книжку для офіцерів діючої армії «Современная Галичина. Етнографическое и культурно-политическое состояние ее, в связи с национально-общественними настроениями». У ній український рух було трактовано як інтригу інтелігенції, яка не має політичної ваги і яку легко призупинити. Для цього давалися такі поради російським властям: «При окупації краю досить було би закрити видання «українських» органів і установити надзір за українцями у Львові і в таких провінціальних центрах, як Стрий, Перемишль, Тернопіль, Станіслав, Коломия».

Комітет через Київського генерал-губернатора надіслав поклонну телеграму Миколі II, в якій молився «о даровании славной победи русскому освободительному оружию» і просив царя «всемилостивийше принять исстрадавшуюся в многовековой лютой чужеплеменной неволе Карпатскую Русь в родное лоно Великой Русской Семьи и завершить святое историческое посланничество собирания Земли Русской».

Цар відповів телеграмою на адресу генерал-губернатора Трепова:

«Передайте мою благодарность Карпато-русскому освободительному комитету за вираженние им чувства, Всею душою разделяю его сокровенную надежду, если на то будет Господня Воля, увидеть наших зарубежных русских братьев свободно слившихся с Великой Русью. Николай».

Здійснювалося це «злиття» брутально. Було закрито газету «Діло». Замкнено книгарню Наукового Товариства імені Т. Шевченка, що встигла продати чимало українських книжок, і, зокрема, «Кобзарів» солдатам-українцям, опечатано музей і бібліотеку НТШ, «Союзний Базар» — за те, що продавав етнографічну карту України. В Галичині не дозволено було друкувати нічого по-українськи.

Шалений наступ повели завойовники на українське шкільництво. В галузі початкової освіти планувалося завести суворий державний контроль у запровадженні і вивченні російської мови. Відкрилися курси для підготовки її вчителів (Львів, Тернопіль, Станіслав, Чернівці, Самбір). Львівський університет мав бути перенесений до Варшави, а тамтешній з викладами російською мовою — до Львова. У Львові мав бути заснований учительський інститут.

На окупованій Росією території відсотків 80 віруючих були греко-католиками. Проти них були спрямовані насильницькі заходи. Передусім, до Росії, як уже згадувалося, було вивезено Митрополита Андрея Шептицького. В «Прикарпатской Руси» йому інкримінували ширення в духовенстві і масах «мазепинського сепаратизму», висвячення в єпископи «мазепинців», заведення української мови в молитовниках та ін. Через усунення голови уніатської церкви власті прагнули підірвати її міцні позиції в Галичині і відкрити шлях русифікаторському православ’ю.

Серед репресивних заходів щодо української мови — така заява штабу генерал-губернатора Галичини: приватна кореспонденція буде розглядатися військовою цензурою мовами російською, польською, чеською, румунською, французькою, англійською, німецькою, а «на прочих язиках и наречиях будет уничтожаться».